Без України буде дорожче: чому нова оборонна модель НАТО потребує Києва

12 березня 2026 р. 13:02

12 березня 2026 р. 13:02

У новій «розсадці» в Альянсі одні союзники отримують нові шанси, інші — нові тривоги, а дехто ризикує опинитися ближче до краю столу, ніж до його центру. Важливо не тільки те, що віддають американці, а й те, що європейці хочуть і готові взяти на себе поза деклараціями. Для України тут може відчинитися своє вікно: далеко не все в новому розподілі відповідальності європейські союзники можуть винести без неї.

Передача кількох важливих командних посад у НАТО від американців європейцям на тлі інших подій у трансатлантичних відносинах може означати більше, ніж штабні зміни. Перерозподіляються ролі союзників . Європейцям пропонують основну відповідальність за оборону континенту конвенційними засобами, водночас Сполучені Штати залишають за собою стратегічний рівень управління, високі збройові технології й основну роль у ядерному стримуванні зовнішніх загроз.

Нові ролі союзників

На початку лютого 2026 року було офіційно оголошено про новий розподіл старших командних посад у командній структурі НАТО. Всі три оперативні командування мають перейти європейцям : командування в американському Норфолку — британцям, в Неаполі — італійцям, у Брюнсюмі в Нідерландах — німцям і полякам на ротаційній основі. Ці країни визначатимуть керівників і нестимуть основну відповідальність за функціонування командувань. Водночас США зберігають за собою посаду Верховного головнокомандувача об’єднаних сил НАТО в Європі, якому підпорядковані ці три командування, й несуть основну відповідальність за повітряне, сухопутне та морське командування Альянсу, які забезпечують оперативні командування силами і засобами.

Та командна структура, в якій тепер перерозподіляють ролі, склалася після кількох глибоких перебудов рішенням Празького саміту 2002 року, коли система оборони часів Холодної війни остаточно поступилась ідеям гнучкішої та мобільнішої оборони з опорою на сили реагування. Тоді з’явилися два стратегічні командування — операцій і трансформації, два оперативні, а також видові командування. Відтоді також відбулися значні зміни в системі командування та структурі сил, зумовлені формуванням системи оборони східного флангу після початку російської агресії проти України 2014 року. Східний фланг НАТО не мав значної колективної військової інфраструктури, як і передбачалося до того моменту відносинами Альянсу з РФ. Але потім з’явилися ротаційна присутність на землі, посилені місії повітряної поліції і штабні елементи для підтримки національних сил оборони східного флангу колективними силами. Пізніше, 2018 року, було ухвалено рішення створити атлантичне командування в Норфолку й командування підтримки та логістики в Ульмі.

Останні декларовані зміни відбулись у грудні 2025 року. Змінилися зони відповідальності оперативних командувань. Данія, Швеція та Фінляндія перейшли від командування в Брюнсюмі, невдовзі німецько-польського, до командування в Норфолку, невдовзі британського.

Паралельно відбуваються й інші зміни, без яких цей перерозподіл командувань не мав би практичного сенсу. Якщо Європа має взяти на себе більшу частину звичайної оборони, їй потрібні нова зброя, нові виробничі потужності й нові ланцюги постачання . США не збиралися й не збираються віддавати це повністю європейцям. Вони хочуть, аби Європа несла головну відповідальність за власну безпеку в конвенційній війні, але переважно з американською зброєю в руках, купленою за європейські гроші . У цьому сенсі зміна механізмів постачання зброї Україні — частина ширших змін у підходах США до європейської безпеки. І в ланцюгах постачання зброї ситуація виглядає напруженішою, ніж у ланцюгах командування.

Чи є більша оперативна роль у веденні конвенційної війни тим, чого прагнуть європейці, коли говорять про стратегічну автономність і розглядають варіанти ширшої європейської ролі французького ядерного стримування? Очевидно, це про різне. Бачимо дві одночасні події. Франція оновила публічні засади ядерного стримування, оголосила про збільшення кількості боєзарядів і розпочала інституціалізований діалог про стримування з Німеччиною, включно з участю останньої у французьких ядерних навчаннях у конвенційному форматі та координацією стратегічної співпраці. Водночас Франція разом із союзниками погодилася в новому розподілі ролей у НАТО на збереження за США стратегічного командування, в межах якого американське розширене ядерне стримування і далі залишається центральним елементом безпеки Альянсу.

Європейці, включно з Францією, можливо, вже не довіряють США на стратегічному ядерному рівні, але згодні почати з нижчих конвенційних ролей. Це означає, що вони не такі вже й близькі до стратегічної автономії.

Гроші на зброю

Якщо раніше суперечки всередині НАТО здебільшого точилися навколо того, хто скільки витрачає на оборону, то тепер уже видно інше: гроші на переозброєння Європа або має, або може залучити, зокрема через фінансові інструменти Євросоюзу. Тому головне трансатлантичне тертя дедалі менше стосується самих обсягів витрат і дедалі більше — питання, хто саме вироблятиме нову зброю для європейської безпеки .

Каменем спотикання тут стає SAFE , тобто «Безпекова дія для Європи». По суті це великий європейський кредитний інструмент для переозброєння. У травні 2025 року Євросоюз затвердив його як механізм на 150 млрд євро у формі довгих кредитів для спільних оборонних закупівель. Водночас логіку інструменту побудовано так, щоб основна частина вартості та виробництва залишалася в ЄС, пов’язаних європейських країнах або Україні , а зовнішній складник було обмежено.

