Психологія вимерзання: як пройти по тонкому льоду тривалого стресу

02 лютого 2026 р. 17:06

02 лютого 2026 р. 17:06

Почнімо з анатомії соціального заціпеніння.

Ще задовго до того, як абревіатура ПТСР стала частиною повсякденного лексикону, в професійному середовищі ми багато дискутували про «емоційне вигорання». У мирний час воно сприймалось як наслідок порушення балансу між роботою та життям — такий собі тривожний дзвіночок, що сигналізує про вичерпання внутрішнього ресурсу. Це була перша сходинка, з якої можна було зійти, просто змінивши оточення або пріоритети.

Проте сьогодні ми фіксуємо якісно інший, набагато складніший стан — «емоційне вимерзання». Це не просто сходинка, це суцільна льодова гірка. Спроба зістрибнути з неї часто призводить до падіння, а навколо — такі самі виснажені люди, на яких неможливо спертися. Фізичне потепління на вулиці не означає автоматичного «глобального потепління» в колективній свідомості. Ми перебуваємо в епіцентрі кумулятивної травми, де відсутність світла, тепла та безпеки стає постійним агресивним тлом, що вимиває саму здатність до адаптації.

Тепер про катастрофізм техногенності.

Сучасний мешканець мегаполіса є заручником специфічного когнітивного упередження, яке можна назвати «привласненням цивілізаційного ресурсу». Ми звикли вважати техногенні досягнення — стабільний струм, наявність гарячої води, швидкісний інтернет — своїми особистими атрибутами. Заряджений смартфон у кишені почали сприймати як розширення префронтальної кори мозку, а комфорт у квартирі — як біологічне право.

Для мешканця сучасного хмарочоса квартира на високому поверсі була інструментом маніфестації успіху, символом відірваності від «земних» проблем. Проте блекаут миттєво перетворює ці символи статусу на бетонні пастки. Коли вимикається ліфт і насоси, відбувається стрімка девальвація символічного капіталу. Людина, яка інвестувала ресурси в цей образ успіху, відчуває не просто дискомфорт, а глибоку нарцисичну травму.

Ми спостерігаємо крах ілюзії автономності. Усвідомлення тотальної залежності від «пуповини» інфраструктури викликає екзистенційний жах. Це провокує регресію до базових рівнів виживання, де успішний професіонал змушений вирішувати питання базової гігієни чи приготування їжі на туристичному пальнику. Цей розрив між «Я-ідеальним» (успішна людина в панорамному вікні) та «Я-реальним» (людина з баклажкою води на 20-му поверсі) створює колосальну внутрішню напругу, яку мозок намагається компенсувати через гнів, спрямований на зовнішні об’єкти.

Коли людина мерзне, вона інстинктивно щулиться, зменшуючи площу своєї поверхні.

Коли базові потреби стають дефіцитом, психіка переходить у режим «економіки виживання». У психології цей стан описується як bandwidth tax — податок на пропускну здатність мозку. Постійний моніторинг графіків відключень, підрахунок відсотків заряду та планування побуту в межах двогодинних вікон світла забирає весь когнітивний ресурс.

Наслідками цього є:

• пригнічення префронтальної кори: здатність до критичного аналізу та довгострокового планування атрофується, поступаючись місцем реактивним імпульсам;
• гіперактивність мигдалеподібного тіла: центр страху та виживання диктує реакції, роблячи думки хаотичними;
• ефект тунельного зору: розум не може охопити стратегічні проблеми, бо він паралізований мікрозавданнями.

Цей хаос думок — не ознака слабкості, а спроба мозку обробити надмірну кількість змінних у нестабільному середовищі. Психіка здійснює «милосердну дегуманізацію» — ми починаємо сприймати трагедії крізь призму «порятунку від холоду». Це захисне заціпеніння (freeze response), яке оберігає нас від миттєвого зриву, але водночас позбавляє здатності до емпатії, необхідної для збереження країни.

Ми про все це читаємо й страждаємо. Ну, а як?

