Між бути і здаватися: суперечлива свідомість українців у час катастрофи

14 січня 2026 р. 17:27

14 січня 2026 р. 17:27

У лютому 2024 року Герман Галущенко, виступаючи перед енергетиками Полтави та Харкова, назвав їх героями. «Ви сьогодні — передній край боротьби з агресором», — сказав він. І додав: «Сьогодні «енергетик» звучить гордо».

Матеріали НАБУ дають змогу припустити, що в той самий час пан Галущенко був безпосереднім учасником корупційної схеми навколо «Енергоатому». Тодішній міністр, відповідальний за стійкість енергетичної системи України, яку росіяни так наполегливо й цілеспрямовано руйнують упродовж усієї повномасштабної війни , ймовірно, власноруч докладався до її деструкції, так би мовити, зсередини. Схема, крім іншого, передбачала скерування «двушечки (двох мільйонів згенерованих корупцією гривень) на Москву». Отже, маємо гіпотетичну ситуацію, де міністр однією рукою нагороджує працівників «енергетичного фронту» за героїзм у подоланні наслідків російських атак, а іншою — отримує неправомірну вигоду від того, що українська енергетика страждає від війни.

Дворушництво не є новиною для української політики. Ця історія вкрай цинічна, однак навіть вона не стала потрясінням світоглядних основ у суспільстві. Бачили різне, готові до будь-чого.

Цікавим є психологічний механізм, який уможливлює брехню такого масштабу. Так, ми звикли вважати, що кожен політик є професіоналом у тому, щоб говорити неправду, напівправду або будь-що, крім правди. Однак у реальному житті це не завжди так. Це правду казати легко й приємно. А обман зазвичай вимагає мобілізації значних психічних ресурсів — пам’яті, уваги, самоконтролю, щоби бути успішним. Пан Галущенко мав, окрім іншого, забезпечувати належний рівень патетики, щоби здаватися достатньо щирим, оспівуючи героїзм своїх підлеглих. Тобто брехня може бути вельми енерговитратним заняттям — навіть для людей, які професійно займаються політикою.

Інша річ, якщо, обманюючи інших, людина також обманює й себе. Говорячи про енергетичний фронт, міністр цілком може бачити себе його героїчним бійцем. Зрештою, якусь антикризову роботу з подолання наслідків обстрілів інфраструктури він, як-не-як, здійснював. Підтримувати позитивний образ себе — це якраз цілком природна й потужна потреба кожного з нас (окрім тих, хто перебуває в депресії). Багатьом це вдається без зайвих зусиль, спрямованих на узгодження цього уявного прекрасного образу з реальною поведінкою, яка може бути цілком потворною. Неприємні риси характеру або негарні вчинки майже автоматично відщеплюються від ключової гіпотези «я — хороша людина» й витісняються на периферію свідомості. Й уже там, на цій периферії, розгортається своєрідна «чорна бухгалтерія» психічного життя, що обслуговує всі морально неоднозначні або однозначно аморальні вибори. Приблизно так і народжуються палкі патріоти, які не цураються розхитувати підвалини власної держави жахливою за масштабами корупцією. Або непримиренні борці за гуманний устрій суспільства, які проявляють зразкову жорстокість у приватному житті.

Питання в тому, чи є кейс Германа Галущенка соромним винятком, чи уособлює — хоча й у вкрай концентрованому вигляді — досить поширене в українському суспільстві явище? Наскільки типовим для нас усіх є конфлікт між «бути» і «здаватися», наскільки узгодженими є громадська думка та публічна поведінка, наскільки суперечливим є наш світогляд у катастрофічних умовах війни? Звідки береться ця «проклята амбівалентність» української свідомості, що проявляє себе в дослідженнях соціологів і психологів, у дискусіях користувачів соцмереж, у повсякденному досвіді «людини з вулиці»?

