Венесуельський рейд США. Економічні наслідки

07 січня 2026 р. 08:37

07 січня 2026 р. 08:37

Затримання Ніколаса Мадуро та заяви Дональда Трампа про тимчасовий американський контроль у Венесуелі вже сьогодні створюють нову реальність для глобального ринку нафти.

Інтерес Вашингтону до Венесуели має не ситуативний, а структурний характер і спирається на десятиліття економічної інтеграції. Ще до приходу Уго Чавеса до влади венесуельська державна нафтогазова компанія PDVSA була глибоко вбудована в американський downstream: 1986 року вона придбала 50% американської нафтогазової компанії CITGO, а з 1990-го повністю контролювала компанію, що володіє НПЗ і роздрібною мережею у США. На початку 2000-х Венесуела постачала до 1,3 млн барелів нафти на добу на американський ринок , виступаючи одним із ключових джерел важкої сировини для НПЗ Мексиканської затоки, а до 1999 року видобувала до 3,5 млн барелів на добу.

До 2025 року експортний потік у США обвалився до менш як 150 тис. барелів на добу , що створило дефіцит саме у сегменті важких сортів, критичних для дизельного й промислового палива.

Навіть у часи санкцій США зберігали точкову присутність через Chevron, який інвестував у венесуельські проєкти близько 100 млн дол. із 2006 року.

На цьому тлі затримання Мадуро виглядає як спроба відновити контроль над історичним енергетичним ланцюгом , паралельно конвертуючи зовнішньополітичну активність у внутрішньополітичний капітал напередодні виборів до Конгресу 2026 року.

Ринкова реакція показова : котирування Brent і WTI пішли вниз на тлі оцінки, що світовий ринок добре забезпечений, а фізичні потоки з Венесуели, навіть якщо тимчасово загальмують, не в змозі швидко зламати баланс попиту й пропозиції. Reuters фіксує зниження ціни Brent до близько 60 дол. за барель у перші дні після подій, паралельно з рішенням OPEC+ не змінювати квот видобутку.

Обстріл Каракаса болить Москві й Пекіну по-різному

Для Росії та Китаю Венесуела була функціонально різною. Для Москви — це геополітичний «прапор» і точка присутності поруч із США, підкріплена участю в енергопроєктах та оборонно-безпековими зв’язками. Для Пекіна — велика фінансова ставка, довгий кредитний шлейф і гарантований канал отримання важкої нафти, а також політичний символ того, що китайські гроші можуть купувати вплив навіть у традиційній американській зоні.

Саме тому одна й та сама подія генерує для двох столиць різні ризики. Для Росії — це втрата плацдарму й інструментів обходу ізоляції. Для Китаю — загроза переоцінки активів і погіршення умов повернення боргів.

Далі починається суха економіка. Венесуела — це країна з найбільшими доведеними запасами нафти у світі, але з деградованою інфраструктурою та видобутком близько 1,1 млн барелів на добу останніми роками. Ключова деталь: венесуельська нафта важка , і вона вписана в конкретні НПЗ і логістику. Це не той ресурс, який за клацанням пальців перетворюється на глобальний надлишок. Але це ресурс, який дає переговорну силу тим, хто контролює режим санкцій, ліцензій, страхування танкерів і доступ до технологій. Після останніх подій саме США намагаються стати арбітром цих правил у Каракасі.

Росія: менше грошей, більше пропагандистського пального

Російська присутність у Венесуелі була меншою за масштабом, але більш символічною і мілітаризованою. У 2005–2016 роках Москва уклала з Каракасом понад 40 контрактів на постачання озброєнь загальною вартістю близько 11,5 млрд дол ., перетворивши Венесуелу на головного покупця російської зброї в Латинській Америці. Ключовими елементами стали закупівлі 24 винищувачів Су-30, систем ППО та стрілецької зброї, значна частина яких фінансувалася за рахунок російських кредитів, зокрема позики на 4 млрд дол. 2010 року. Ці поставки створювали не лише військову, а й фінансово-технічну залежність, закріплюючи Венесуелу як геополітичний плацдарм РФ у Західній півкулі.

Усунення Мадуро означає для Москви втрату цього плацдарму і різке звуження можливостей військово-технічної присутності, але водночас відкриває інформаційне вікно: США своїми діями дають Кремлю аргумент для просування на Глобальному Півдні наративу про «неоімперське втручання», який може частково компенсувати економічні втрати політичним впливом.

Російський інтерес у Венесуелі зазвичай переоцінюють у барелях і недооцінюють у символах. У грошах це не порівнюється з російською енергетичною вагою на інших ринках. Але у символах це «прапорець», що Кремль може мати союзника й інфраструктуру впливу буквально під боком у США. Саме тому злам венесуельської вертикалі — удар по образу антиамериканської осі, де Каракас був зручним південноамериканським вузлом.

Якщо США справді підуть шляхом виштовхування зовнішніх гравців із Каракаса, російські енергетичні інтереси у спільних проєктах і сервісних ланцюжках отримають додатковий санкційний і юридичний тиск . У кращому разі для Москви це завершиться тихим розпродажем залишків позицій; у гіршому — спірними конфіскаціями та довгими арбітражами, які мало що дають, коли активи фізично контролює інша сторона.

