NYT: Цей вікенд може визначити майбутнє НАТО

14 лютого 2026 р. 02:23

14 лютого 2026 р. 02:23

62-га Мюнхенська безпекова конференція, відома також як «Давос із гарматами», відбувається в переломний момент. Сполучені Штати ще ніколи не вимагали від Європи так багато , а Європа ще ніколи не очікувала від Сполучених Штатів так мало. Про це пише Майкл Б. Фроман — президент Ради з міжнародних відносин у колонці для The New York Times. Він обіймав посаду торгового представника США та заступника радника з національної безпеки з міжнародних економічних питань в адміністрації президента США Барака Обами.

Конференція, що розпочалася в п’ятницю, стала роздоріжжям для трансатлантичних відносин. Перед нами два шляхи. Перший — довготривале перезавантаження альянсу НАТО з сильною Європою в його центрі, здатною захищати себе, зберігаючи здорове, хай і менш масштабне, партнерство зі Сполученими Штатами. Другий — подальші трансатлантичні суперечки щодо спільних цінностей, національних інтересів і справедливого розподілу обов’язків.

Другий шлях уже не є просто дратівливим аспектом загалом міцного союзу. Він загрожує хаотичним розривом між США та їхніми ключовими союзниками, що зашкодить як європейській, так і американській безпеці. В інтересах Сполучених Штатів, щоб держсекретар Марко Рубіо, який очолює делегацію адміністрації Трампа на конференції разом із конгресменами, просунувся першим шляхом. І незалежно від того, який тон задасть Рубіо, Європа має об’єднатися навколо змістовних реформ.

Американська сторона зробила це непростим. Рік тому в Мюнхені віцепрезидент Джей ді Венс фактично оголосив про кінець трансатлантичних відносин у їхньому звичному вигляді. Причиною, за його словами, була не Росія чи Китай, а «внутрішня загроза» — відступ Європи від власних фундаментальних цінностей. Він стверджував, що союзники не лише занедбали оборону, а й підірвали спільні засади альянсу через ліберальну міграційну політику та обмеження свободи слова.

Багато хто по обидва боки Атлантики сприйняв цю промову як втручання на користь ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» напередодні виборів. Пізніше Стратегія національної безпеки США 2025 року підтвердила: слова Венса не були імпровізацією, а відображали курс політики. На думку адміністрації, «цивілізаційне знищення» Європи можна зупинити підтримкою «патріотичних європейських партій».

Напруження посилилося і після заяв Дональда Трампа на економічному форумі в Давосі, де він дорікнув Європі за «недостатню вдячність» за роль США у Другій світовій війні, за недостатні оборонні витрати та сумніви щодо готовності європейців захищати Америку.

Хоча напруга дещо спала, загроза розриву залишається. Рубіо нещодавно заявив, що «НАТО потрібно переосмислити з точки зору зобов’язань» . Питання в тому, чи використає він трибуну в Мюнхені для нових докорів, чи окреслить реалістичне бачення продовження трансатлантичної співпраці.

США мають співпрацювати з НАТО навіть у разі скорочення власної ролі в гарантуванні європейської безпеки. Вашингтон повинен залишатися центральним гравцем у спільних зусиллях із завершення війни Росії проти України та забезпечення майбутнього України, зміцненні східного й північного флангів Європи, а також розширенні військово-промислового партнерства.

Найважливіше питання — Україна. Якщо адміністрація прагне перекласти більшу частину тягаря безпеки на Європу, їй слід чітко визначити роль Європи у підтримці будь-якого майбутнього миру.

Водночас і Європа має ухвалити складні рішення. Ідея сильнішої, краще інтегрованої Європи, яку просувають президент Франції Емманюель Макрон та президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн, залишається радше теоретичною через бюрократичну інерцію.

Колишні прем’єр-міністри Італії Маріо Драггі і Енріко Летта окреслили цілі:

• єдиний ринок капіталу,
• загальноєвропейська інноваційна екосистема,
• спільна оборонна промислова база та управління, орієнтоване на продуктивність і інвестиції, а не надмірне регулювання.

Ця «стратегічна автономія» потребує політичних компромісів — мобілізації оборонних ресурсів, бюджетних дефіцитів, часткової втрати суверенітету й нерівномірних вигод, — що поки блокуються вузькими національними інтересами.

Обіцянок збільшити витрати замало. Європейські країни мають відійти від ізольованих національних оборонних проєктів і створити масштабовану континентальну оборонну індустрію. Потрібно вкладати кошти не лише в озброєння, а й у набір і підготовку військових. Це вимагатиме складних рішень у час, коли Європа відчуває брак сильного політичного лідерства.

Навіть успіх створить нові виклики — континент, що швидко переозброюється. Німеччина вже витрачає на оборону більше за будь-яку іншу європейську країну і посідає четверте місце у світі. Великій Британії, Франції та іншим доведеться адаптуватися до Європи з потужною німецькою армією — сценарію, який засновники конференції 1963 року навряд чи могли передбачити.

Побудова європейської стратегічної автономії та нового, стійкого партнерства зі США потребуватиме більше, ніж три дні в мюнхенському готелі Bayerischer Hof. Найгірший сценарій — чергові гучні заяви без реального поступу . Інакше конференція, створена для координації стримування Радянського Союзу, ризикує перетворитися на майданчик не для зміцнення безпеки, а для оформлення трансатлантичного розлучення.

Peacetime для Європи завершився, але це усвідомили не всі. Європа все ще намагається говорити мовою «діалогу», тоді як правила гри давно змінилися.

Чому обережність стала небезпечнішою за ризик, а превентивні дії — єдиний вихід, і яку роль у цьому відіграє Україна, Михайло Гончар пише у статті «Рубати лапи хижаку: чого вимагає нова безпека Європи».

Політика