Коли стійкість стає виснаженням: вигорання викладачів університетів під час війни

21 лютого 2026 р. 13:24

21 лютого 2026 р. 13:24

«Ми тримаємося». Цю фразу за роки повномасштабної війни в Україні повторювали незліченну кількість разів як коротку відповідь на запитання «ти як?», як знак взаємної підтримки. Система вищої освіти продовжує працювати: заняття відбуваються навіть під час повітряних тривог, науковці публікують результати, міжнародні проєкти не зупиняються. Зовні це виглядає як переконливе свідчення стійкості академічної спільноти. Але будь-яка стійкість має свою ціну. Питання в тому, наскільки довго система може триматись і чи не стає видима працездатність ознакою поступового виснаження.

Цей текст спирається на результати тривалого дослідження вигорання викладачів українських університетів, проведеного групою науковців Бердянського державного педагогічного університету в три хвилі протягом війни. Наші перші спостереження , здійснені 2022 року, вже показали небезпечні тенденції професійного перевантаження. Відтоді ми продовжили відстежувати зміни, щоби зрозуміти не лише масштаб проблеми, а й її динаміку: як трансформується психологічний стан викладачів університетів в умовах затяжної кризи.

На початку повномасштабного вторгнення багатьох утримувало відчуття спільної мети й внутрішня готовність діяти в екстремальних умовах. Однак тривала невизначеність, безпекові ризики, відсутність електроенергії, вимушені переміщення та зростання робочого навантаження поступово змінюють характер професійної витривалості. Те, що раніше виглядало як адаптація, дедалі більше нагадує звикання до постійного перенавантаження.

Саме тому ключовим стає не питання, чи витримує система, а радше те, якою ціною підтримується видима стабільність і про що сигналізують зміни, зафіксовані впродовж трьох хвиль дослідження.

Дані свідчать: вигорання прогресує

Результати трьох хвиль опитувань дають змогу побачити не просто високий рівень вигорання серед викладачів, а й його системне посилення. Спостерігається стійкий тренд, що вказує на накопичувальний ефект тривалого стресу.

Найрізкішу динаміку зафіксовано у вимірі емоційного виснаження — стану, коли відчуття втоми стає постійним і «не лікується» відпочинком. Частка викладачів із високим рівнем виснаження зросла з 49,5 у першій хвилі до 72% у третій, тоді як частка тих, хто демонстрував низькі показники, зменшилася з 25 до 13%. Це означає, що виснаження перестає бути тимчасовою реакцією на шок війни й поступово стає фоновим станом професійного життя. Фактично система дедалі більше функціонує ціною виснаження людського ресурсу.

Схожу траєкторію демонструє й деперсоналізація — психологічне дистанціювання від роботи, студентів і колег, що інколи артикулюється як «професійний цинізм». Частка викладачів із високими показниками зросла з 33 до 59%, тоді як низькі рівні зменшилися з 41 до 22%. Таке емоційне «відсторонення» часто працює як захисний механізм: дистанція допомагає витримувати хронічну небезпеку та невизначеність. Водночас саме це підточує основу академічної професії — залученість, емпатію та інтелектуальну взаємодію.

На перший погляд, менш тривожно виглядає третій компонент — відчуття професійної реалізації: вищі значення означають менше вигорання, а ризиком є саме редукція професійних досягнень. У наших даних частка респондентів із низьким показником професійної реалізації зменшилася з 22 до 13%, тоді як частка з високим зросла з 46 до 60%. Однак ця картина складніша, ніж може здаватися. Попри зростання частки «високих» значень, середні показники у пізніших хвилях дослідження знижуються, що свідчить про поступове послаблення відчуття професійної реалізації на рівні спільноти (і, відповідно, подальшу девальвацію професійних досягнень) . Тобто навіть коли люди зберігають зовнішню результативність і відчуття професійної місії, підтримувати це стає психологічно дорожчим на тлі наростання виснаження та емоційного відсторонення.

У сукупності ці зміни свідчать про важливий зсув: якщо на початку війни викладачі мобілізували внутрішній ресурс, то з часом вигорання стало не винятком, а спільною проблемою всієї професійної спільноти. Дослідницькі дані прямо вказують на кумулятивний вплив тривалої кризи на професійне благополуччя викладачів.

Тобто тут ідеться вже не тільки про реакцію на екстремальні події. Емоційне «оніміння» може допомагати вижити в короткій перспективі, але водночас підточує саму основу викладацької професії: залученість, ініціативність і відчуття сенсу. Саме тому вигорання під час війни — це індикатор меж витривалості системи, яка протягом тривалого часу працює без належної підтримки та відповідальних управлінських рішень.

Хто в зоні ризику й чому

Вигорання під час війни розподіляється нерівномірно й найчастіше проявляється там, де запас психологічної міцності поступово вичерпується. На початку повномасштабної війни старші викладачі рідше демонстрували високі рівні емоційного виснаження. Однак що довше триває війна, то слабшим стає цей ефект. Зараз хронічний стрес фактично вирівнює початкові ресурсні переваги, й ризик вигорання зростає для дедалі ширших груп академічної спільноти.

