Важкий вибір між кредитами МВФ і колапсом мікробізнесу. Що обрати Україні

03 лютого 2026 р. 08:39

03 лютого 2026 р. 08:39

Запровадження ПДВ для платників єдиного податку (ЄП), яких помилково ототожнюють виключно з ФОП, вперше офіційно виринуло в розробленій Мінфіном Національній стратегії доходів (НСД). Ухвалення такої стратегії було одним із структурних маяків МВФ, проте на тому етапі Фонд не коментував її змісту. А він, до речі, передбачав, що репресивні заходи запроваджуватимуться лише після «відновлення довіри до податкових органів» за результатами чергового ( знову ж таки далеко не достатнього) реформування податкової.

Однак насправді МВФ, який свого часу просував презумпційне оподаткування для мікробізнесу (початкову форму того самого ЄП) як структурний маяк, уже давно разом з іншими поважними міжнародними організаціями гострить зуби на спрощену систему — і не лише в Україні, а й, наприклад, у Румунії. Там аналогічні кроки втричі скоротили кількість мікропідприємств і призвели до сповільнення економічного зростання. І в цьому разі рекомендації Фонду, можливо, додатково підживлені специфічним колом зустрічей місії з «українським бізнесом» в особі Європейської Бізнес Асоціації (де засіли найзапекліші вороги-конкуренти мікробізнесу), очевидно збіглися з інтересами лобістів та особистими переконаннями профільної заступниці міністра фінансів, що ґрунтуються на глибокій профдеформації.

Коли ж з’ясувалося, що 40 млрд грн, які держава (марно) сподівається отримати завдяки цьому заходу, — це зовсім не low hanging fruit (легка здобич), як чомусь вважали в Мінфіні та МВФ, а, навпаки, політично нездійсненний крок, до Києва терміново приїхала очільниця МВФ Крісталіна Георгієва. Але й у неї не знайшлося кращого аргументу , ніж той, що «в Україні п’ять із 1000 осіб є платниками ПДВ, тоді як у ЄС у середньому це 77 із 1000». І якщо з її попереднім аргументом про те, що в Україні багато хто працює в «тіні» і це несправедливо щодо тих, хто чесно сплачує податки (зокрема, і платники єдиного податку), не можна не погодитися, то до цього аргументу є більш ніж багато запитань.

Перше і найбільш кричуще з них: як може шанована міжнародна організація виходити з таких примітивних і ненаукових міркувань, тим більше у справах, що зачіпають життя мільйонів людей? Безумовно, закони економіки об’єктивні й універсальні, наприклад, якщо друкувати надто багато грошей, то це неминуче призведе до інфляції, хай навіть і не одразу. Але це жодним чином не стосується законів у сфері економіки, які встановлюються людьми й визначають, зокрема, податкову політику.

Науковий підхід до нормотворчості полягає в оцінці вигод і витрат з урахуванням альтернативної вартості з погляду суспільного добробуту. У цьому випадку потрібно порівняти потенційні вигоди для суспільства від перерозподілу додаткових коштів від сектору домогосподарств (ПДВ — податок на кінцеве споживання) до сектору загального державного управління та зіставити їх із транзакційними витратами на адміністрування ПДВ, які є чистими втратами добробуту, зокрема, витратами на ведення обліку, не потрібного мікробізнесу як його основній складовій. Якщо для певної категорії платників баланс є позитивним, тоді має сенс стягувати з них ПДВ; якщо ж він негативний, то вони мають бути виключені. Саме на цьому ґрунтується логіка існування порогу реєстрації платниками ПДВ. У різних країнах і в різний час залежно від багатьох чинників він може бути дуже різним.