Як хрестоматійний приклад часто згадують два референдуми, які відбулися 1991 року. В березні 70% українських виборців проголосували за збереження СРСР, хоч і в якомусь оновленому вигляді. А вже у грудні понад 90% підтримали Акт проголошення незалежності України. Так, наче переважна більшість населення за лічені місяці «перевзулася у стрибку», зреагувавши на зміну політичної кон’юнктури. Це не зовсім коректний висновок, бо ситуація між двома референдумами справді змінилася драматично, й було б дивно вимагати від людей підтверджувати рішення, які очевидно втратили актуальність на тлі доленосних зрушень. Проте цілком можна припустити, що у свідомості певної частини учасників обох референдумів дві взаємовиключні альтернативи — зберегти СРСР і побудувати незалежну Україну — могли цілком мирно співіснувати як однаково прийнятні політичні траєкторії.

А тим часом дослідження свідчать про те, що суспільна свідомість в Україні дійсно сповнена суперечностей. Значною мірою це стосується того, як ми сприймаємо війну. З одного боку, суспільство досі налаштоване на спротив російській агресії. Росіяни, хоч і повільно, але безперервно наступають. Україна щодня кілометрами втрачає власні землі . Ворог має стабільну перевагу в живій силі. Намір США і далі підтримувати нас у цій війні не є очевидним. І на тлі всього цього більшість українців категорично відкидає варіант програти . Три чверті респондентів Київського міжнародного інституту соціології не згодні з «мирним планом», який просувають росіяни, — з відмовою від територій, армії, суверенітету. Дві третини заявляють про готовність терпіти війну стільки, скільки буде необхідно. Навіть за умов повної невизначеності, коли і як вона може закінчитися. Навіть з урахуванням постійних обстрілів, відсутності світла й тепла. Переважна більшість людей, яких опитують соціологи, заявляє про саме таку позицію — хоч як важко й безнадійно, капітулювати ми точно не готові.

З іншого боку, немає масової готовності долучитися до війни безпосередньо. За офіційними даними, темпи мобілізації громадян до війська приблизно вдвічі нижчі за реальні потреби. Недоукомплектовані ЗСУ змушені відступати й відступати. Це загальновідомо. І наразі незмінно. Незалежність України є екзистенційною, тобто життєво важливою цінністю для значної частини населення. Втім, далеко не всі готові реально наражатися на ризик віддати власне життя в ім’я незалежності. Баланс між цими суперечностями забезпечується сподіваннями «якось воно буде» або зміщенням напруження з внутрішнього конфлікту на когось іншого — на владу, яка через власну моральну недосконалість не має права вимагати від суспільства жертовності, або на співгромадян, які мають спеціальний «ген воїна», тобто народжені для війни. В цьому більше втечі від страшної реальності, ніж готовності прийняти кинутий нею виклик. Самозбережувальний прагматизм у цьому випадку переважає національний романтизм.

За даними моніторингу громадської думки Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, Збройні сили України нині сприймаються як найвпливовіша інституція в державі. Вплив ЗСУ, на думку респондентів, є більшим за президентський. Армія також є абсолютним лідером суспільної довіри. Центр Разумкова зазначає, що повністю або радше довіряють ЗСУ 92% опитаних. І водночас напади на військовослужбовців ТЦК стали майже буденністю. Від початку повномасштабної російсько-української війни зафіксовано 272 таких інциденти — приблизно один на кожні п’ять днів. Ніби армія у суспільній свідомості розщеплена на дві окремі реальності, які не перетинаються, — хороші ЗСУ, яким варто довіряти, й погані ТЦК, яким слід чинити опір. Хоча якщо ТЦК не працюватимуть, то армію не буде ким поповнювати, бо добровольці закінчилися 2022-го.

Амбівалентність мислення, яка будується на розведенні суперечливих імпульсів у різні домени реальності, безумовно, є способом психологічно впоратися, витримати реальність, яку інакше витримати було б неможливо. Люди виштовхують неприємне, важке, неприйнятне на периферію свідомості й у такий спосіб зберігають здатність функціонувати.