Одним із найпотужніших прискорювачів вигорання є міграційний досвід — як внутрішнього переселення, так і зовнішнього, за кордон. Те, що на ранніх етапах могло сприйматись як полегшення завдяки фізичній безпеці, з часом трансформується у стан затяжної тимчасовості — ситуацію, коли життя ніби поставлене «на паузу», а відчуття тимчасовості розтягується на невизначений термін. Дані третьої хвилі дослідження показують, що зараз міграційний статус уже чітко пов’язаний із вищими рівнями емоційного виснаження та деперсоналізації. Зокрема частка викладачів із високим емоційним виснаженням загалом зросла до понад 70%, а високі рівні деперсоналізації — майже до 60%, що особливо виражено серед тих, хто пережив вимушене переміщення.

Гендерний вимір також є значущим, але не лінійним — він змінюється залежно від етапу війни та умов тривалої кризи. Якщо на початку війни жінки частіше демонстрували підвищене емоційне виснаження, то зараз вони рідше потрапляють до груп із найвищими рівнями виснаження та деперсоналізації порівняно з чоловіками. Це може відображати різні стратегії утримання працездатності в умовах тривалої кризи, зокрема роль соціальної підтримки та мереж взаємодопомоги.

Водночас ці відмінності не скасовують загальної тенденції: тривала війна підвищує рівні вигорання незалежно від віку, статі чи міграційного досвіду.

Чому це не адаптація

У публічних розмовах серед викладачів дедалі частіше звучить фраза: « ми вже адаптувалися ». Вона зручна й заспокійлива, і саме тому небезпечна. Адже справжня адаптація означає рух до стабільності, коли стає бодай трохи легше й передбачуваніше. Дані ж свідчать про інше: те, що часто називають адаптацією, радше є звиканням до хронічного перенавантаження.

У перші місяці повномасштабної війни багатьох тримали мобілізація внутрішніх ресурсів і відчуття спільної мети. Згодом війна стала тлом повсякденності, а видима працездатність — новою нормою: курси читаються, статті пишуться, проєкти тривають. Але внутрішня ціна цієї «нормальності» постійно зростає. Одним із механізмів такого псевдопристосування стає емоційне приглушення — стан, коли психіка зменшує чутливість, щоб витримати безперервний стрес. Це дає змогу працювати далі, але водночас знижує залученість, емпатію та відчуття сенсу.

Тривала війна стирає й межу між роботою та виживанням. Для багатьох викладачів професійна діяльність стала способом підтримувати студентів і зберігати університетську освіту країни. Це посилює мотивацію, але водночас робить відмову від надмірного навантаження морально складною. У такій ситуації поради «подбай про себе» не працюють. Потрібні рішення, які реально зменшують перевантаження й повертають відчуття опори.

Чому це більше, ніж проблема університетів, і що робити

Вигорання викладачів — це не індивідуальна й навіть не суто інституційна проблема. Йдеться про здатність країни під час війни та відбудови зберігати людський потенціал, готувати фахівців і продукувати знання. Сьогодні науковці й викладачі виконують значно ширшу роль, ніж визначено посадовими інструкціями: підтримують безперервність освіти, працюють зі студентами в тривалому стресі, утримують міжнародні зв’язки, й часто — без базових умов безпеки.

Найнебезпечніший сценарій — так звана «тиха втрата»: люди формально залишаються в системі, але поступово втрачають готовність ініціювати нові напрями й брати на себе лідерство. Для країни в режимі трансформації це означає втрату критичного ресурсу, що буде дуже відчутно в довгостроковій перспективі.

У розмовах про вигорання часто домінують універсальні поради : більше відпочивати, шукати баланс. Проте це насправді — перекладання відповідальності на людей у ситуації, де умови для відновлення системно обмежені. Не працює й логіка мовчазного героїзму: очікування, що викладачі нескінченно «витримуватимуть», лише накопичує приховані втрати.

Не менш небезпечною є імітація турботи. Поодинокі тренінги чи декларації про добробут не спричиняють ефекту , якщо не змінюються базові речі — навантаження, правила комунікації, очікування продуктивності. Турбота без управлінських змін легко перетворюється на моральну вимогу бути стійким у неможливих умовах.

Натомість працює чесне визнання реальності тривалого стресу. Інституції, які допускають нерівномірну продуктивність (тобто визнають, що в умовах війни люди не можуть працювати з однаковою інтенсивністю постійно), чітко визначають пріоритети та зменшують управлінську невизначеність, істотно знижують ризик хронічного вигорання.

У цьому контексті важливим сигналом є запровадження Закону України «Про систему охорони психічного здоров’я», що передбачає можливість програм психосоціальної підтримки на робочому місці. Однак вирішальною є не сама норма. Ключове питання наразі: чи стане це реальним механізмом в університетах (із процедурами, відповідальними, ресурсом і без стигми), чи залишиться «опцією за бажанням». Це означає не «психологізувати проблему», а ухвалювати відповідальні рішення: реалістично планувати навантаження, визначати пріоритети замість імітації тотальної ефективності, підтримувати команди й робити допомогу доступною та нормальною.

Мабуть, найважливіше — чути голос викладачів. Без цього навіть добре задумані реформи ризикують стати ще одним шаром вимог поверх уже виснаженого ресурсу. Стійкість під час війни — це не безкінечне терпіння, а здатність організувати роботу так, щоб люди могли витримувати довго й не втрачати себе в професії.

Політика