П’ятнадцять місяців на «нулі» беззмінно: надія на заміну померла, але він вижив

01 лютого 2026 р. 08:56

01 лютого 2026 р. 08:56

Він беззмінно перебував на «нулі» один рік і три місяці. Разом зі своїми побратимами пив бруднувату воду з імпровізованого колодязя, викопаного просто в землянці; харчувався тим, що вдавалося доставити дронами, відбивав ворожі штурми; надавав першу медичну допомогу пораненим. Навколо були кров, бруд і смерть — суцільне пекло. Він вижив. Коли його нарешті вивели з «нуля», він ледве зміг розігнутися й зробити перші кроки по рівній землі.

Він — це бойовий медик 30-ї окремої механізованої бригади, батько п’ятьох дітей, уродженець Бориспільського району Київської області, 46-річний Сергій Тищенко . Простий, усміхнений, позитивний. 5 грудня минулого року президент України присвоїв йому звання «Герой України» та вручив орден «Золота Зірка». Далі — реабілітація, відпустка і знову до строю.

Ми розпитали героя про його життя там, де кожна хвилина могла стати (і для декого стала) останньою.

— Пане Сергію, скільки днів ви були на «нулі» в цьому бліндажі?

— Якщо безперервно, то нарахував 471 день. З 13 липня 2024 року по 28 жовтня 2025 року без перерви. Перед цим виходив на відпочинок на три дні. Так сталося тому, що поповнення в нашій військовій частині практично не було. Саме через це ми довго сиділи у бліндажі. Якщо міняли, то тільки тих, хто вибув за станом здоров'я чи загинув. Замість них приходили з інших, тилових, підрозділів.

— Де саме ви перебували?

— На Бахмутському напрямку . Наша позиція планувалася, щоб вести спостереження і тримати оборону, відбивати штурми.

— Коли вже померла надія на заміну?

— Надія на заміну деякий час була, але приблизно після пів року перебування думав, що вже взагалі не поміняють, бо нема можливості й нема на кого, думав, що замінять, виведуть нас хіба що після закінчення війни…

— …Чи «вантажем 200» або «300». А скільки вас було там, в бліндажі?

— З самого початку у нас на позиції більше місця було і більше людей — доходило до дев'яти. З часом ставало все менше і менше в зв'язку з пораненими, загиблими. Довгенько ми сиділи в кількості п'яти чоловік, а крайнім часом нас було вже четверо.

— Як вижили?

— Не знаю, але було багато випадків таких, що сам не розумієш, як це вийшло. Наприклад, якось була моя черга чергувати на рації. І в цей момент, коли я чергував, зруйнували бліндаж саме в тому місці, де було моє місце відпочинку. Якби я не пішов на чергування, то завалило б… Ще був випадок: почався штурм, і я вискочив взагалі без нічого — без каски, без бронежилету — щоб відкрити вогонь. А вже потім за мною вийшли хлопці. Один з них каже: «Йди одягнися або взагалі поки що сядь і заряджай магазини». Я пішов. Буквально через декілька хвилин мені повідомляють, що він загинув…

— До позиції ворога яка відстань була?

— Метрів  400–500, напевно, було. Вночі я чув їхні крики, коли вони між собою перегукувалися.

— Які відчуття були, коли прийшла заміна? Як це було?

— Інформацію нам дали десь за три дні до запланованої дати.

Воно то і радісно було, але, розумієте, в нас у кожного обов'язки були розподілені. Тобто той їсти варив, той мішки складав і так далі. І у мене робота була. Я місцевість навколо добре вивчив, тому вибігав і знаходив посилки з продуктами та боєприпасами, які скидали нам з дронів. Хлопці жартували: «Ви як вийдете, то ми тут з голоду помремо». Я намагався до виходу встигнути показати, де можна знайти ці посилки, куди саме, в які точки їх скидають. Звичайно, радісно було, що скоро вийду, але найкраще було б, якби нас всіх разом вивели, бо все ж таки за ці півтора року ми зблизились, вже як брати були.

— Ворог знав ваші координати?

— Звичайно, знав, вони до нас частенько доходили. Їхні штурми дуже часто зупиняли наші пілоти. Вони намагалися штурмувати спочатку і на мотоциклах , і на квадроциклах. А потім почали невеличкими групами по два-чотири чоловіка просочуватися. Слава Богу, відбивали ці штурми. І стрілецькою зброєю, і пілоти дронів їх знищували.

— А ваших поранених вивозили?

— На самому початку швидко все це проходило. Потім почалася навала дронів, і напевно тиждень приходилося чекати. Але, слава Богу, не було ускладнень у поранених.

— Про ваш побут. Як приходилося за весь цей час митися, дотримуватись гігієни?

