Великі хижаки vs людина: як навчитися співіснувати

20 січня 2026 р. 17:08

20 січня 2026 р. 17:08

Дикі хижаки, такі як ведмеді, вовки та рисі, є не лише символами природи, а й важливими регуляторами екологічного балансу. Проте сьогодні їхнє співіснування з людиною дедалі частіше перетворюється на конфлікт. Популяції ведмедів і рисі критично зменшуються, водночас популяція вовків — навпаки, й це створює проблеми для господарств.

Для тварин немає кордонів: ліс, болото, гори й луки для них — єдиний простір. Люди ж дедалі частіше сприймають хижаків як загрозу — й нерідко небезпека реальна: хижаки нападають на домашню худобу , пасіку, трапляються ДТП за участю тварин. У сезон виведення потомства хижаки можуть нападати задля його захисту. Тварини здатні переносити небезпечні хвороби, зокрема сказ.

Усе це загострює конфлікт між людиною та хижаками через простір, безпеку й ресурси.

Попри це, великі хижаки мають критичне значення для збереження біорізноманіття. Їхній захист є однією з ключових умов для Європейського зеленого відновлення. Недаремно ведмедей, рись і вовків називають парасольковими видами. Уявіть велику парасольку: вона захищає не тільки того, хто тримає її в руках, — під нею ховаються й інші. Так само й великі хижаки: якщо зберегти для них умови — великі, спокійні території з мінімальним втручанням людини, укриттями, різноманітним ландшафтом і кормовою базою, — це автоматично створить безпечний простір і для десятків інших видів: від птахів до дрібних ссавців і комах.

Досвід Європи доводить: конфлікт між людиною й дикими хижаками можна вирішити — з користю для обох.

Хижаки vs люди

Попри видові відмінності, вовки, рисі й ведмеді мають спільну проблему. «Основна їхня проблема — в тому, що вони хижаки, — пояснює завідувач зоологічної лабораторії Карпатського біосферного заповідника Ярослав Довганич. — Саме це ставить їх в опозицію до людини як конкурентів за природні ресурси».

Але ситуація з популяціями різна. Вовки численні — в Україні їх близько 4 тисяч. Вид швидко відновлюється, однак це спричиняє конфлікти: хижаки виходять до людських осель, нападають на худобу. Через це ЄС 2025 року змінив охоронний статус вовка зі «строго захищеного» на «захищеного», визнавши, що вид більше не перебуває під безпосередньою загрозою знищення — за 10 років популяція збільшилася вдвічі.

Це дало країнам змогу локально регулювати чисельність — зокрема у разі загроз для фермерських господарств чи екосистем. Їхня мета — знайти баланс між захистом виду та потребами людей. Завдяки цьому рішенню було внесено зміни до Бернської конвенції , яка вже пів століття залишається міжнародною основою охорони дикої природи в Європі. Україна ще 1996 року підписала цю конвенцію, і вже тоді — із застереженням , що чисельність вовка може контролюватися, зокрема шляхом відстрілу, з урахуванням екологічної ситуації, щільності популяції та рівня конфліктності виду.

Натомість становище популяції ведмедя та рисі, зокрема й в Україні, є значно гіршим. За даними WWF-Україна (Всесвітнього фонду природи), популяція бурих ведмедей в Україні за останні пів століття зменшилася з майже 1300 до приблизно 300–350 особин. Колись бурий ведмідь був поширений по всій Україні, а тепер залишився переважно в Карпатах і подекуди на Поліссі. Цей великий звір завжди був бажаним трофеєм для мисливця: шкура як килим, череп із роззявленою пащею як прикраса, цілющий жир і жовч. Ведмідь — одинак, він великий, його легше вистежити. І браконьєрство, на жаль, досі існує.