Слід додати, що амбівалентність як стиль психологічного опанування нестерпної реальності загалом характерна для суспільств, які пережили або переживають досвід колонізації або окупації. В українській історії було і те, і те. Вимушено підкорюючись зовнішній ворожій силі, представники підкореного суспільства не втрачають власної ідентичності, але підлаштовуються під нав’язані умови. Довго витримувати напругу мімікрії важко, рано чи пізно частина зовнішніх вимог перетворюється на внутрішньо схвалені настанови. Все це призводить до стану свідомості, в якому й аутентичні, й нав’язані цінності співіснують рівноправно, мають однакову легітимність. Такий стан дає змогу пристосуватися до ситуації конфлікту лояльностей і не наражатися на надмірну небезпеку, депонуючи альтернативну позицію до кращих часів.

Однак міркування про суперечливість української масової свідомості не слід обмежувати ідеєю про її вимушений, пристосувальний зміст. Ментальні суперечності — це не завжди лише шрами, що їх залишають по собі трагедії й драми минулого.

Сучасна психологія розглядає здатність витримувати амбівалентність як ознаку зрілості. Принаймні коли йдеться про стан, який не потребує розщеплення або витіснення однієї частини психічного змісту на користь іншої, а також не передбачає ситуативного «депонування» небезпечних імпульсів. Психологічно зріла особистість — і суспільство певною мірою також — здатні витримувати неоднозначність і суперечливість реальності як такої без утворення невротичного симптому або зайняття параноїдної позиції «все або нічого». Світ складний. Він сповнений і приємних, і вкрай небезпечних речей і подій. Іноді та сама подія або людина може бути приємною й небезпечною для нас, важливою й нестерпною водночас. Принцип реальності вимагає від дорослої людини приймати все це як даність. Альтернативні форми опанування неоднозначності світу можуть бути вкрай небезпечними. В індивідуальному вимірі — психічний розлад. У суспільному — диктатура, яка передбачає заборону всього, що відхиляється від генеральної лінії, а зрештою — і знищення.

Відстежуючи динаміку громадської думки під впливом подій війни, Інститут соціальної та політичної психології запитує у респондентів, зокрема, про ставлення до мобілізації. Ми пред’являємо їм два протилежні за змістом судження й запитуємо, чи згодні вони з ними:

• Тих, хто ухиляється від мобілізації, можна зрозуміти — ніхто не хоче помирати.
• Соромно за чоловіків, які сьогодні, коли на полі бою вирішується доля нашого народу, ховаються від мобілізації.

Із першим судженням 2025 року погодилися 58,5% респондентів, із другим — 39%. У сумі це створює враження майже 100%, що ніби вказує на формування конфліктних позицій у суспільстві: одна частина толерує ухилення від мобілізації (трохи більша), інша — його стигматизує. Насправді ж ці ніби протилежні позиції не розведені повністю по різних сегментах суспільства, а перетинаються в межах індивідуальних поглядів.

Це перевіряється статистично. Якщо протилежні за змістом питання справді вказують на наявність полярних позицій, реакції на них давали б від’ємну кореляцію (тобто згода з одним судженням зазвичай передбачала б незгоду з іншим). Однак два ніби протилежні питання про мобілізацію корелюють позитивно: згода з одним із них часто передбачає і згоду з іншим.

Тобто частина респондентів утримує у свідомості дві протилежні інтенції одночасно — страх перед мобілізацією та сором щодо ухилення.

Це суперечність, яку непросто витримувати. Проте вона, можливо, забезпечує надійніший контакт із жахливою реальністю війни, де є місце подвигу й ницості, сміливості й страху, великим героям і безіменним жертвам.

То чи варто дорікати українцям за суперечливість? Іноді — так. Іноді — зовсім ні. Відповідь амбівалентна.

Адже попри схильність до ігнорування непривабливих аспектів реальності, створення ментальних схованок на випадок, якщо «концепція зміниться», поєднання декларованого альтруїзму та повсякденного егоїзму, попри всю свою незрілість і непослідовність, українці сьогодні є єдиною нацією, яка продовжує давати відсіч агресору. У той час як цілий світ ніяк не наважиться пред’явити Росії чесний рахунок за все нею скоєне — проти народу України, проти міжнародного права, проти людяності як такої, часто ховаючись за формулою «не все так однозначно».

Для нас якраз усе однозначно. Україна обирає спротив і сподівається на диво.

Політика