— Вода на фронті — це дефіцит, її завжди не вистачає. Тому навіть якщо приносили воду, її для миття не використовували — вона потрібна для вживання. Спочатку використовували вологі серветки, потім «сухі душі» виручали — обтиралися губкою, просоченою шампунем.

— Воду і продукти вам підвозили?

— Спочатку підвозили і залишали в посадці, а потім уже, коли вже навала дронів була, ми йшли по продукти на сусідню позицію, в якої був «Старлінк», і заодно спілкувалися з рідними. Потім, приблизно в лютому минулого року, коли вже не було можливості пересуватися, водою, продуктами, боєкомплектами нас почали забезпечувати з повітря. Складно було. Не вистачало ні продуктів, ні води. Пробували спочатку скидати нам великі упаковки води, але пляшки розбивалися. Потім вирішили спробувати скидати воду у півлітрових пляшках, але все одно вода дуже часто розливалася. Ходили по воду на річку, а потім вирішили викопати криницю під землею, в бліндажі.

— Яка за якістю була вода в криниці?

— Чиста, прозора на вигляд, але розлади шлунково-кишкового тракту деякий час були постійно. Можна було б кип'ятити, але для цього потрібен газ. Тут постала дилема: якщо використовувати газ (якого, як і всього іншого, обмаль) на кип'ятіння води, то нам не буде на чому зварити їсти. Тобто вибір був такий: або кип'ятимо воду, або варимо їсти на газу — і пронос. Оскільки вода в нас була постійно, дегідратація була не так страшна. За тиждень вживання організм звик до цієї води.

— Отже, вас вивели. Якими були ваші відчуття?

— Було незвично: йдеш серед білого дня, що там, на позиції, було неприпустимо, у повний зріст, не поспішаючи, не ховаєшся…

— Відпустку вам надали?

— Так, відразу, як вийшов, мене направили на відновлювальне лікування, а потім надали відпустку на 30 діб. Відпочивали в Буковелі всією сім'єю, з дружиною, з дітьми — все за державний кошт.

— Як ви вважаєте, відсутність замін, невизначеність взагалі, скільки ви будете на «передку» — це, мабуть, одна з причин СЗЧ?

— Скоріш за все, що так. Мені здається, що якби були визначені строки, що ти заходиш на місяць, на два, хай на три, і знаєш, що через три місяці тебе виведуть, то СЗЧ було б менше. Я, наприклад, взагалі не думав, що морально зможу витримати стільки. Дуже прив'язаний до сім'ї. Навіть робота була така ж, недалеко від дому.

— Хто ви за фахом?

— Ветеринарний лікар. Офіційно працював у господарстві з великою рогатою худобою і паралельно — у клініці для дрібних тварин, міг у будь-який час повернутися додому. А як потрапив в армію, далеко від дому, від родини, це для мене було дуже жорстко. Але на кожному етапі моєї служби в ЗСУ знаходилися люди, хлопці, які підтримували мене, і це добре допомагало. Потім трохи освоївся.

— Присвоєння вам звання «Герой України» стало сюрпризом?

— Так. Я не знав, що будуть нагороджувати. Потім, коли вже готували документи, спитав, для чого. Кажуть, для нагороди. Для якої саме, не уточнював. Я буквально за декілька днів дізнався, що будуть присвоювати звання «Герой України». Тоді був у Буковелі на відпочинку. Повідомили, що на День Збройних Сил України, 6 грудня, вручатимуть нагороду, тому потрібно з'явитися. Вручав сам президент. Було дуже приємно.

— Як на це відреагували у вашому рідному селі?

— Приїхавши додому в Дударків (Бориспільський район Київської області), нікому нічого не розповідав. Але люди вже побачили новину про мене в телевізорі та Інтернеті. Вітали.

— Що далі? Які у вас плани на найближчі та на подальші часи?

— Мене перевели в медичну роту. Це стаціонарний медпункт. Буду надавати допомогу людям.

— Ви — батько п’ятьох дітей. Чому вас мобілізували?

— Троє вже повнолітні. Тож все за законом.

***   ***

Проте питання — наскільки за законом беззмінне перебування на позиції рік і три місяці? Звісно, це — героїзм. Але чому воїни 30-ї механізованої бригади були змушені більше року (!) тримати оборону на «нулі» без надії на заміну? Відповідь проста — бо не було поповнення, притоку свіжих сил! І така ситуація не тільки в «тридцятці». У бригаді викручувалися як могли, завдяки самовідданості таких, як Сергій Тищенко, і тих, кого вже немає з нами. Нині ситуація вирівнюється, кажуть у «тридцятці». Можливо, й завдяки тому, що Тищенко мав можливість безпосередньо окреслити ситуацію Верховному головнокомандувачу. Але якою є ситуація в інших бригадах? Що з поповненням?

Політика