Тут і починається загострення. США хочуть, аби якомога більше нових європейських грошей на оборону залишалися доступними для американських виробників. Вашингтон прямо дав зрозуміти європейцям, що різке збільшення оборонних витрат не має перетворюватися на майже закритий внутрішній ринок під гаслом «купуй європейське». Наприкінці 2025 року заступник держсекретаря США Крістофер Ландау говорив союзникам, що відповідальність за оборону Європи мають брати на себе європейці, а в ширшому американському сигналі йшлося про передачу їм більшої частини конвенційної оборони. Європа наполягає на жорсткіших преференціях для власної промисловості, а СШ А дають зрозуміти, що надмірне закриття європейського ринку стане проблемою для трансатлантичної оборонної кооперації.

Найкраще цю суперечність видно на прикладі Польщі . Вона претендує на найбільший пакет SAFE — близько 43,7 млрд євро. Для Варшави це — величезний ресурс для модернізації армії. Але це може означати дрейф від американської оборонної екосистеми до європейської. Звідси й суперечки навколо конкретних закупівель, наприклад, під час вибору між європейським літаком-заправником Airbus A330 MRTT і американським Boeing KC-46. На поверхні це виглядає як технічний вибір. Насправді ж ідеться про те, чиє озброєння, технології та виробники формуватимуть нове європейське крило НАТО й чиїм коштом . США хочуть, аби це було НАТО, яке воювало б американською зброєю, купленою за європейські гроші. Так само, як і для України.

НАТО перерозподіляє не тільки командні посади, а й відповідальність за боєготовність, зброю та гроші. Ядерний і високотехнологічний щабель залишається нагорі в американських руках. Відповідальність за ведення конвенційної війни дедалі більше перекладається на європейців. Закупівлі стають новим полем боротьби за вплив .

Географія змін

У новому розподілі відповідальності на перші позиції виходять не всі європейські союзники рівною мірою, а ті, кого у США бачать як опори континентальної оборони. Велика Британія отримує командування в Норфолку, тобто північний і атлантичний напрямок . Після зміни меж відповідальності наприкінці 2025 року до нього увійшли Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція та Велика Британія , але не країни Балтії, тож точніше буде говорити не про балтійський, а про північний центр тяжіння. Італія отримує командування в Неаполі, тобто південний театр . Німеччина разом із Польщею ділять командування в Брюнсюмі, яке відповідає за значну частину північного та східного простору Європи . Нідерланди тут важливі не стільки як окремий силовий лідер, скільки як держава, де розміщено сам штаб. Бельгія у цій схемі теж не набуває статусу фронтового центру, але зберігає системне значення як місце розташування штаб-квартири НАТО і стратегічного командування SHAPE поблизу Монса. Балтійські держави залишаються в центрі уваги на східному фланзі, але радше як передній край стримування, ніж як новий рівень командної влади. У Латвії Канада веде багатонаціональну бригаду НАТО, а в Литві Німеччина формує свою першу постійно розгорнуту закордонну бригаду з часів Другої світової війни. Водночас Румунія зберігає системну й майже незмінну роль: база Девеселу є частиною протиракетної оборони НАТО, а база Міхаїл-Когелнічану є одним із ключових вузлів союзної присутності на чорноморському напрямку й одним із мультимодальних хабів для американських операцій у Євразії. Греція так само не виходить на перші позиції в командній ієрархії, але залишається критично важливою для американської логістики й морської присутності через Суда-Бей та Александруполіс.

На другому плані опиняються ті союзники, чия роль є вагомою, але не визначальною для нової архітектури. Болгарія стала помітнішою як частина південно-східного флангу: в ній розгорнуто багатонаціональну бойову групу НАТО, а сама країна важлива для союзної присутності в Чорноморському регіоні. Хорватія виглядає ще скромніше: вона бере участь у східнофлангових і балканських місіях, але не є вузлом нової командної чи промислової системи, її значення радше регіональне через Західні Балкани та внесок у багатонаціональні формати. Угорщина та Словаччина також не отримують нової військової ваги, хоча формально зберігають можливість блокувати рішення через натовський принцип консенсусу, тобто жодна ухвала не є можливою без спільної згоди.

Щодо Франції , то вона не виходить на перші позиції в командуванні звичайною війною, бо взялася за інше: за той верхній стратегічний рівень, який США наразі не планують віддавати.

Сам розподіл ролей свідчить про те, що США роблять ставку не на крайні позиції, а на європейський мейнстрим, тобто держави, готові давати війська, штаби, логістику, індустрію та політичну передбачуваність .

Нове ранжування в НАТО формально може працювати й без інтеграції України, але тоді воно буде дорожчим, важчим і менш стійким. США можуть зберегти стратегічну вершину Альянсу, Європа — взяти на себе більшу частину звичайної оборони, Польща, Німеччина, Велика Британія, Італія — виступити в нових ролях. Але без України європейцям доведеться будувати систему оборони НАТО більшими силами, глибшими запасами, дорожчою логістикою. Тобто система працюватиме, але з браком стратегічної глибини, бойового досвіду та воєнної маси саме на тому напрямку, де зосереджено головну загрозу Європі, — з боку РФ.

Україна занадто велика й важлива, щоб залишатися поза межами спільної європейської оборони без наслідків для безпеки Європи. Залучення України до спільної системи не замінює американського стратегічного лідерства, але може радикально посилити європейську частину нової моделі: дати фронтовий досвід, сухопутну військову силу, технології сучасної війни та зменшити загальну ціну стримування РФ чи то завдяки американській, чи французькій ядерній зброї.

Політика