Тому жодна наука не стверджує, що якщо в ЄС у середньому на певний момент щось установлено в певний спосіб, то це добре для самого ЄС або для країн, що до нього входять: у кожному конкретному випадку потрібно дивитися на реальну ситуацію. Можливо, колеги з МВФ за замовчуванням припускають, що якщо в певній державі встановлена якась норма, то вона пройшла відповідний аналіз і, отже, є оптимальною. Але це дуже далеко від дійсності, бо політичний процес є складним і нелінійним: крім суто раціональних економічних розрахунків, він піддається тиску лобістів, спирається на усталені (часто неоптимальні) традиції та ідеологію. Не кажучи вже про подекуди недостатньо обґрунтовані вимоги самого МВФ, Єврокомісії або й просто помилки в розрахунках. Тим більше що ставити за приклад економічну політику ЄС доволі ризиковано з огляду на ті економічні проблеми, які нині переживає Європа.

Друге питання: навіть якщо припустити, що у середньому в ЄС усе ідеально, жодна наука не стверджує, що те саме буде корисним для України, яка перебуває на зовсім іншій стадії розвитку як за рівнем добробуту (вдесятеро нижчим, ніж у середньому по ЄС), так і за якістю державних інституцій. Тому добросовісні порівняльні дослідження починаються з виокремлення співставних країн (peer countries). З огляду на різноманіття економічних, політичних, демографічних, географічних та інших особливостей визначити такі країни — дуже непросте завдання, і подібні зіставлення завжди мають умовний характер.

Якщо упустити якийсь важливий чинник, можна отримати хибний результат. Наприклад, наявність природних багатств мала б сприяти добробуту, але грубий аналіз усіх країн поспіль призводить до протилежного висновку. Розгадка полягає в тому, що в країнах із сильними інституціями (навіть якщо вони не надто привабливі, наприклад, монархічні) багатства справді сприяють економічному зростанню, а в інших — опосередковано йому перешкоджають, бо дають можливість зберігати неефективні інституції або навіть стають ареною збройної боротьби.

Наразі країни ЄС не є референтною групою для України. Наприклад, від інституційно найслабшої (і в цьому схожої на нас) Болгарії ми відстаємо за ключовим показником верховенства права приблизно так само, як Афганістан відстає від України. Це, до речі, свідчить про те, що без дуже ґрунтовної й багаторічної «домашньої роботи» прискорена гармонізація з нормами ЄС і форсований вступ до цього Союзу можуть завдати значної шкоди як самій Україні, так і ЄС.

Тому, якщо вже й посилатися на досвід інших країн, то слід брати або співставні країни й доводити, що цей досвід там був успішним, або ж розвинені й відносно успішні (той самий ЄС) на тих етапах, коли вони були співставними з нинішньою Україною. «Усі мають бути, як усі» — це гасло совкового виховання, метою якого було виростити стандартизовані гвинтики для гіперіндустріалізованої радянської системи. У постіндустріальному світі «бути, не як усі» — пропонувати інновації, нестандартні рішення, вирізнятися — це не вада, а конкурентна перевага (звісно, якщо ці нестандартні рішення працюють).

Нарешті, а яка мета? МВФ — кредитор, здатний, на відміну від інших, оцінювати надійність позичальника з погляду здійснення ним відповідальної фіскальної та монетарної політики та впливати на цю політику через меморандуми. На нього орієнтуються інші кредитори, тож сукупний ефект значно перевищує обсяги запозичень безпосередньо від самого Фонду. Відповідальна фіскальна й монетарна політика потрібні, безумовно, і самій країні: без зовнішніх обмежень популістські уряди, прагнучи короткострокових вигод на шкоду довгостроковим інтересам, часто намагаються роздмухати економічне зростання або загальмувати спад, спричинений об’єктивними причинами, шляхом збільшення бюджетного дефіциту, що покривається грошовою емісією. Це незмінно призводить до катастрофічних наслідків, зокрема, як в Україні у 1992–1993 роках. Жити потрібно за коштами, хоча багато розвинених країн і нехтують цим золотим правилом, доки можуть.

