«Імпорт»: як фермери інших країн заробляють на «українському борщі»

03 лютого 2026 р. 17:11

03 лютого 2026 р. 17:11

Борщ давно вийшов за межі кулінарії. Це свого роду ідентифікатор української нації, один з інструментів гастродипломатії. Для людей досвідчених борщ — символ сільського життя, для молоді — бренд.

Українці з ентузіазмом і задоволенням готують борщ, аби його скуштували друзі-іноземці. Водночас парадокс у тому, що країна з одним із потужних аграрних потенціалів у Європі дедалі частіше готує національну страву з імпортних складових.

Між ЮНЕСКО й реальністю

2022 року український борщ було внесено до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони. Це рішення після кількох років суперечки з РФ стало символічним кроком і визнанням ролі борщу в українській ідентичності. Водночас між міжнародним статусом і щоденністю утворився розрив, який із кожним роком лише поглиблюється.

ЮНЕСКО охороняє традицію, рецепт, смисл. Але жоден міжнародний список не відповідає за те, чи будуть у країні буряк, цибуля, капуста власного виробництва. Статус культурної спадщини не замінює аграрної політики, не будує сховищ і не гарантує фермерам збуту. У підсумку борщ залишається об’єктом охорони, але його економічна основа під питанням.

В аграрній країні овочі опинилися на узбіччі, бо рентабельні — кукурудза й соняшник, а інвестувати в овочі занадто ризиковано та дорого.

Хто заробив

Рецептів борщу існує чимало, індекс борщу зазвичай прив’язаний до овочів, однак є серед інгредієнтів страви м'ясо — свинина або яловичина. А Україна 2025 року збільшила закупівлі свинини за кордоном у 13 разів: обсяги поставок сягнули 30,8 тис. тонн і коштували 76,3 млн дол. Основні постачальники — це країни ЄС.

Також дані митниці за 2025-й щодо овочевого ряду чітко демонструють: залежність від імпорту стрімко зростає. Вартість ввезених овочів перевищила 426 млн дол., що на 39,5% більше, ніж 2024-го. Серед основних позицій, які сформували зазначену цифру, — помідори. Їх імпортували на 128 млн дол., плюс 13% до 2024-го. Фізичні обсяги поставок зросли на 4,3% і становили 94,2 тис. тонн.

Цибулі завезли 23 тис. тонн на 29,7 млн дол. (+18%), капусти — більш як 48 тис. тонн на 44,9 млн дол. (зростання на рекордні 86%). Інтенсивно завозили традиційні для черкаських чи полтавських городів моркву, буряки. Позиція «морква, буряк, редька» обійшлася в 27,8 млн дол., або зросла в 4,6 разу.

Тож фермери інших країн останніми роками непогано заробляють на «українському» борщі, навіть якщо винести за дужки велику війну.

Якщо брати окремі позиції, то, зокрема, на капусті заробили: Північна Македонія — 16,9 тис. тонн на 14,1 млн дол., Польща — 12,7 тис. тонн на 10,8 млн дол., Нідерланди — 7,1 тис. тонн на 6,2 млн дол., Італія — 2,3 тис. тонн на 5,9 млн дол., Молдова — 1,7 тис. тонн на 0,98 млн дол.

Загалом за результатами минулого року головними постачальниками свіжих овочів для України стали Туреччина (33,6% від загального обсягу), Польща (17,6%), Нідерланди (13%).

Вражають темпи зростання імпорту з Польщі, чиї фермери постійно протестують проти українського продовольства, водночас маючи добрий зиск — плюс 92%. Суттєво збільшили частку на ринку Нідерланди — плюс 87%.

На перший погляд, це просто статистика, однак ці сотні мільйонів доларів можна було б використати для підтримки села, для створення робочих місць у країні, що воює. Імпортуємо те, що могли б вирощувати самі, й називаємо це нормою, хоча під загрозою не лише смак та якість борщу.

Б ізнес, а не «традиція»

Сучасне агро України — потужний бізнес, що керується економічною логікою. Це колись було сільське господарство, городи, бабусин борщ.

Кожен гектар, кожне поле окремо взятої культури — від соняшника до сої — вимірюються насамперед не центнерами, а грошима. Виробник, особливо в умовах війни, живе одним днем і думає про маржу, щоб не вийти в мінус.

Овочівництво, традиційно й асоціативно пов’язане з борщем та іншими національними стравами, нині програє багатьом іншим напрямам. Витрати великі, ризики погоди ще більші, маржинальність порівняно з іншими сегментами низька, адже ціни на локальному ринку формуються хаотично, а коли стрімко зростають, то на цьому заробляють ритейл і сусіди з інших країн. Для фермера вирощування буряків чи моркви для борщу є подекуди розкішшю, якої він не може собі дозволити.

