Папа в дредах і право на смерть: де закінчується закон і починається «Благодать»

29 січня 2026 р. 17:02

29 січня 2026 р. 17:02

22 грудня 2025 року президент Італії Серджо Маттарелла підписав указ про помилування 77-річного Франко Чіоні — чоловіка, чий розпачливий крок став центром національної дискусії про межі милосердя. Чіоні припинив страждання своєї невиліковно хворої дружини, з якою прожив пів століття, обравши для неї «легку смерть», а для себе — тягар вини. Вражає те, що за рік до цього Паоло Соррентіно почав знімати «Благодать» (La grazia), де вигаданий президент постає перед ідентичним вибором. ZN.UA розповідає про те, як реальність не просто наздогнала кіно, а й підтвердила пророчу точність режисера.

Апологія зволікання

«Бюрократія має бути повільною. У цьому її сенс: дати людям час подумати». Ця репліка з’являється в перші хвилини фільму «Благодать» — і відразу стає етичним камертоном усієї стрічки. Маріано Де Сантіс, вигаданий президент Італії у виконанні Тоні Сервілло , вимовляє її з такою конституційною м’якістю, що глядач майже не помічає провокації. У світі, де політичні рішення ухвалюють за секунди в Твіттері, а популісти змагаються у швидкості реакцій, Соррентіно пропонує екранну апологію зволікання . Це не слабкість, а позиція.

За останні п’ятнадцять років тандем Соррентіно—Сервілло дослідив усі відтінки італійської влади. У «Дивовижному» (Il Divo) 2008 року актор утілив Джуліо Андреотті — семиразового прем’єра, чия кар’єра переплелася з мафіозними вбивствами та політичними змовами. У «Сільвіо та інші» (Loro) 2018-го він став Сільвіо Берлусконі — медіамагнатом, для якого корупція була бізнес-моделлю, а політика — продовженням шоу-бізнесу. Між ними — оскароносна «Велика краса» (La grande bellezza ) — декадентський фільм про римського журналіста, який розгубив життя серед вечірок. Щоразу Сервілло грав чоловіків, які маніпулюють системою. Цього разу система маніпулює ним.

Маріано Де Сантіс — антипод усіх попередніх персонажів Сервілло. Він не корумпований, не цинічний, не прагматичний до жорстокості. Його прізвисько — «Залізобетон» (Cemento armato) — президент, надто схильний до обережності та рефлексії. За шість місяців до завершення семирічного мандата він стоїть перед рішеннями, які визначать його спадщину. Паралельно намагається дізнатися, хто був коханцем його покійної дружини сорок років тому. Минуле не відпускає навіть тих, хто має владу над майбутнім.

Цей сюжет міг би стати матеріалом для телевізійної мелодрами. Але Соррентіно перетворює його на філософський трактат про природу рішень. Режисер, відомий своїм візуальним бароко — пригадаймо оргастичні вечірки «Великої краси» чи неаполітанський гедонізм «Партенопи», — несподівано обирає аскетизм. Оператор Дарія Д’Антоніо , яка працювала з ним над трьома останніми фільмами, знімає коридори Квіринальського палацу (офіційна резиденція президентів Італії) так, ніби це келії бенедиктинського монастиря. Кольорова палітра — приглушена, майже рембрандтівська: теплі тіні, золотисте світло крізь важкі штори, сіре небо над Римом. Кадри підкреслено статичні.

Тоні Сервілло, який вісім разів працював із Соррентіно, грає з мінімалістичною точністю, яка різко контрастує з його попередніми ролями. Андреотті був маскою — застиглим обличчям, за яким ховалися десятиліття змов. Берлусконі — карикатурою, гротескним утіленням італійського егоїзму. Джеп Гамбарделла з «Великої краси» — декадентським фланером, який розгубив життя між коктейлями. Натомість Де Сантіс — стомлений від власної непохитності. На Венеційському кінофестивалі 2025 року Тоні Сервілло вручили Кубок Вольпі за цю роль.

Соррентіно проти Мелоні: як «Благодать» розгнівала консерваторів і завоювала Венецію

Хоча Соррентіно заперечує будь-які прямі паралелі, для знавців італійської політики реальний прототип головного героя є очевидним. Ідеться про Серджо Маттареллу — дванадцятого президента Італії, який очолює державу з 2015 року і є рекордсменом за тривалістю правління в історії республіки. Як і вигаданий Де Сантіс, він католик, юрист за освітою, вдівець із дочкою-юристом. Маттарелла — сицилієць із Палермо, випускник Римського університету Ла Сапʼєнца. Його брата Пʼєрсанті, який 1980 року обіймав посаду президента регіонального уряду Сицилії, застрелили на очах у родини. Вбивство замовила мафія «Коза ностра». Після цієї трагедії Маттарелла покинув академічну кар’єру юриста й пішов у політику. Ця біографічна травма непомітно, але відчутно резонує у фільмі: Де Сантіс — теж людина, яка прийшла до влади через втрату.

