авторська колонка Живі, вбиті, незнищенні. Колонка Леоніда Швеця

04 лютого 2026 р. 14:01

04 лютого 2026 р. 14:01

Війна приносить знання та досвід, яких краще б не було. Звуки та запахи війни, які лякають і душать, навички вбивства та уникнення того, щоб бути вбитими. Виснажливий, а після нескінченного повторення притуплюючий, щоб не звести з розуму, досвід втрат. Хто б витримав усі ці знущання з психіки, якби не необхідність вижити та, на зло сволоті, на радість собі та добрим людям, жити далі, з тихою пам'яттю про тих, хто не дожив, і пекучою – про тих, хто перервав їхнє життя.

Що не перестає вражати, так це, здається, вже просто нескінчена адаптивність людей. Про те, що відчуває український солдат, який тягне на собі війну з 2022-го, а хтось і з 2014 року, неможливо навіть подумати. Але й ті, хто далекий від важкої військової роботи, пристосувалися жити в біді, – по-різному, дуже по-різному, залежно від ступеня біди, і від особистих пристосувальних реакцій. Комусь легше голову пригнути, а хтось не може собі дозволити опустити її. За всієї суми подвигів, малодушності та рутинної оранки, на виході результат: Україна входить у п'ятий рік великої війни, не маючи наміру здаватися .

Нічого не змінила і найважча зима, коли боженька сильно наврочив з погодою та союзниками, і у путіна з'явився шанс вимкнути Україну з енергомережі. У тилу так тяжко не було ще ніколи. Це зовсім не збільшило настрої щодо поразки, навіть навпаки. Як свідчить нове опитування КМІС, 65% українців готові терпіти війну «стільки, скільки треба». Це більше, ніж у вересні-грудні – 62%, і помітно більше, ніж у грудні 2024 року та лютому-березні 2025-го – 57%-54%.

Довгий час, протягом 2022-2024 років, ці цифри були дещо вищими за 70%, і їхнє зниження наприкінці 2024-го початку 2025 року обумовлене, схоже, надіями у якоїсь частини населення, що обіцянки Трампа встановити швидкий мир мають якусь вагу. Зараз все повертається до ситуації, коли просто треба зчепити зуби та продовжувати опір, без зайвих ілюзій. У січні 2026 року різко зросла кількість тих, хто вважає, що війна триватиме до наступного року і навіть довше: 43% опитаних тих самим КМІСом, хоча ще в грудні було 29%. Ця установка тим дорожча, що за нею тягнеться досвід чотирьох років важкої війни, без оман, що існували на кінець 2022-го – початок 2023 року. Навіть якщо зробити знижку на якусь частку респондентів, які дають відповідь, що соціально схвалюється, незламність українців очевидна. Саме попри все. Всупереч.

Ставка путіна на масове обурення населення комунальними проблемами та подальші благання про помилування не спрацювала. Погіршити наше становище росіяни ще можуть, вони не можуть змінити ставлення до цього погіршення. Цей поїзд, що існує у кремлівському розкладі, не те що пішов, він і не приходив ніколи. Думка складна, путінському мозку не дається. У його світі немає людей, яких не можна позбавити гідності, принизити й розтоптати, стерти в пилюку.

Тим часом Україна є. Її – наше – виживання вражає. М'яко кажучи, не найдосконаліший суспільний організм демонструє незрозумілу решті світу незнищенність. На жаль, оплески українській стійкості нерідко приховують певне внутрішнє полегшення союзників. Вони ніби знімають з них необхідність поспішати з допомогою так, ніби можна не встигнути. Реальні знання про союзників і партнерів, про межі їх рішучості, принциповості та емпатії – теж важливий урок війни. Ні, Україна не кинута напризволяще, але це її доля, і нічия інша, у них свої.

Сьогодні ми дізналися, що, на думку лідера Америки , президент росії дотримався своєї обіцянки не обстрілювати Україну під час апогею холодів. Крім всіх яскравих емоцій, які ця заява викликає, ловиш себе на тому, що, неймовірно, але в цій історії з замахом на вбивство цілого народу бути українцем почесніше, ніж американцем або, не дай Боже, росіянином.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Політика