авторська колонка П'ята весна. Колонка Леоніда Швеця

04 березня 2026 р. 14:34

04 березня 2026 р. 14:34

Дивовижні відчуття дарує весна 2026 року. З одного боку, у війну втягнулися так, що, здається, вона буде завжди, вже й не дуже зрозуміло, як може бути інакше: тривоги, удари, відключення, новини з фронту, повідомлення з «переговорного треку», президент дякує «кожному і кожній» і окремо – президенту Трампу, – все це знову, знову і знову. Повсякденність.

Але при цьому ловиш себе на тому, що весна, яка за інших обставин прийшла б у будь-якому випадку, цього разу настала ніби завдяки людським зусиллям, і це породжує відчуття перемоги. Полегшення з переходом від військової зими до військової весни виникало і в минулі роки, але зараз чомусь особливо сильні конотації саме перемоги. І у цієї дораціональної, на рівні спинного мозку, радості є цілком раціональні підстави.

Путін дуже розраховував на цю зиму, і вона, стерво, намагалася його не підвести, накручуючи давно забуті морози . Показово «погасити» Україну, заморозити її – ця ціль була така бажана і близька, і неквапливість українських чиновників щодо зменшення вразливості життєзабезпечувальної інфраструктури грала йому на руку, і ракет накопичили , і дрони вдосконалили, але нічого не вийшло. Зробили боляче тисячам людей, зіпсували життя мільйонам, але зупинити його, життя, не змогли, як і вимкнути з мережі.

Неквапливість одних була компенсована героїзмом і важкою невтомною працею інших, світло весняного сонця Україна зустрічає своїм світлом, і зовсім не схоже, що доля через рік надасть кремлівському упирю інший такий шанс. Крах зимового бліцкригу-2025/2026 цілком стає в один ряд з катастрофою, що спіткала «Бросок мангуста» в лютому-березні 2022 року.

Фронт теж не підвів. Після неприємних осінніх новин з-під Добропілля, Гуляйполя і Покровська Сили оборони України показали цієї зими незнищенну здатність до системних тактичних контрударів, а історія з Куп'янськом, взяття якого російські генерали кілька разів продали путіну, назавжди увійде до числа незабутніх досягнень «визволителів».

Характер бойових дій, як і раніше, вкрай важких, не дає можливості розмірковувати про нашу воєнну перемогу, але про провал противника, задуми якого регулярно руйнуються, – цілком. Попереду п'ятий рік великої війни і дванадцятий – війни довгої, а росіянам все ще не вдається відкусити Донецьку область.

Дратівливим для Кремля тлом з початком весни є ізраїльсько-американська операція з усунення режиму аятол, і вона наочно показує різницю між міццю по-справжньому могутніх у військовому відношенні країн і росією, яка чомусь претендує на місце у вищій глобальній лізі, але змушена покладатися не на тотальну перевагу в повітрі, а на успіх тактики малих піхотних груп, що гинуть у промислових масштабах. Все, на чому тримається путінська пиха, це ядерна зброя.

На ній же тримається певна впевненість, що з ним, великим російським вождем, не чинитимуть, як з Мадуро або з Хаменеї, але і вона, здається, вже похитнулася: перехід від переговорів до мордобою в обох випадках був майже миттєвим, без напівтонів. Путін, звичайно, на особливому рахунку у Трампа, але хіба можна комусь вірити, тим більше після такого поводження з вищим керівництвом милих путіну режимів? Нікому не вірити – це наріжний камінь путінського правління, запорука його виживання, і параноя буде тільки наростати, обертаючись в першу чергу знущаннями над своїм безсловесним народом і чиновницькою «чого бажаєте?» обслугою. Росія все більше занурюється в хтонь.

Ніхто вам не скаже, чи буде наступна весна мирною, а якщо і скаже, то не тому, що знає, а тому, що сподівається. Ніхто не знає. Як ніхто в Україні на індивідуальному рівні не знає, чи вдасться її побачити. Такі обставини. Але точно відомо, що Україна – побачить, і що кожна весна наближає кінець путіна. Кожен новий день, нова година. Навесні це відчуваєш особливо, а цієї весни – гостріше, ніж будь-коли.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Політика