В Італії президент республіки — гарант конституції, посередник між гілками влади, символ національної єдності. Його повноваження переважно церемоніальні: приймати іноземних гостей, нагороджувати орденами, підписувати закони. Але в моменти політичних криз — а Італія переживає їх регулярно — саме президент стає арбітром. Він призначає прем’єр-міністра, розпускає парламент, має право ветувати законопроєкти. І має право грації (grazia). Це юридичний термін, який означає президентське помилування конкретної особи. Саме звідси назва фільму. Але grazia — це ще й «благодать» у релігійному сенсі. Подвійне значення — не випадковість, а ключ.

Тема евтаназії в Італії — політичний мінний полігон. 2022 року Конституційний суд відхилив референдум про легалізацію «смерті за згодою», визнавши його несумісним із конституційним захистом людського життя. Водночас рішення 2019 року дозволило надавати медичну допомогу в суїциді за суворих умов. Опитування показують , що 74% італійців підтримують легалізацію евтаназії, і найактивніше цю ідею поділяє молодь. Але парламент не може ухвалити закон: керівна коаліція Джорджі Мелоні, яку підтримують консервативні католицькі кола, блокує будь-які ініціативи.

Консерватори в дредах і ліберали в палацах

Соррентіно додає ще один рівень складності через дві справи про помилування. Крістіано Арпа — улюблений учитель, що убив дружину, яка страждала на деменцію та вже не впізнавала його. Іза Рокка — молода жінка, яка зарізала чоловіка-насильника уві сні після років побоїв. Обидві справи мають реальні аналоги.

Як президент вирішує, кого помилувати? Де проходить межа між убивством і звільненням від страждань? Чи має значення гендер жертви та злочинця? Чи є різниця між тим, хто вбиває з любові, й тим, хто вбиває захищаючись? Соррентіно не дає відповідей — він показує процес. Де Сантіс читає матеріали справ, відвідує ув’язнених, сперечається з дочкою Доротеєю ( Анна Ферцетті ), яка лобіює закон про евтаназію. Одна зі сцен — візит Де Сантіса до в’язниці, де він сідає в загальній черзі відвідувачів, серед простих людей, які прийшли до своїх родичів. Ніхто не підводиться й не аплодує. Президент — просто ще один громадянин, який чекає.

Соррентіно, автор серіалів «Молодий Папа» та «Новий Папа», знову звертається до Ватикану — але цього разу підриває очікування радикально. Понтифік у «Благодаті» — темношкірий чоловік із сивими дредами та сріблястою сережкою, який пересувається садами Ватикану на моторолері. Івуарійсько-італійський актор Руфін До Зеєнуен грає його з таким спокійним авторитетом, що абсурдність образу перетворюється на духовну самоочевидність. «Брехня — для сільських священників», — каже він. «Бог дає нам запитання, а не відповіді». А потім застерігає Де Сантіса від підписання закону про евтаназію. Цей Папа — консерватор у прогресивній оболонці.

У світі, де політики культивують образи «модерності» заради електорального капіталу, Соррентіно нагадує: ідентичність — не ідеологія. Образ чорношкірого Папи з дредами — не утопія й не фантастика. Це інверсія очікувань, яка змушує глядача перевірити власні упередження. Чорношкірий Папа не є автоматично лібералом. Залізобетонний президент не є автоматично консерватором.

Окрему увагу варто приділити музичному рішенню. Де Сантіс — літній чоловік, який слухає італійський реп. Конкретно — треки репера Guè ( Козімо Фіні ), що з’являється у фільмі як камео. У сцені, яка балансує між смішним і зворушливим, президент вчить напам’ять текст пісні та декламує її кірасиру — елітному кавалеристові, що належить до особистої охорони глави держави. Де Сантіс шукає leggerezza — легкості, про яку говорить йому Папа. Він утомився від ваги власних рішень і знаходить полегшення в чужому ритмі.

У фінальній сцені Де Сантіс погоджується на інтерв’ю для Vogue, яке відмовлявся давати на початку фільму. Журналістка запитує про його стиль, одяг, улюблені бренди. Але замість того, щоб говорити про себе, він описує гардероб покійної дружини Аврори — що вона носила, як виглядала в кожній сукні, чому він досі зберігає її речі. Це не сентиментальність, а благодать. Здатність бачити красу в тому, що вже минуло, й мужність визнати, що деякі питання залишаються без відповідей.

«Благодать — це краса сумніву», — каже Де Сантіс в одному з монологів. Паоло Соррентіно міг би підписатися під цим визначенням. Він зняв фільм, який не боїться бути повільним, залишати глядача без катарсису або показувати політика як людину, а не функцію.

« Благодать» Паоло Соррентіно в кінотеатрах — від сьогодні.

Політика