«Судді радше оберуть до Конституційного суду глухого і німого — але свого»: розмова з Володимиром Шаповалом

11 березня 2026 р. 08:46

11 березня 2026 р. 08:46

Володимир Шаповал є співтворцем української Конституції та одним із перших суддів Конституційного суду (1996–2005). Саме його прізвище згадують, коли шукають експертів для відбору кандидатів на найвищі посади в судовій владі. Професійний шлях Володимира Миколайовича є незвичним для університетського викладача: після відставки з посади судді КСУ він представляв президента в Конституційному суді (2005–2007) та очолював Центральну виборчу комісію (2007–2013).

Водночас Володимир Шаповал не належить до тих правників, які говорять обережно й стримано. Він називає речі своїми іменами, іронізує над інституціями й дає оцінки, які рідко можна почути від судді Конституційного суду у відставці.

Ми говоримо про кризу Конституційного суду, про те, чому судді часто обирають «своїх», про різницю між українськими та іноземними експертами, чому пан Шаповал скептично ставиться до Венеційської комісії і якою може бути роль Конституційного суду в завершенні війни.

— Пане Володимире, ми з вами говоримо в непростий для Конституційного суду час. 2025-го він майже пів року не працював — не було кворуму. Лише в червні президент призначив дванадцятого суддю — Олександра Водяннікова, і це дало змогу розблокувати роботу. У вересні до складу Конституційного суду увійшов Юрій Барабаш. Водночас парламент у жовтні провалив голосування, а у з’їзду суддів до голосування навіть не доходить — вони неспроможні представити достатню кількість гідних кандидатів, які пройдуть усі кола перевірок. Як брак суддів позначається на функціонуванні суду?

— Що довше не функціонуватиме Конституційний суд, то краще для держави. Якось, слухаючи по радіо трансляцію засідання Верховної Ради, я почув, як один народний депутат назвав умовний перший склад Конституційного суду «золотим».

— Ви з цим не згодні?

— Мені це не подобається. Це наче порівнювати його з куркою, яка несе золоті яйця. А там, знаєте, різні були люди.

— За дев’ять років (термін повноважень судді Конституційного суду . — Г.Ч. ) , виникли складні почуття в кожного з нас. За цей час, даруйте, можна одне одного перестріляти. Ти є свідком чужих зрад. Вони є свідками твоїх слабкостей. До того ж усе відбувається в маленькому приміщенні.

— Той склад був хорошим, бо коли призначали перших суддів, іще не розуміли, що таке Конституційний суд. Спочатку придивлялися. А потім збагнули, що ця «торгова точка» дає прибуток, і наїхали рекетири від влади. На жаль, починаючи з якогось моменту, Конституційний суд став знаряддям для дешевого вирішення дорогих питань.

Уже пізніше, коли я працював представником президента ( Віктора Ющенка. — Г.Ч. ) в Конституційному суді, почув, що серед кандидатур, які пропонували президенту, з’явилися прізвища суддів апеляційних судів. Я сказав: «Слухайте, це не рівень Конституційного суду». А відповідь була настільки простою, що я розгубився: «Але це моя людина».

— Тобто в якийсь момент це стало критерієм?

— Це завжди було. Але раніше були гальма, і зовнішні, й внутрішні. Раніше боялися відповідальності.

— А коли з’явилося відчуття безкарності?

— Змінилися покоління. З’явилося більше «чортів», які сподіваються на безкарність.

Ба більше, змінами до Конституції 2016 року заклали дуже небезпечну норму. Вона передбачає, що суддя Конституційного суду може бути звільнений лише за рішенням самого Конституційного суду, ухваленим щонайменше двома третинами його складу. Фактично ми створили групу людей, які є майже недоторканними. Такого ідіотизму я ніде не бачив.

— Хто, на вашу думку, є ідеальним кандидатом до Конституційного суду? Науковець-конституціоналіст чи суддя-практик?

— Маю величезний скепсис щодо так званих науковців. Кажуть, треба, щоб у Конституційному суді були знавці конституційного права. Але таких знавців іще треба пошукати. Те, що людина протирала штани або спідницю в університеті, ще нічого не гарантує. Загалом я вважаю, що Конституційному суду потрібні юристи з аналітичними здібностями.