Китай: кредитний ризик і тест на межі невтручання

Для Пекіна Венесуела є передусім фінансовим активом із високим політичним ризиком, а не ідеологічним союзником. За даними Inter-American Dialogue та Boston University GDP Center, у 2005–2022 роках китайські державні банки надали Венесуелі близько 60 млрд дол. кредитів, що зробило країну найбільшим позичальником КНР у Західній півкулі. Базову модель співпраці було закладено ще 2007 року через спільний китайсько-венесуельський фонд на 6 млрд дол., де 4 млрд надав China Development Bank під майбутні поставки нафти. Саме механізм «гроші в обмін на барелі» забезпечував Китаю стабільний доступ до важкої венесуельської нафти , а Каракасу — ліквідність в умовах міжнародної ізоляції .

Арешт Мадуро різко підвищує ймовірність перегляду цього боргового балансу , оскільки будь-яка перехідна або проамериканська конфігурація влади ставитиме під сумнів пріоритетність китайських вимог. Для КНР це означає ризик часткового списання або політично зумовленої реструктуризації , а також демонстративний сигнал про обмеженість китайської доктрини «невтручання» у випадку, коли США готові застосовувати силу в безпосередній близькості від власних кордонів.

Пекін у цій історії виглядає більш уразливим саме як кредитор.

Китай і Росія — ключові двосторонні кредитори Каракаса, загальний борговий навіс оцінюється на рівні, який робить будь-яку реструктуризацію довгою та конфліктною. Це означає, що зміна політичного режиму чи навіть лише переформатування влади під американським тиском автоматично відкриває головне запитання: хто стане «старшим кредитором» і які борги будуть обслуговуватися першими?

Звідси показовий сигнал: китайський фінансовий регулятор просив великі банки терміново оцінити кредитну експозицію на Венесуелу . Це не про паніку, а про бухгалтерію геополітики: коли ризик стає політичним, він за одну ніч перетворюється на регуляторну вимогу до капіталу й резервів.

Дипломатично Китай демонструє обурення і водночас стикається з межами власного інструментарію. Без готовності до силової відповіді або до масштабних економічних контрзаходів Пекіну залишається торгуватися за збереження хоча б частини фінансових інтересів, не зриваючи ширших відносин із Вашингтоном. Це може штовхати Китай до прагматичного сценарію: не намагатися рятувати Мадуро, а домовлятися з тим, хто реально контролює ліцензії, експортні потоки й майбутню архітектуру венесуельських контрактів.

Ринок нафти: недовгий шум і протяжний зсув

Короткий горизонт — це ризик перебоїв і цінова надбавка за хаос. Але навіть тут реальність холодна. Понад 80% венесуельського експорту йшло до Китаю, а будь-які тимчасові збої на добре забезпеченому світовому ринку навряд чи спричинять різкий ціновий шок. Цю логіку підсилює й рішення OPEC+ зберегти видобуток: картель фактично говорить ринку, що не бачить потреби терміново компенсувати венесуельські ризики додатковими барелями.

Середній горизонт — це вже можливість повернення венесуельської нафти на стабільний рівень. Тут парадокс: силова операція, що геополітично виглядає як ескалація, для нафтового ринку може інтерпретуватися як шанс на майбутнє збільшити пропозицію, якщо США підуть шляхом часткового пом’якшення санкцій, легалізації потоків і запуску інвестицій. Саме тому реакція цін може бути донизу: ринок грає не в сьогоднішній барель, а в завтрашню траєкторію.

Довгий горизонт — найцікавіший і найменш гарантований. Аналітики прямо кажуть, що відновлення венесуельського видобутку до суттєвих масштабів потребує років, інвестицій і передбачуваного правового режиму. Для світового ринку ключова специфіка — важка нафта. Якщо Венесуела з часом наростить постачання, це збільшить доступність важких сортів і змінить диференціали для альтернативних постачальників, насамперед у Північній Америці. Тобто вплив може проявитися не тільки в рівні ціни Brent, а в структурі маржі НПЗ і регіональних спредах. Сьогодні це лише опція, а не базовий сценарій.

Головний наслідок для Росії й Китаю не в тому, що Венесуела завтра перестане бути нафтовою країною або що світ відчує дефіцит. Наслідок у тому, що США намагаються перетворити силовий успіх на контрактну й боргову перевагу : визначати, хто заходить у венесуельську нафту, на яких умовах, які старі борги визнаються, як швидко і кому саме відкриваються експортні канали. Паралельно Вашингтон прямо артикулює логіку Monroe Doctrine 2.0 і можливість виключення позарегіональних гравців із Каракаса як стратегічну мету.

Для Москви це означає звуження географії маневру і втрату символічного вузла впливу в Америці, компенсовану лише риторичною вигодою. Для Пекіна — це ризик перетворення багаторічної стратегії «кредити під ресурси» на кейс, де ресурси залишаються, а старшинство вимог і політичний доступ перехоплює інший центр сили. А для нафтового ринку це, найімовірніше, означає не дефіцит, а затяжну невизначеність із двома протилежними векторами: короткою премією за можливий хаос і довгим дисконтом, якщо перспектива відновлення обсягу венесуельських барелів стане реальною.

Політика