Мюнхен-2026: правила для світу, заснованого на силі

16 лютого 2026 р. 17:04

16 лютого 2026 р. 17:04

Через рік після мюнхенської промови Джей Ді Венса , що прозвучала як сигнал хаосу, цього року Марко Рубіо пояснив світу , яким може бути новий порядок. Він назвав ідею порядку, заснованого на правилах, який втілено в конструкції ООН, небезпечною ілюзією. Водночас Рубіо не закликав руйнувати міжнародні інституції, а говорив про їхнє реформування й перебудову. В новій архітектурі правила зберігаються, але підпорядковуються інтересу та спроможності.

Порядок, заснований на правилах, не витримав суперництва великих держав. Але й порядок, заснований на силі, який існував століттями, вичерпав себе після двох світових воєн поспіль і появи ядерної зброї. Статутом ООН було заборонено продовжувати політику силою та її погрозою, окрім як за рішенням інституційно оформленої Ради Безпеки ООН. Сьогодні ми спостерігаємо новий виток віри в силу та скепсису щодо інституцій. Водночас жодна держава — навіть США чи Китай — не здатна самотужки побудувати ані новий порядок, заснований на правилах, ані, за іронією історії, порядок, заснований на силі. Саме тому США кличуть Європу разом із собою формувати правила світу, заснованого на силі. Інакше це разом із Європою зробить Китай.

Тут є важливий наслідок для умов припинення російської агресії проти України. Запит на деструкцію світового порядку з боку політичних сил, які зараз формують стратегію США, багато років ефективно використовувала РФ. Але цей запит вичерпався. Зараз, із завершенням руйнації попереднього світового порядку, заснованого на правилах, у США, схоже, з’явилася потреба у будівництві нового, заснованого на силі. З цією потребою Марко Рубіо приїхав до Мюнхена й зірвав оплески.

Від Венса до Рубіо — один Трамп

Марко Рубіо запропонував у Мюнхені картину світу, в якій порядок, заснований на правилах, більше не розглядається як ефективний, поступаючись системі національних інтересів, підкріплених силою, зокрема військовою . Він жорстко розкритикував ефективність Організації Об’єднаних Націй і, ширше, механізмів багатосторонньої дипломатії. Держсекретар стверджував, що ООН не змогла зупинити війну в Україні, не дала відповіді на кризу в Газі, не стримала ядерних амбіцій Ірану й не впоралась із загрозами з боку венесуельського режиму. Натомість, за його словами, результат дало застосування 14 авіабомб, скинутих бомбардувальниками B-2 на ядерні об’єкти Ірану, та операції американських сил спеціального призначення проти венесуельського кримінального угруповання при владі.

Водночас Рубіо заявив, що Сполучені Штати не мають наміру демонтовувати міжнародні інституції, але вважають їх такими, що потребують реформування за критерієм спроможності (якби тільки хто знав, як це зробити). Не було зрозуміло, чи сприймають США Європейський Союз як неефективну міжнародну інституцію, що підлягає рішучій перебудові, чи як неефективну конфедерацію, що вимагає рішучого посилення. Із посилу Венса рік тому випливало перше; тепер із посилу Рубіо — радше друге. Можливо, США більше не планують руйнувати Європейський Союз, тим більше із залученням РФ.

Держсекретар багато говорив про цивілізаційну спорідненість США та Європи. Новий порядок подається не як розрив із Заходом, а як його переосмислення. Європа має піти за США в новому будівництві або ж залишитися на узбіччі історії. Рубіо сказав, що Сполучені Штати воліють діяти разом із союзниками, хоч і готові робити це самостійно. У тіні залишилося питання: чи не опиняться самі США на узбіччі історії, якщо будуватимуть свій новий світ без союзу з Європою?

