Мовчання Путіна щодо авантюр Трампа має турбувати Україну та європейських союзників — Bloomberg

16 січня 2026 р. 11:40

16 січня 2026 р. 11:40

Одним із найбільш незвичайних аспектів бурхливого початку 2026 року стало майже повне мовчання російського диктатора Владіміра Путіна щодо нещодавніх американських авантюр . Раніше він ніколи не соромився звинувачувати США в імперіалізмі, обмані та лицемірстві, тож нинішня стриманість — показова. Це має турбувати як Україну, так і Європу, пише у новій статті для Bloomberg оглядач Марк Чемпіон.

Перша нагода розкритикувати США трапилася, коли американські літаки вторглися у повітряний простір Венесуели, висадили спецпризначенців у центрі столиці та викрали лідера країни Ніколаса Мадуро, союзника Москви, який номінально захищався російськими зенітно-ракетними комплексами С-300 й охоронцями з іншої союзної РФ країни — Куби. С-300 не працювали, кубинці загинули — а Путін нічого не сказав.

Коли президент США Дональд Трамп пообіцяв відібрати Гренландію в Данії, посилаючись на нібито загрозу з боку Росії та Китаю, знову не було чутно ні слова від лідера в Кремлі, лише кілька жартів від його помічників.

Путін майже так само мовчав щодо Ірану, коли США заохочували протести проти верховного лідера країни Алі Хаменеї та погрожували військовими діями. Навіть якщо Трамп наразі відмовився від ударів по Ірану, Тегеран є значно важливішим союзником для РФ, ніж Венесуела, тому від Путіна можна було б очікувати чогось більшого. Іран був основним постачальником безпілотників і ракет великої дальності для війни Росії проти України. Тегеран також знаходиться у значно важливішому для російських інтересів і безпеки регіоні світу, ніж Каракас.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну нещодавно перетнуло важливу віху — повномасштабна війна триває вже довше, ніж участь колишнього Радянського Союзу у Другій світовій. Радянська перемога над нацистською Німеччиною є невід'ємною частиною путінської риторики щодо України, оскільки Путін намагається, і в нього це виходить, переконати більшість росіян, що це не вони вторглися в іншу суверенну державу 24 лютого 2022 року, а напали українські “фашисти”, підтримані західними державами.

Таке маніпулятивне висвітлення спроби Росії завоювати сусідню країну сприяло приголомшливому відродженню культу Сталіна серед багатьох росіян, а також толерантності до дедалі більших репресій всередині країни та ненависті до Заходу.

Bloomberg News дізналося від джерел, наближених до Кремля, що Венесуела просто не була достатньо важливою, аби за неї боротися, з огляду на значно більші інтереси, які Путін бачить у відносинах Росії з США. Те саме можна сказати і про Іран. Тим часом захоплення Гренландії американцями, ймовірно, знищило б НАТО, що стало б для Путіна чистим виграшем, про який він міг тільки мріяти рік тому.

Однак це, здається, лише половина історії. Щодо решти, варто поставити два запитання. По-перше, як можна було очікувати, що Путін відреагує на нав'язування Трампом сфери впливу США в Західній півкулі, якщо його метою є створення такої сфери для себе в Східній Європі? По-друге, якби він хотів протистояти Америці Трампа від імені Венесуели та Ірану, що він міг би для цього зробити?

Відповідь на останнє запитання — нічого, тому що доки Путін не припинить вторгнення в Україну, здатність його до більш глобальних дій залишатиметься обмеженою. Мадуро і Хаменеї — лише останні союзники, яких Путін підвів. У 2015 році він відправив свої війська, щоб врятувати режим диктатора Башара Асада в Сирії; у 2024 році, коли Асад зіткнувся з подібною загрозою, Путін лише вивів російські літаки та сили, що залишилися в країні.

Щодо першого питання, то є сенс мовчати про американський авантюризм, якщо Путін вірить, що з США можна укласти угоду в стилі Ялти, яка вирішила б його “українську проблему”, змусивши Київ поступитися тим, чого РФ не змогла отримати силою. Така угода передбачала б обмін фактичною сферою впливу Москви в Східній Європі на згоду Путіна з будь-якими діями Трампа в інших регіонах, а також, з огляду на те, що це Трамп, деякі додаткові комерційні вигоди.

Така угода не може включати жодних безпекових домовленостей для Києва, які б дозволили Україні залишитися після війни справді суверенною державою, вільною у розвитку своєї економіки, інтегрованою з Європейським Союзом та захищеною значущими гарантіями від країн НАТО. Вона також не завадила б Кремлю встановити свою сферу впливу в інших регіонах, які Путін вважає частиною “історичної спадщини Росії”.

Ось чому європейські плани розгорнути “стабілізаційні сили” в Україні здаються нереальними, навіть попри те, що посланці Трампа ведуть переговори з Москвою. Це також пояснює, чому Трамп у середу, 14 січня, заявив Reuters — і повторював це неодноразово з моменту повернення до Білого дому минулого року, що він вважає головною перешкодою для миру не Путіна, а президента України Володимира Зеленського. З цього випливає, що Трамп може прагнути відкинути Європу на другий план і змусити Зеленського укласти угоду, яка дасть Путіну те, чого він хоче.

“Я щиро сподіваюся, що мої припущення виявляться помилковими”, — додав оглядач.

США знову говорять мовою сили — і цього разу без зайвих церемоній. Венесуела стала лише першим епізодом значно ширшої гри, в якій Вашингтон методично витісняє конкурентів зі своєї традиційної зони впливу. Те, як працює нова стратегія Вашингтона — в статті “ Новий шериф” у Західній півкулі: як США вибивають Росію і Китай зі свого “заднього двору ” аналізував Віталій Білан .

Політика