Популяція рисі також стрімко зменшується. За даними WWF та Міндовкілля, станом до повномасштабного вторгнення чисельність рисі євразійської в Україні зменшилася більш як удвічі — з 860 до 400–500 особин. Рись належить до вразливих видів: вона малоплідна, й близько половини кошенят гине, не досягнувши року. Та це не зупиняє мисливців — адже шкура цього хижака чудово продається на килимки та опудала. Популярними залишаються елітні полювання на рись і ведмедей — як розвага, що коштує дорого.

Під час анонімного опитування, яке провів Ярослав Довганич серед мисливців, що проживають у зоні діяльності Карпатського біосферного заповідника, 80–90% із них зізналися: якщо до загону потрапляє рись, вони не пропустять нагоди здобути цей бажаний трофей — навіть попри Червону книгу. Схоже опитування проводили і в Чехії — з такими самими результатами: мисливці розповідали про випадки незаконного відстрілу рисі.

Варто зазначити: хоч офіційна статистика про чисельність великих хижаків в Україні є , проте єдиної системи обліку немає. Дані надходять із заповідників, нацпарків, лісових і мисливських господарств, їх зводять Мінекономіки й Держлісагентство України. Але їх збирають за різними методиками, що призводить до дублювання даних у звітах різних установ. Наприклад, під час синхронних обліків WWF на модельних територіях на Поліссі виявили лише шість рисей замість 16, чотирьох вовків замість 15. Хижаки мігрують, перетинаючи межі кількох господарств, тож їх рахують по кілька разів. Це ускладнює розуміння реального стану популяцій.

Вибір цих регіонів для дослідження невипадковий. «Карпати й Полісся — основні ареали поширення великих хижаків в Україні, — пояснює координатор проєктів WWF-Україна, доцент кафедри біології та екології Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Роман Черепанин. — Тут збереглися відносно цілісні екосистеми, що забезпечують умови для стабільних популяцій. До того ж це частина транскордонних регіонів, що охоплюють Україну, Польщу, Словаччину, Румунію та Білорусь. Великі хижаки не визнають адміністративних кордонів і здатні переміщуватися на сотні кілометрів». Як зауважує науковець, саме в цих регіонах найгостріше проявляється проблема подвійного або кратного обліку тварин, розрізнених підрахунків різними користувачами угідь, істотних розбіжностей у офіційних даних.

На дроті й асфальті

Іще одна критична загроза для хижаків — фрагментація їхніх середовищ існування. Тобто «розбиття» природної території на ізольовані фрагменти, між якими тварини не можуть вільно переміщуватися.

Так, на державних кордонах виникла особлива проблема — дротяні загорожі з єгози (спіральні загорожі з гострими лезами або шипами). Це важливо для безпеки кордону, але коли туди потрапляє тварина, їй важко виплутатися, єгоза розрізає тіло до крові. Прикордонники описували випадок, який стався на румунсько-українському кордоні: олень заплутався в огорожі, ведмідь на нього напав, сам заплутався й тягнув оленя разом із огорожею ще метрів двісті.

Ця проблема особливо гостра для ведмедів, оскільки ті полюбляють переходити на румунську територію зимувати: там, на південних схилах, навесні швидше тане сніг, раніше з’являється трава. Тепер тваринам важко долати цю небезпечну перешкоду. Фахівці Карпатського біосферного заповідника вже звернулися до прикордонників із проханням зробити спеціальні проходи.

Ще одна проблема — будівництво доріг. «Коли оселище перерізає дорожня інфраструктура, залізниця або автомагістраль, великі тварини просто не можуть перейти, — розповідає Ярослав Довганич. — Такі об’єкти розрізають не тільки оселища, а й цілі популяції. З однієї популяції виходять дві менші, потім іще менші. І це впливає на розмноження. Адже фрагментація перетворює оселища на острівці, де маленькі групки тварин розмножуються лише між собою. Починається інбридинг (виродження), і це найстрашніше».