У стані «вимерзання» соціальні мережі стають не джерелом інформації, а майданчиком для афективного відреагування. Коментарі під постами часто сприймаються як «голос народу», але як соціальний психолог я мушу наголосити на хибності цієї репрезентації.

Згідно з концепцією «спіралі мовчання» Елізабет Ноель-Нойман, в інфопросторі домінує агресивна меншість. Дослідження (зокрема Pew Research Center) підтверджують, що близько 80% контенту генерують лише 10% найзбудженіших користувачів. Ті, хто справді тримає на собі країну, — військові в окопах, волонтери, люди в зонах блекауту — зазвичай мовчать. Їхня тиха стійкість не потрапляє в алгоритми.

Алгоритми створюють «ехо-камери»: якщо ви відчуваєте відчай, мережа підсовує вам іще більше депресивних наративів, створюючи ілюзію, що «всі навколо здалися». Це цифрове гетто посилює відчуття безвиході. Насправді реальна поведінка українців — горизонтальна самоорганізація, шеринг павербанків, сусідська взаємодопомога — прямо суперечить токсичній атомізації, яку ми бачимо в коментарях. Коментарі стали формою «безпечного виплеску» люті, яка не знаходить виходу в темній квартирі.

Одним із найболючіших вузлів «вимерзання» є моральна травма. Вона виникає тоді, коли реальність вступає в гострий конфлікт із нашими етичними ідеалами. Теза, що «найкращі люди країни вже загинули, а країну успадкують діти ухилянтів», — класична артикуляція цієї травми.

Ми стикаємося з ризиком «негативної селекції», де ціна збереження держави — фізичне вимивання носіїв пасіонарності. Це породжує відчуття марності зусиль. Проте з погляду культурно-історичної психології нація тримається не на біології, а на сенсах. Спадкоємність передається соціально. Якщо ми зможемо інституціоналізувати пам’ять про загиблих, зробити їхній досвід частиною культурного коду, то країну «успадкують» не просто чиїсь діти, а носії цих ідей. Наше завдання як суспільства — не дати цій моральній травмі перетворитися на колективну апатію, яка є вигідною лише ворогу.

У психології екстремальних станів (за Віктором Франклом, який вижив у концтаборі) є ключовий вододіл між мотивацією та сенсом.

• Мотивація — це внутрішній двигун, що живиться очікуванням винагороди (комфорту, світла, швидкої перемоги). Коли очікування не справджуються, мотивація вигоряє, залишаючи по собі попіл.
• Сенс — це зовнішня опора, відповідальність перед кимось (дитиною, побратимом) або ідеєю.

Зараз ми бачимо «феномен навченої безпорадності», коли розум відмовляється шукати вихід, бо попередні спроби адаптації були марними. Щоб вийти з екзистенційного вакууму, потрібно змістити фокус із «коли це закінчиться?» (питання до світу) на «що я можу зробити в цих умовах?» (відповідь світу).

Іще один пласт проблеми — дисоціація між тими, хто воює, й тими, хто виживає в тилу. Військові часто сприймають проблеми тилу (відсутність світла чи тепла) як щось несуттєве порівняно зі смертю в окопі. Тил, своєю чергою, відчуває провину за свій комфорт, що призводить до агресивного захисту або повного відсторонення.

Цей конфлікт підживлюється «кризою очікувань». Суспільство чекало на швидке звільнення, а отримало холодну довгу зиму. Коли мотивація «швидкого результату» зникає, з’являється лють. Ця лють шукає найближчу мішень: політиків, ухилянтів, сусідів, у яких «світло не вимикають».

Є небезпека внутрішньої фрагментації. Збереження країни можливе лише через визнання всіма болю кожного.

Як зберегти країну в собі, коли навколо хаос? Потрібна зміна психологічної оптики.

Просто дихайте. Чекайте на свої 10 хвилин світла. Кожен збережений зв’язок, кожна розказана історія, кожне зусилля попри холод — це цеглина в стіні, яку не проб’є жодна зневіра. Ми — нація, що навчилася жити в темряві, аби врешті-решт стати джерелом світла для самих себе.

Політика