Європейська автономія, але разом зі США

Мюнхен-2026 зафіксував зсув у тоні й амбіціях європейських лідерів . Фрідріх Мерц відкрив конференцію закликом «перемкнути ментальну передачу» й прямо пов’язав нову реальність безпеки з необхідністю посилити європейські спроможності. Він публічно підтвердив консультації з Емманюелем Макроном щодо європейського виміру ядерного стримування , наголосивши, що це відбувається в межах чинної архітектури НАТО, а не поза нею. Мерц також заявив про намір зробити Бундесвер найсильнішою звичайною армією в Європі. Макрон у Мюнхені повторив свою тезу про те, що Європа має стати геополітичною силою у власному праві, здатною визначати власну безпекову архітектуру, й закликав до нарощування спроможностей без розриву із союзниками. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте зазначив, що в Альянсі ніхто не говорить про заміну американської ядерної парасолі — дискусія ведеться про посилення європейського внеску (але ж вона ведеться).

Урсула фон дер Ляєн у Мюнхені заявила, що оборонні витрати Європи протягом останніх років зросли приблизно на 80%, і окреслила плани мобілізувати на оборону до 800 млрд євро, зокрема через інструмент SAFE, із фокусом на протиповітряну та протиракетну оборону, дрони й військову мобільність. Вона закликала до більшої незалежності Європи в обороні, енергетиці, критичній сировині та цифрових технологіях. Борис Пісторіус зауважив, що навіть США не можуть діяти самостійно у світі нової конкуренції великих держав, а отже, Європа має нарощувати відповідальність насамперед щодо здатності вести звичайну, неядерну війну.

Реалістичні опції щодо ядерної автономії Європи звужуються до трьох: поглиблення чинної системи спільної ядерної відповідальності НАТО з опорою на американську ядерну зброю; політично оформлене розширення французьких гарантій за участю партнерів; або ж довгострокова, наразі концептуальна модель більш інтегрованого європейського стримування. Усі вони впираються в матеріальну базу — системи раннього попередження, розвідку, протиракетну оборону, командні ланцюги, промисловість і довгострокову політичну довіру. Політичні коливання у Вашингтоні не означають браку технологій і ресурсів у США; симетрично наявність рішучості у частини європейських столиць не дорівнює готовій альтернативі американським можливостям.

Мюнхенські перспективи миру

Мюнхен-2026 аплодував системній критиці порядку, заснованого на правилах, коли її озвучив державний секретар США, — і це той самий сюжет, який роками звучав із вуст Лаврова й викликав у Європі радше іронію. Саме тут може бути відповідь на частину системних питань про майбутнє України в американському та європейському баченні.

Можна припустити, що в Кремлі ще багато років тому «почули дзвін» із Вашингтона — запит на руйнацію порядку, заснованого на правилах. Можливо, навіть не до кінця зрозуміли, про що той дзвін, — але використали його. Вчинивши проти України агресію, що демонстративно порушувала всі правила, Кремль міг розраховувати на те, що це сподобається у Вашингтоні. Можливо, це і є те, що в РФ розуміють під «духом Анкориджа». З боку Росії це була смілива геополітична операція, але вона себе вичерпала. Послуги з деструкції світу США вже не потрібні. Вони самі зруйнували старий порядок — і Рубіо в цьому фактично розписався. Тепер США потрібні партнери для будівництва нового. І тут навряд чи потенційні партнери, які доводять свою цінність агресією проти України, можуть вразити Вашингтон. США це вже не потрібно, навіть якщо колись здавалося протилежне. Європі це не було потрібно ніколи.

Мюнхен-2026 зафіксував формулу: поки Україна стримує РФ, Європа перебуває у відносній безпеці. Це зовсім не про готовність жертвувати Україною, а радше констатація того, що боротьба України за свою свободу відповідає інтересам Європи і європейці готові до масштабної допомоги. Але постає питання: чи готові США та Європа докласти максимальних зусиль для вичерпання ресурсів російської агресії, навіть з огляду на ризики такого вичерпання для стабільності РФ? Для США вибір полягає в тому, чи й далі змушувати Україну до капітуляції «в дусі Анкориджа» — у російській інтерпретації — і тим самим дати РФ ресурс для повномасштабної атаки на Європу, чи сприяти інтеграції України в Європу в інтересах європейської оборони від РФ.

Шальки терезів, здається, нарешті схиляються до другого варіанта, зокрема через вичерпання запиту на деструкцію світового порядку з боку США. Та чи готова Європа бачити Україну не лише буфером, який, воюючи за власну свободу, водночас захищає і її, а своєю інтегральною частиною? Наразі це питання залишається дискусійним.

Політика