Знаєте, яка різниця між суддею Конституційного і загального суду? Суддя Конституційного суду судить закон, дає йому оцінку на предмет конституційності.

А для судді загального суду закон — це ікона, він судить факт і не ставить під сумнів закон. У нього несеться лавина справ, йому треба враховувати безліч процедурних питань.

Пам’ятаю свою першу зустріч із суддями загальних судів, яких призначили до Конституційного суду. У них зовсім інша фахова ментальність, вони чіплялися за процедуру як за рятівне коло. Могли майстерно забалакати, заговорити питання, а по суті — параліч, розумієте?

Водночас я не кажу, що вони — погані люди, але мислять інакше.

Для судді Конституційного суду аналіз норми — це головне. Це як здатність в собаки знаходити трюфель під землею, даруйте за таке порівняння. Інші собаки можуть бути красивими, з медалями, але трюфеля не винюхають. От суддя Конституційного суду має бути таким собакою.

— А як під час відбору виявити, чи має кандидат потрібні якості? Чи можливо це взагалі?

— Лише частково. Тому що дуже розумна людина обдурить будь-який детектор брехні та подолає випробування.

Звісно, є очевидні речі, які легко зчитуються. Приміром, я досі не розумію, як можна було призначити суддею Конституційного суду особу, яка під час повномасштабної війни на пів року поїхала з країни, а потім позичала у Сірка очі, розповідаючи, мовляв, «я був у відрядженні разом із усією родиною».

Як він поводитиметься? Від такої людини можна очікувати всього, що завгодно.

Життя складається з маленьких зрад. Хтось картається цими зрадами, а для когось вони є способом рухатися по життю. Як суспільству покладатися на таку людину?

Натомість дурість виявити запросто. Втім, переважно вона проявляється post festum, як казали стародавні римляни, — після свята. Приміром, недавно я дізнався, що один кандидат, якого рекомендували на посаду, але не призначили, висловив претензію до президента, мовляв, його мали призначити. Я, коли про це дізнався, кажу: стоп, а він що, не розуміє, що акт призначення — це повноваження, прерогатива президента? Бо інакше, виходить, не треба президент, хай призначають автоматом.

Я б у нього диплом забрав після того, як він таке написав.

— Згідно з Конституцією, до складу Конституційного суду входять 18 суддів: по шість призначають президент, Верховна Рада та з’їзд суддів. Ми часто бачимо, як судді завжди голосують за тих, хто представлятиме їхні інтереси. І рішення Конституційного суду щодо судової реформи, декларування чи суддівських зарплат нерідко сприймаються як такі, що захищають передусім суддівський корпус.

Чому важливо, щоби третину суддів Конституційного суду призначав з’їзд суддів?

— Знаєте, звідки з’явився цей порядок, за яким формується Конституційний суд України? У проєкті Конституції, який пройшов конституційну комісію, був схвалений і пересхвалений, було передбачено іншу модель: президент подає кандидатуру, Верховна Рада її ухвалює або не ухвалює.

— Усіх кандидатів?

— Усіх. А потім з’явився на світ Божий такий собі Олександр Лавринович — він був і народним депутатом, і міністром юстиції тричі, й членом Вищої ради юстиції — і почав переконувати всіх, що треба усунути політичний вплив на суд.

— Однак за умов контролю парламентської більшості — як це було в нас після 2019 року — президент фактично отримує одноосібний вплив на формування Конституційного суду.

— А хто вам сказав, що така ситуація навічно забетонована?

— Ситуація не вічна, але навіть за кілька років судді, призначені в такий спосіб, можуть ухвалити чимало рішень.

— Даруйте, але Конституційний суд контролюють у інший спосіб — через різні неформальні стимули. І матеріальні, й жорсткіші.

Колись один мій знайомий, суддя Конституційного суду у відставці, розповів, що його спочатку запросили в ресторан, а потім, після ресторану, повезли до лісу й показали яму. Може, щось там іще було, бо він був дуже наляканий. А люди, які тоді вирішували в такий спосіб питання, живуть серед нас. А дехто й зараз обіймає високі посади.

