«Новий шериф» у Західній півкулі: як США вибивають Росію і Китай зі свого «заднього двору»

08 січня 2026 р. 13:17

08 січня 2026 р. 13:17

Саме початок січня, як ми і прогнозували , став кульмінацією першого сезону нового американського серіалу «Наша Західна півкуля» .

Ефектна операція США «Абсолютна рішучість» завдала вкрай чутливого іміджевого удару по двох «патронах» венесуельського режиму — Китаю та Росії, які, окрім стандартної риторики у стилі «глибокого занепокоєння», «рішучого засудження», «заклику дотримуватися міжнародного права» та ініціювання чергової балаканини в Радбезі ООН, фактично ні на що не спромоглися.

«Американське домінування в Західній півкулі більше ніколи не буде поставлене під сумнів», — безапеляційно на куражі заявив президент США Дональд Трамп, спілкуючись із журналістами на борту свого літака.

А якщо ми згадаємо ще й успішні президентські електоральні кампанії творців «нової золотої доби» США в Болівії, Чилі та Гондурасі, а також парламентську — в Аргентині, то за результатами «першого сезону» ситуація для геополітичних конкурентів міста на пагорбі виглядає вкрай нерадісною.

Ба більше, з чіткою перспективою подальших втрат у регіоні, бо для цього наразі є фактично всі передумови.

У різних вагових категоріях

Перший чинник — це базові документи сторін.

Так, звичайно ж, 2023-го Росія оновила свою Концепцію зовнішньої політики 2016 року, зробивши у ній акцент на посиленій увазі Москви до регіону Латинської Америки та Карибського басейну. До цього відносини Кремля з регіоном лише побіжно згадувалися в окремих документах, зокрема, у Стратегії національної безпеки від 2021 року, а також у Концепції зовнішньої політики 2016 року.

Своєю чергою у листопаді 2016 року, фактично відразу після першої перемоги Трампа на президентських перегонах, Пекін також оновив свою «Білу книгу» — документ, який визначає стратегію КНР щодо Латинської Америки.

Однак обидва документи є типовими «олдскульними» продуктами бюрократичних апаратів обох держав з епохи модерну. І поки «світовий шериф» займався усім на світі, окрім свого «заднього двору», все це якось працювало і давало більш-менш прийнятний результат як для Москви, так і для Пекіна.

Завдяки вмілому оперуванню латиноамериканськими смислами, грі на «антиколоніальних струнах» і лівих сентиментах, а також цільовим фінансовим вливанням, Пекіну вдалося вибудувати в регіоні стійкий імідж альтернативного американцям партнера з подальшою реалізацією амбітних проєктів .

При цьому капіталістична Росія доволі успішно продавала себе як «ідейного послідовника СРСР» так званому соціалістичному тріо (Куба, Нікарагуа, Венесуела).

Проте політична погода на континенті вкотре змінилася. Після «рожевої хвилі» у Латинську Америку знову прийшов «правий поворот». A в Білий дім — Дональд Трамп, який кардинально змінив підхід до регіону, сформувавши фактично вперше в історії США доволі потужну «латиноамериканську» зовнішньополітичну команду.

І тут ми переходимо до другого чинника стосовно подальших перспектив відвоювання Вашингтоном позицій у регіоні — ідеологічного . Якщо «правий поворот» середини 2010-х команда Трампа 1.0 фактично змарнувала, нині, схоже, помилки враховано і до ідеологічного фронту ставлення вкрай серйозне.

На відміну від вчорашніх смислів, на яких зависнули і Москва, і Пекін, нинішньою командою президента США ретельно формується чіткий символічний ряд «золотої доби» Америки, витягуючи з американського «колективного несвідомого» базові патерни: «місто на пагорбі», «маяк надії», американське «божественне призначення», «божественне право» розширюватися по всьому континенту, «божественна місія» приносити мир і свободу як у Західній півкулі, так і в усьому світі та, як результат, « Доктрина Донро» як «удосконалена» версія знаменитої Доктрини Джеймса Монро.

А далі все це втілюється у керівництво до дії — нову Стратегію національної безпеки США. На відміну від згаданих базових документів Китаю та Росії, це справжній постмодерний маніфест нового поствестфальського світоустрою.