Щоби зменшити негативний вплив інфраструктури на дику природу, в Європі вже давно застосовують практичні рішення. Так, у багатьох європейських країнах там, де траси перетинають дикі території, будують спеціальні екологічні переходи — екодуки. Це широкі мости (25–30 метрів і більше), які пролягають над або під дорогою. Їх засипають ґрунтом, засаджують травою, кущами й навіть деревами — щоби тварини могли безпечно перейти з одного боку лісу на інший. До таких переходів ведуть огорожі, які направляють звірів у потрібне місце. Це дороге рішення, тому в Україні екодуки наразі лише в планах.

Як жити поруч без конфліктів

«У природі все взаємопов’язано. Коли дикі тварини втрачають природні джерела їжі чи простір для існування, вони змушені шукати нові території — часто впритул наближаючись до людських осель. Так виникають конфлікти між людиною й дикою природою, — пояснює зоолог, менеджер проєктів «Рідкісні види» WWF-Україна Остап Решетило. — Наше завдання — запобігати таким ситуаціям, допомагаючи місцевим громадам і диким тваринам мирно співіснувати. Адже хижаки не розуміють, де природоохоронна територія, а де ні. Для цього проводимо інформаційну кампанію «Тварини не знають кордонів», упроваджуємо різні природоорієнтовані рішення».

Наприклад, електропастухи . Їх ставлять біля пасік, навколо кошар — і це справді працює. Уже кілька десятків таких систем екологи передали фермерам і пасічникам. Був випадок, коли ведмідь отримав легкий удар струмом, розлютився, розірвав огорожу — але однаково втік і більше не повертався. Паралельно вівчарям радять тримати пастуших собак. Зграя з чотирьох-шести псів цілком здатна дати відсіч хижаку.

Іще одне рішення для мирного співіснування людини та хижака — підтримка кормової бази. У Карпатах масово збирають ягоди: для багатьох це сезонний заробіток на цілий рік. Та саме ці ягоди — важлива частина харчування ведмедів. Коли їжі бракує, тварини йдуть до сіл. Аби цього уникнути, фахівці й активісти створюють так звані харчові оази (ремізи) — на ділянках колишніх сінокосів підсаджують фруктові дерева, щоб ведмеді могли підживитися тут восени.

Раніше лісгоспи спеціально висівали овес для ведмедів, адже ці звірі вважалися мисливським видом і збільшувати їхню кількість було вигідно. Тепер цього не роблять, бо знищувати хижаків заборонено.

Від карти до реальності

В Україні розроблено законопроєкт про Смарагдову мережу — це європейська система збереження біорізноманіття. 2021 року його ухвалили в першому читанні, але механізмів реалізації поки немає. Навіть після остаточного ухвалення проблеми залишаться.

«Згідно із законом, мережу природоохоронних територій та екологічні коридори між ними мають визначити на карті, — пояснює Ярослав Довганич. — Ядром мережі стануть заповідні території, але коридори часто пролягають через приватні або господарські землі. І наразі немає інструментів, які зобов’язують власників дотримуватися охоронного режиму, — й багато хто навіть не знає, що їхні ділянки входять до екокоридорів».

Поки на законодавчому рівні немає зрушень, на практиці ситуацію рятує щоденна робота заповідників. У Карпатському біосферному здійснюють моніторинг великих хижаків: фіксують сліди, GPS-координати, використовують фотопастки. Всі дані потрапляють до єдиної електронної системи, що допомагає планувати охоронні заходи. Підтримку надають WWF Україна, Франкфуртське зоологічне товариство, Global Conservation і проєкти ЄС.

Та головний виклик — гармонійне співіснування людини з дикою природою. Великі хижаки — ведмеді, вовки, рисі — не лише символи дикої природи, а й ключові гравці екосистем. Та в Україні вони опинилися між природою й людиною: від браконьєрства до фрагментації оселищ і конфліктів із фермерами. Збереження цих видів потребує не лише охорони, а й продуманих рішень: екодуки, кормові ремізи, електропастухи, правовий захист і співпраця з громадами. Гармонійне співіснування можливе — якщо зробити кроки назустріч.

Політика