Політичне месіанство у «сліпій зоні» інтелекту. В очікуванні нових провідників нації

06 березня 2026 р. 08:32

06 березня 2026 р. 08:32

Колись у медінститутах був такий жарт про «хворобу третього курсу». Це специфічний етап навчання, коли студенти проходять загальну та диференційну діагностику й раптом починають знаходити у себе симптоми ледь не всіх патологій із підручника.

Ці відкриття докорінно змінюють їхнє уявлення про себе та світ: учорашні здорові ходять або з депресивним виглядом, або з лихоманковим вогнем в очах.

Зазвичай за кілька тижнів цей «радикальний перегляд світогляду» зникав завдяки взаємній гуртожитській супервізії — природа та здоровий скепсис зрештою брали гору.

Приблизно так сьогодні виглядають психотичні реакції частини нашого суспільства, коли воно починає діагностувати в собі симптоми виборчого процесу в умовах, коли класичні правила демократії поставлено на паузу. Тільки з адекватною супервізією ніяк не складається.

Суспільний організм сигналізує про біль: «тут свербить, тут тисне, нема чим дихати». Логічно було б шукати системне лікування, але натомість ми вимагаємо, щоб нам просто зробили приємно: «тут почухати, там знеболити й осюди надихнути».

Як виглядає економіка «почухування» та цифрова анестезія?

На ці болючі запити змучених громадян цифровий ринок реагує миттєво. Соціальні мережі перетворилися на велетентську аптеку емоційних пластирів. Кожен проєктує свій приватний біль на масштаби всієї країни, вважаючи його пріоритетним. А оскільки біль — штука суб’єктивна, виникає жорсткий конфлікт пріоритетів: чиє страждання «справжнє», а чиє — другорядне?

Спершу, звісно, починаються пафосні сварки за монополію на розуміння правди. Пафос — це завжди дорого. Хтось на ньому заробляє, більшість — втрачає.

Відчуття втрати призводить до мотивованого забування. Щоб не збожеволіти від дисонансу між очікуваннями (перемога, справедливість) і реальністю (втома, корупція), мозок витрачає колосальний обсяг енергії на те, щоб витіснити болючі й неприємні факти.

Куди витрачається енергія? На пригнічення діяльності гіпокампу.

Тобто спочатку він «спалахує» на 10–20% більше, а потім різко гальмується. Переходить у режим «стендбай», а ми собі тоді кажемо, що чогось «тупимо» над дуже простими завданнями.

Ця «енерговитрата забування» спустошує нас настільки, що в стані крайнього виснаження ми починаємо мріяти про «порятунок оптом». Саме тут, на руїнах критичного мислення, постає архетип Месії — фігури, яка має прийти й у магічний спосіб обнулити всі наші проблеми, не вимагаючи від нас нічого, крім віри.

Ми у світському інформаційному просторі іронізуємо над терміном «месія». Як то водиться, абсолютна більшість не розуміє, що це слово означає. Рефлексії такі, що це щось на кшталт юродивого. Але правди ніде діти — наші ейфорійні очікування упродовж кількох поколінь виплекані саме на цьому біблійному концепті.

Тут кілька літературно-історичних уточнень. Українська література у своїй соціал-демократичній версії минулих століть орієнтувалася на біблійний образ Мойсея. Який, за переказом, вивів євреїв із єгипетського полону.

Історія виходу з Єгипту у вищезгаданому рабському статусі не підтверджується ні археологією, ні іншими науками. Писемні джерела (стела Мернептаха XIII ст. до н. е.) свідчать про звичайний осілий народ. Найімовірніше, Вихід — це комбінація спогадів різних міграційних хвиль, укладена в монотеїстичний міфологічний текст у VII–VI ст. до н. е.

А Йосиф Флавій цитує єгиптянина-жерця Манефона — буцімто євреїв разом із їхнім жерцем Осарсіфом просто вигнали з Єгипту за якусь антисанітарію. А Єрусалим заснували так само вигнані з Єгипту колишні завойовники — гіксоси (і ця версія теж не має археологічних підтверджень). Але тут ми ступаємо на тонкий лід юдаїки, де, як і в нас, на двох експертів — три ребе. Нам лише важливо зафіксувати, що в цій традиції Мойсей не був месією. Головний пророк, який отримав Тору на Синаї, але не більше.

От ми знаємо «Плач Єремії», легендарний український гурт, що його заснував 1990 року Тарас Чубай. Так от, назва відсилає нас до книги Старого Заповіту, де оплакується руйнування Єрусалима 587 року до н. е. Саме в ті часи «вавилонського полону» і ще сотні років по тому в апокаліптичних творах з’явилася й розквітла тема універсального рятівника — месії.

Чому б не рятуватися самостійно? Бо масштабні страждання — кара Божа, й позбавити їх може лише щось надзвичайне. Самі люди ні на що не здатні. Така от завчена безпорадність, якщо говорити мовою сучасної психології, що супроводжується великою самовпевненістю стосовно особливості, обраності. Але нам ця ірраціональність теж цілком до вподоби.

Чому ми знов і знов шукаємо «рятівника», попри століття розчарувань?

Наш мозок не терпить випадковості. Якщо світ розвивається хаотично, ми вигадуємо йому «драматургію спасіння» з головним героєм у центрі. Це має назву «телеологічне мислення».

Коли індивід відчуває, що не може змінити систему, він проєктує свою суб’єктність на лідера. Це зменшує тривогу: «Тепер це не моя відповідальність, а його».

Віра в безкорисливого рятівника, який має «суперсилу», посилювала згуртованість групи в моменти смертельної небезпеки. Сьогодні цей механізм працює як «перезавантаження надії»: щойно один ідол падає, мозок негайно шукає наступного (ефект «вічного повернення»).