І, звичайно ж, третій фактор — та сама роль особистості в історії . Бо, як відомо, юнгівське «колективне несвідоме» не надто працює без ніцшеанської «волі до влади». І тут, на відміну від доволі безликих бюрократичних машин минулої епохи геополітичних конкурентів, нинішня команда міста на пагорбі являє собою набір амбітних і навіть десь фанатичних особистостей, які готові, за словами Марко Рубіо, «знову створити вільний світ із хаосу» та очистити принаймні Західну півкулю від, згідно із термінологією Трампа, «комуністів» і «напівкомуністів».

Перед крутим поворотом

Отже, якщо використовувати спортивну термінологію, то, маючи значну чисельну перевагу, високу мотивацію, окриленість успіхами у першому таймі та ефектний венесуельський «гол у роздягальню», «новий шериф у місті» просто не має іншого вибору, як атакувати далі з метою дотиснути конкурентів на своєму полі.

Вочевидь, у «другому сезоні» на нас чекає така ж комбінація з «переформатування» країн півкулі за результатами виборів у поєднанні з ефектними комбінаціями венесуельського типу.

І якщо з першою опцією все більш-менш зрозуміло — це травнево-червневі колумбійські та жовтневі бразильські вибори, то з другою є варіанти.

Звичайно, в усіх на слуху зараз Куба . Тим більше що цю кампанію вже фактично анонсувала під час пресконференції за результатами операції «Абсолютна рішучість» команда Трампа.

У цьому контексті, до речі, показово, що першими із критикою операції Вашингтона стосовно арешту Мадуро виступили саме президенти Колумбії Густаво Петро та Куби Мігель Діас-Канель.

Проте без остаточного вирішення венесуельського питання відкривати кубинський кейс було б нелогічно.

До того ж у Каракасі тимчасова лідерка Венесуели Делсі Родрігес , схоже, поки принаймні публічно, намагається ігнорувати погрозу Трампа, що вона «заплатить дуже велику ціну, ймовірно, більшу, ніж Мадуро», якщо відмовиться співпрацювати зі США.

Та й інші знакові фігури венесуельського режиму намагаються вдавати «непохитність». Міністр внутрішніх справ і фактичний «сірий кардинал» режиму Діосдадо Кабельйо заявив у телеефірі, що «уряд тримає все під контролем» і «ми навчилися виживати за всіх цих обставин». А міністр оборони Владімір Падріно Лопес узагалі оголосив про розгортання військових сил по всій країні та закликав до «єдиного фронту опору перед обличчям найгіршої агресії в історії Венесуели».

Так само поки передчасними (попри войовничу риторику) є гренландська та мексиканська кампанії (з різних причин).

А от на нікарагуанський режим Ортеги —Мурильйо , після «переформатування» сусіднього Гондурасу , вже дуже скоро можуть чекати великі неприємності.

У будь-якому разі ми напевно побачимо багато цікавого на шляху втілення в життя задекларованого в новій Стратегії національної безпеки США лідерства у Західній півкулі «як умови безпеки та процвітання» .

Отже, оголошена Генрі Кіссінджером 2003 року «смерть Вестфальської системи» саме нині, схоже, починає набувати практичних обрисів.

І ми є свідками закриття майже 400-річної сторінки світової історії. На зміну приходять новий порядок, заснований на сферах впливу , реальна політика з чисто прагматичними підходами до розв’язання зовнішньополітичних проблем і, відповідно, потенційне формування ситуативних коаліцій на противагу постійним альянсам , застосування військової сили без чіткої міжнародної правової основи, право сильного та нав'язування в міжнародній політиці як норми принципу fait accompli .

А тому на нас потенційно чекає перезавантаження всієї системи міжнародних відносин, парад «великих угод» про глобальний і регіональний перерозподіл «сфер впливу», де кожен у міру можливостей претендуватиме на власну сферу впливу поблизу своїх кордонів, свій «задній двір» чи хоча б невеличкий «дворик» .

Проте, як відомо, різкий поворот — це не кінець дороги. Звісно, для тих, хто цей різкий поворот вчасно помітить і відповідно встигне здійснити правильний рух у правильному напрямку.

Політика