Однак чому ми чуємо від МВФ лише про один спосіб зменшення бюджетного дефіциту — підвищення доходів? З одного меморандуму в інший кочує формулювання про те, що Україна зобов’язується не ухвалювати будь-яких рішень, здатних зменшити доходи бюджету. Під цим приводом, зокрема, Мінфін не дозволяє скасувати анахронічний акциз на автомобілі (хоча з 1998-го по 2016-й він виконував суто заборонну функцію, практично не приносячи надходжень, — і якось жили без нього, та й нині, як показують розрахунки , його скасування буде більш ніж компенсоване надходженнями від ПДВ) або абсурдну норму про оподаткування ПДФО та військовим збором «доходів», тобто всієї суми надходжень від продажу особистого майна, тоді як доходом можна вважати лише перевищення ціни продажу над ціною придбання, та й то дуже умовно, з урахуванням загального зростання цін. А ухвалена на виконання зобов’язань перед МВФ Національна стратегія доходів головною метою визначає збільшення податкових надходжень із нинішніх (2024) 24% до довоєнних 27%.

Водночас про видатки не сказано нічого. Тим часом уряд не лише не скорочує їх (бодай пропорційно фактичному скороченню населення й території), а й роздуває їх економічно контрпродуктивними програмами «підтримки вітчизняного виробника» (замість відшкодування збитків від воєнних дій). Чомусь шанований МВФ на це жодним чином не реагує, хоча на результат — бюджетний дефіцит — це впливає так само, як і недоотримання доходів. Ба більше, НСД, що схвалена та просувається ним, прямо передбачає втрату доходів у розмірі 0,6% ВВП через подібні видатки й відповідні пільги. Виходить, що МВФ закладає односторонній (ratchet) механізм, який сприяє подальшому зростанню перерозподілу через публічні фінанси (фіскального відсотка).

Складається враження, що МВФ також віддає перевагу короткостроковим інтересам перед довгостроковими, хоча й з іншого боку. Адже кредитор має бути зацікавлений в економічному зростанні боржника, оскільки це знижує ризик дефолту за боргом. Водночас численні дослідження доводять , що збільшення фіскального відсотка понад приблизно 30%, особливо в державах із слабкими інституціями, призводить до гальмування економічного зростання. В Україні він останніми довоєнними роками коливався на рівні 41–43%, тоді як з урахуванням нашої демографії (і, відповідно, необхідності фінансувати державні пенсії) його варто було б знизити до 35% із подальшим скороченням до 30% у межах пенсійної реформи. Але для цього потрібно зменшувати, а не збільшувати доходи бюджету, зрозуміло, паралельно зі скороченням видатків.

Не кажучи вже про те, що в нинішніх геополітичних реаліях зробити Україну фінансово самодостатньою може лише не просто економічне зростання, а прискорене — економічне диво, та і то в перспективі десятиліть. Ворог витрачає на війну та підготовку до неї приблизно стільки ж, скільки становить увесь наш нинішній ВВП без урахування допомоги партнерів, і наразі не планує суттєво скорочувати ці видатки навіть у разі завершення війни. На його стримування йдуть усі без залишку внутрішні надходження плюс десятки мільярдів військової допомоги, — і ці витрати також не зменшаться радикально навіть у разі настання крихкого миру. Потрібно чесно визнати: доти, доки «економічне диво» не дасть своїх плодів, про жодну опору на власні сили не може бути й мови.

Спроба МВФ досягти цього якомога раніше приречена, причому, якщо діяти за його логікою, цього не станеться взагалі в жодному осяжному майбутньому. Особливо якщо добиватися зростання надходжень такими драконівськими методами, які передбачає НСД, — зі знищенням спрощеної системи, наділенням податківців корупційними повноваженнями безстроково арештовувати активи без рішення суду тощо. Навіть якщо вдасться дійсно підвищити збір податків — за рахунок перезавантаження ДПС і ДМС, ліквідації «конвертаційних центрів», зменшення частки тіньової економіки (яку переслідування спрощенки лише роздувають), боротьби з контрабандою тощо, то додаткові ресурси потрібно використати для того, щоб застрахуватися від можливого скорочення надходжень унаслідок переходу до оподаткування лише виведеного з бізнесу капіталу (замість прибутку) та зменшення податкового навантаження на зарплати. Тільки тоді з’явиться шанс дожити до часів, коли Україні не будуть потрібні ані гранти, ані кредити, а до МВФ (також оновленого) звертатимуться лише по мудру пораду.

Політика