Проблема українського овочівництва полягає не у відсутності підприємців, а у відсутності економічної логіки, яка робила б цей бізнес привабливим. Для різних масштабів бізнесу причини різні, але висновок один: овочі не становлять стратегічного інтересу. Це локальний ринок, орієнтований на внутрішнє споживання, а не на експортні потоки. Його складно масштабувати, він залежить від сезонності, логістики, зберігання, операційні ризики надто високі для капіталу, який звик працювати з великими прогнозованими обсягами. За таких умов овочівництво програє пшениці, кукурудзі та сої з ріпаком як основним експортним позиціям галузі.

Малі та середні оператори ринку дедалі більше готові працювати з овочами, але вони досі існують в інформаційному вакуумі. Відповідь пересічного фермера «все можна знайти в Інтернеті» не забезпечує доступу до якісних прогнозів, тож виробник часто-густо не розуміє співвідношення «пропозиція—попит», не може зорієнтуватися в цінах і постійно потрапляє в пастку. Наочний приклад — цибуля. Або по 7 грн за кілограм, як цього сезону, або золота — по 70 грн і вище пару років тому.

Сценарії повторюються із завидною регулярністю: посіяли, виростили, обвалили ціни. Не сіємо, ціни зростають, заробили поляки.

Відсутність чітко спланованого виробництва як системи позбавляє фермера мінімальних гарантій і перетворює овочівництво на гру з високими ставками та мінімальними шансами на виграш.

Хоча останній рік, попри історичну обережність великих агрохолдингів, почав демонструвати позитивні зміни. Великі почали проявляти інтерес до овочівництва: тестують овочеві проєкти — від картоплі до цибулі, вирощуючи їх із застосуванням сучасних технологій і вертикальної інтеграції.

Бізнес нарешті розгледів у «борщі» стратегічну диверсифікацію портфеля та можливість додати внутрішньому ринку стабільності й прогнозованості в жахливих обставинах існування країни.

Регулярні інвестиції окремих компаній у техніку, картоплесховища, логістику свідчать, що овочі можуть бути не лише соціальним, а й економічно привабливим сегментом.

Розмови з власниками бізнесу підтверджують думку, що поєднання досвіду великих холдингів і гнучкості малих фермерів здатне сформувати стійкий ланцюг поставок овочів для забезпечення базових потреб споживача, збалансувавши сезонність і зменшивши ризики та залежність від імпорту.

Індекс борщу

Поповнення пропозиції овочів на внутрішньому ринку за рахунок гарного врожаю та поставок з інших країн у періоди недостатньої пропозиції на ринку балансує ціни, однак не тримає їх фіксованими. Борщ таки дорожчає.

Якщо поглянути на цінники в різних закладах харчування, то миска борщу стартує десь від 50 грн, досягаючи 400 грн в якомусь ресторанчику на курорті в Карпатах.

Хоча голова Держстату забракував індекс борщу (бо це не є статистичним показником, крім того, борщ не має універсального рецепта), тим не менш багато хто розраховує так званий індекс борщу, хоча це завжди суб’єктивно.

Маємо три варіанти на кінець 2025-го.

Від Держстату: вартість трилітрової каструлі у Харківській області становить близько 141,8 грн.

Від Асоціації «Український клуб аграрного бізнесу » — 196 грн, на 27% більше, ніж 2024 року.

Від аграрних вчених (Інститут «Украгропродуктивність») — 31,78 грн/порція 570 грамів.

Довідково

Станом на кінець січня на споживчому ринку столиці зафіксовано такі ціни:

• картопля — від 9 до 40 грн/кг;
• капуста — від 10 до 40 грн/кг (молода);
• морква — близько 11 грн/кг;
• цибуля — близько 8 грн/кг;
• буряк — від 7 до 20 грн/кг (митий);
• свинина — від 170 до 300 грн/кг (вирізка).

***

Імпортний борщ — це не метафора. Це прямий наслідок політики невтручання, замаскованої під «ринок сам усе врегулює». Коли немає прогнозів, контрактів, розгалуженої системи зберігання, доступної інформації про ринок, фермер робить єдино раціональний вибір — не сіяти, бо ціни немає.

Український борщ на своїй кухні — власне, це дзеркало того, що ми мали, маємо, можемо мати або втратити. Коли фермери не сіють буряків, цибулі чи капусти, вони віддають частину своєї культури чужим полям, чужим гаманцям і чужим країнам. Імпортний борщ не «зайдa», він — свідок нашої безпорадності, відкладання рішень і забуття про продовольчу незалежність.

Кожна цибулина з Польщі, кожен томат із Туреччини — це не про імпорт, це не про закриття ринку чи заборону імпорту. Це про організований, ефективний устрій, де український фермер може конкурувати на рівних, а внутрішній ринок отримує стабільність і якість.

Це знову про те, що українська земля могла б годувати багатьох людей, але її віддано на поталу ринку, хаосу і, на жаль, війні.

Політика