— Тож ви вважаєте помилкою запровадження квот і залучення з’їзду суддів до формування Конституційного суду?

— Я від самого початку проти цього виступав. Знаєте, хто завжди найбільше кучкувався? Ті, кого призначили на з’їзді суддів. Ні в кого корпоративність не розвинена так, як у них. Наведу приклад. Суддя Конституційного суду у відставці, колишня суддя Верховного суду, на жаль, уже покійна, відверто розповідала мені, як тодішній голова Верховного суду збирав суддів Конституційного суду за квотою з’їзду суддів і давав їм вказівки, як голосувати щодо закону про Вищу раду юстиції. Коли вона мені це розповіла, я був шокований, а суддя вважала це нормальним.

У них не було протесту.

— А звідки береться протест?

— У будь-якій системі завжди знайдуться люди, які можуть її зруйнувати. Я не раз спостерігав за колегами, які були білими воронами серед інших суддів. Це особливий характер, упертий. До того ж сама посада судді Конституційного суду може посилювати ці якості.

У Конституційному суді судді загальних судів завжди домінували. Поки всі ці призначені президентом професори між собою чубились і доводили, хто з них кращий, судді домовлялися: зараз ти підтримаєш мене, а наступного разу — я тебе. Отак.

Тому годі сподіватися, що судді колись оберуть до Конституційного суду якогось знаного професора — вони радше обиратимуть глухих і німих, але з-поміж своїх.

— 2023 року Верховна Рада змінила процедуру відбору суддів Конституційного суду. Замість окремих процедур призначення за квотами президента, парламенту та з’їзду суддів з’явилися єдині правила оцінювання кандидатів і спільна для всіх трьох суб’єктів незалежна комісія — Дорадча група експертів, половину якої становлять іноземні експерти.

Запровадження цієї моделі було однією з вимог Європейської комісії в межах руху України до ЄС.

Як ви оцінюєте цю процедуру? Чи вирішує вона, на вашу думку, проблему призначення сумнівних або політично залежних суддів до Конституційного суду?

— Коли з’явилася модель із залученням іноземних експертів, я спершу висловився про неї радше позитивно. До мене тоді звернулися представники USAID. Я написав, що в цій моделі немає порушення суверенітету, адже сама держава, ухвалюючи закон, встановлює такий порядок і може його змінити. Суверенітет передусім проявляється в тому, що держава зберігає право регулювати ту чи іншу ситуацію.

Але тоді я ще не знав, що з’явиться цей виверт із вирішальним голосом за іноземцями.

Я вважаю це трагічною помилкою. Отже, є два сорти членів Дорадчої групи експертів.

Коли з’явилася ця норма, яка фактично робить українських експертів другим сортом, я подумав: ким треба бути, щоб погодитися на таку роль? Адже ти у себе вдома, але є другорядним учасником процесу. До речі, це непряма оцінка самої держави з боку тих, хто протиснув цей закон.

І тут мене запрошує на зустріч тодішній керівник USAID в Україні. Це було якраз напередодні формування Дорадчої групи експертів, і мені натякнули, що хочуть запропонувати мою кандидатуру. Мене привабила ця перспектива, бо я хотів би докластися до того, щоб не пропустити непрофесійне лайно, даруйте за грубість. І під час розмови виявилося, що мені пропонують бути заступником судді зі Сполучених Штатів.

Я подякував, а сам думаю: якого чорта ти мене запросив?! Мою країну й мене принизили. Мовляв: «Ти, пане Шаповале, другий сорт. Можеш бути лише заступником якоїсь американки у власній країні».

Така от історія.

— Але ви не проти участі іноземних експертів?

— Я вважаю, що участь іноземців потрібна. Знаєте, чим вони цікаві в таких процесах? Іноземні фахівці можуть побачити те, до чого ми не звикли або про що навіть не хочемо думати.

— Як ви гадаєте, скільки ще часу ми потребуватимемо участі іноземців у відборі суддів Конституційного суду, конкурсах на посади в судовій системі й антикорупційних органах?

— Скажу прагматично й цинічно: до підписання нами Лісабонського договору про вступ до Європейського Союзу. І, для пристойності, ще протягом року після цього (сміється).