Запит на «справедливого арбітра» залишається панівним, що в епоху ШІ дає змогу створювати «цифрові культи» навколо духовно порожніх образів.

Актуальні дані соціології підтверджують дрейф від раціональної політики до ірраціональної віри.

Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, спостерігаємо парадокс: довіра до ЗСУ залишається найвищою цінністю, тоді як довіра до цивільних інституцій влади (парламенту, уряду, місцевих рад) демонструє негативну динаміку.

Цей вакуум суб’єктності люди прагнуть заповнити не новими реформами (слово «реформи» вже викликає дедалі більше гіркого сміху), а конкретними іменами. Запит на «Нові обличчя 2.0» (здебільшого військових, волонтерів чи тих, хто виглядає, як вони) — це не про зміну системи. Це про надію на те, що «людина з іншого тіста» принесе швидке й дешеве магічне рішення.

Моніторинги Центру Разумкова фіксують: понад 60% громадян вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку, й це традиційно посилює очікування «рятівника».

Якщо раніше ми просто ігнорували неприємні факти, то сьогодні ШІ дає нам змогу замінювати їх набагато привабливішими галюцинаціями. Генеративні моделі здатні створювати дипфейки, які за рівнем деталізації перевершують документальні кадри. Наш мозок еволюційно запрограмований довіряти очам («бачив — отже, це правда»). Коли ШІ створює образ ідеального лідера, який говорить саме те, що ми хочемо почути, з тими інтонаціями, які викликають довіру, справжня реальність автоматично витісняється в «сліпу зону».

ШІ стає ідеальним інструментом для нашої політичної амнезії. Тепер можна не просто забути неприємний епізод із минулого політика — його можна «переписати» в інформаційному полі за допомогою тисяч згенерованих ботами «свідчень».

Сліпа зона стає переповненим архівом фальшивих подій, які виглядають реальніше за саму історію. Це створює ситуацію епістемологічного відчаю, коли людина перестає вірити фактам і починає довіряти лише «емоційному резонансу».

Це призводить до того, що суспільство починає жити в різних, неперетинних реальностях, кожна з яких сконструйована алгоритмами для підтримання внутрішнього комфорту або агресії. Випуск відвертих фріків на політичну арену під час тестування рейтингів — це не випадковий хаос, а вивірена технологія «розвідки боєм» та управління суспільною увагою. 2026 року, з урахуванням ШІ-інструментів та загальної втоми населення, цей механізм став іще витонченішим.

Ось як працює цей інструментарій.

Фрік — це безпечний інструмент для замірів. Через нього в інформаційне поле вкидають радикальні, абсурдні або табуйовані ідеї.

Якщо суспільство реагує вкрай негативно, основний кандидат (замовник) відхрещується від фріка: «Це просто міський божевільний».

Якщо ж ідея «заходить» або збирає неочікувано багато переглядів, її елементи інтегрують у програму реального політика, але у більш «причесаному» вигляді.

Коли в суспільстві накопичується критична маса невдоволення, фрік виконує роль «громовідводу». Він артикулює народну лють, але робить це настільки гротескно, що сама ідея протесту дискредитується.

Людина бачить персонажа, який говорить правильні речі (про корупцію чи несправедливість), але виглядає як клоун. Виникає когнітивний дисонанс: «Я згоден із тезою, але не хочу бути в одній компанії із цим фріком». Як наслідок — протестний потенціал «зливається» в порожнечу.

Фріки потрібні для того, щоб на їхньому тлі системні політики виглядали «адекватними», «поміркованими» й «дорослими».

Якщо випустити персонажа, котрий закликає «розстрілювати всіх незгодних у прямому ефірі», то реальний кандидат, який пропонує «просто обмежити права певної групи», починає сприйматись як гуманіст і компромісна фігура. Фрік розширює межі допустимого дискурсу до абсурду, роблячи радикалізм мейнстримом.

Фріки чудово «відкушують» по 1–2% голосів у серйозних опонентів. Вони працюють на вузькі, емоційні ніші: від «борців за пласку землю» до радикальних прихильників певних субкультур. У масштабах країни ці відсотки можуть стати вирішальними для того, щоб потрібний кандидат пройшов у другий тур або сформував коаліцію.

Чому ми на це купуємося?

Через інформаційну втому. Мозок, перевантажений складними графіками війни та економіки, прагне швидкого дофаміну. Фрік дає цей дофамін через сміх, обурення або здивування.

Це і є пастка «хвороби третього курсу»: ми настільки зосереджені на яскравих симптомах (фріках), що забуваємо про реальну діагностику стану держави. Фріки — це не політика, а частина «ринку почухування», де замість реальних рішень нам пропонують яскраве видовище, що приховує порожнечу.

Порятунок не приходить «оптом» від ШІ-пророка чи чергового медійного месії. Політична амнезія — це не хвороба, яку можна вилікувати пігулкою, а відмова від зусилля пам’ятати. Війна — це не фільм із гарантованим хепі-ендом, а процес, де кожен є суб’єктом.

Щоб вийти зі стану «студента третього курсу», який діагностує в себе виборчу лихоманку, нам потрібно:

Чи готові ми нарешті стати дорослими громадянами, які самі відповідають за своє одужання? Чи й далі шукатимемо того, хто «надихне» нас на чергову прірву розчарування?

Відповідь — не в алгоритмах соцмереж і не в дипфейках «нових лідерів», а в нашій здатності пам’ятати, що спасіння — це не івентова подія, а щоденна, часто нудна й важка праця кожного.

Політика