Чоловік на фронті, діти в чужій школі, валізи зібрані роками: реальне життя українських біженців — Reuters

21 лютого 2026 р. 19:37

21 лютого 2026 р. 19:37

Валізи постійно зібрані останні чотири роки, щоденне очікування миру та ніякого розуміння, коли ж ті валізи можна буде розпакувати. Саме так живе у Варшаві журналістка Марина Бондаренко із сином і матір'ю, куди вони виїхали після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. Її доля, сумніви та невизначеність звучать в унісон з мільйонами українців по всій Європі , розповідає Reuters у репортажі про українських біженців.

Зараз 51-річна Марина працює в україномовній редакції в Польщі, яка обслуговує громаду з понад 1,5 мільйона українців у цій країні. За чотири роки вони кілька разів збиралися повертатися, навіть відносили речі на пошту — але щоразу щось зупиняло.

«Стільки разів ми думали: «Ну ось, нарешті їдемо». Йшли на пошту, пакували коробки, були абсолютно впевнені, що вертаємось», — розповідає вона.

Найбільша криза з часів Другої світової

Повномасштабне вторгнення Росії спровокувало найбільшу біженську кризу в Європі з часів Другої світової війни. За даними ООН, понад п’ять мільйонів українців розкидані по всій Європі — переважно в країнах Центральної та Східної Європи. Приблизно три чверті з них — жінки та діти, адже після запровадження воєнного стану чоловіки призовного віку не мають права залишати Україну.

Чоловік Марини, Андрій Дудко, 44-річний колишній телеоператор, зараз служить оператором дрона на фронті. Вона хоче повернутися до нього, але масові ракетні обстріли щоразу змінюють плани.

«Збираємось їхати — і тут черговий масований удар. Збираємось знову — і зима без тепла, без світла, без води. Я просто не можу везти дитину під ракети», — каже вона.

«Я не пам'ятаю нікого з України»

11-річний син Марини Данило любить Польщу. Хоча й стикався з упередженим ставленням до українців у школі. На запитання про повернення відповідає без вагань:

«Я не пам'ятаю нікого з України. Пам'ятаю, що мав одного друга, але не пам'ятаю його і втратив зв'язок. Я не думаю, що повернуся до України».

Уряд президента Зеленського сподівається, що 70% українців, які перебувають за кордоном, повернуться після завершення війни. Однак соціологічні опитування фіксують тривожну тенденцію: частка тих, хто хоче повернутися, з часом знижується. Особливо серед молодшого покоління — тих, хто, як Данило, встигає вкоренитися в новому житті.

Великі українські громади вже сформувалися у Варшаві та Кракові. Це інколи породжує напруженість з місцевими жителями, які скаржаться, що нові мешканці займають робочі місця та отримують соціальну допомогу.

Життя між минулим і можливим майбутнім

Історії харків’янок Ірини Кушнір та Ольги Єрмоленко також схожі з долями величезної кількості біженців з України. 42-річна Ірина їхала у Стамбул ненадовго — і залишила 19-річну доньку Софію в Україні навчатися. Але чотири роки по тому вона вийшла заміж за турецького чоловіка і викладає на кафедрі українознавства в Стамбульському університеті.

«Як і всі українці, я планувала повернутися додому. Але життя склалося інакше», — каже вона. При цьому Ірина пишається тим, що донька вирішила залишитися в Україні.

Ольга Єрмоленко, 43 роки, працює дистанційно фінансовим спеціалістом для українських клієнтів. Її 73-річна мати Тетяна досі живе в Харкові, вони на постійному зв'язку.

«Я не можу сказати, що на 100% живу турецьким життям. Це дивне відчуття — бути між минулим і можливим майбутнім», — розповідає вона. Ольга вже почала вивчати турецьку мову, але продовжує уважно стежити за подіями в Україні.

«Відкриваю новини, там є Telegram-канал, який у режимі реального часу повідомляє, що відбувається в Харкові — і бачу ракету, що летить у бік мого дому. У ту мить це жах. Мені дуже страшно. І, звичайно, одразу телефоную мамі, щоб переконатися, що все добре».

Раніше повідомлялося, що після припинення війни в Україну, за прогнозами ООН, можуть повернутися від трьох до трьох з половиною мільйонів громадян, які виїхали за кордон через повномасштабне вторгнення.

Політика