У мене до сьогодні стоїть ялинка на вулиці, прикрашена. А чому я її не прибираю? Вона красива, не обсипається. Кому вони заважають, ці іноземні експерти? Звісно, якщо вони будуть у рівноправному статусі з нашими експертами, я вважаю їхню участь нормальною.

— Україна часто звертається до Венеційської комісії. У нас майже жоден важливий закон не ухвалюють без її висновку, хоча за своєю природою це лише дорадчий орган. Чому в Україні надають їй такого значення? Чи справді цей орган краще за нас знає, як вирішувати наші проблеми?

— Я дуже скептично до неї ставлюся. Я був свідком багатьох викрутасів із боку Венеційської комісії. І скажу прямо: не треба сприймати її як зібрання юристів вищої проби. Це політичний орган, який виконує політичні замовлення.

— А хто робить їм ці замовлення?

— Політичний орган — Рада Європи. А я не можу уявити, щоб Рада Європи ухвалила рішення, яке принципово відрізнялося б від бажань і намірів Європейського Союзу. Тому фактично за цим стоїть саме ЄС як ключова європейська інституція.

Венеційська комісія — це орган, який під виглядом юридичних рекомендацій дає політичні. Я майже всі їхні висновки читав, не лише щодо України. І це по суті намагання натягнути сову на глобус. Тож навіщо називати політичні рекомендації юридичною експертизою?

— А навіщо українська влада звертається до Венеційки, якщо там не скажуть того, що вони хочуть?

— Не завжди. Є комунікатори. От, наприклад, Сергій Головатий. Я до нього ставлюся нормально, знаю його давно. Він хороший комунікатор.

За ті десятиліття, що він працює у Венеційській комісії, він там виріс. У нього широкі зв’язки, до нього дослухаються. Він уміє переконувати. Приходить і каже: треба звернутися до Венеційської комісії, нас почують, нас зрозуміють. І починається, вибачте, цей човник туди-сюди.

Він — людина-подія, дуже талановитий у таких речах. У нього добре поставлений голос, він уміє подати аргумент. І це працює.

— Формально ми не зобов’язані звертатися до Венеційської комісії чи виконувати її рекомендації. Але в контексті євроінтеграції складається враження, що це фактично стає обов’язковим. Чи має Україна дослухатися до цих рекомендацій?

— Усе залежить від того, наскільки впевнено почувається влада. У нас був період, коли до Венеційської комісії зверталися з будь-якого приводу. Просто тому, що не знали, як поводитися.

Гадаю, зараз зверталися б менше. Адже президент еволюціонує.

Не треба постійно озиратися на те, що скаже Венеційська комісія. Повторюсь, у мене немає довіри до її рекомендацій. До того ж наскільки їхні рекомендації взагалі можуть бути корисними для нас з огляду на наші особливості?

— Чи буде Конституційний суд учасником мирного врегулювання? І чи спроможний він протистояти тиску й ухвалити рішення в інтересах українського суспільства?

— Якщо ми не втратимо території в юридичному сенсі, тут усе дуже просто. Це залежатиме від начинки тієї мирної угоди, яку буде укладено.

Стаття 73 Конституції прямо говорить: «Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». Крапка.

Ключове тут — виключно Верховна Рада може призначити такий референдум. І найголовніше: Конституція допускає територіальні зміни.

Інша річ, що таке територіальні зміни? Тут роль Конституційного суду може бути серйозною. Приміром, якщо в угоді буде написано, що Україна зберігає суверенітет над окупованими територіями, але вони залишаються окупованими, чи є це територіальними змінами? Формально ні, а де-факто є, адже ми їх не контролюватимемо. Ось тут і буде потрібен Конституційний суд.

Треба буде сідати за круглий стіл і, добре підготувавшись, пояснювати, обговорювати, переконувати.

Втім, я впевнений, що Конституційний суд ухвалить правильне рішення.

Врешті-решт, не забувайте: є суспільство. І суспільний тиск — це цілком нормально.

Це інтерв’ю створено в межах авторського проєкту Галини Чижик «Обґрунтований сумнів» у партнерстві з громадською ініціативою «Голка».

Політика