Гримаси «правосуддя». Як борг за опалення перетворився на справу про право на реструктуризацію

15 березня 2026 р. 13:01

15 березня 2026 р. 13:01

Україна — правова держава.

Стаття 1 Конституції України

Із сильним не борися, з багатим не судися.

Народна мудрість

Історія, про яку йдеться, на перший погляд, скидається на анекдот. Структури великого українського бізнесу затято судяться з пенсіонером через борг за опалення.

Сума спору — близько тисячі євро. Для власника Дарницької ТЕЦ столиці вона відверто символічна.

Однак цей спір триває вже третій рік. І за цей час він устиг перетворитися зі звичайного комунального конфлікту на наочну демонстрацію того, як працює українська судова система.

Літня людина з обмеженими можливостями не відмовляється платити. Вона вимагає лише одного: дозволити погасити борг частинами, як це прямо передбачено законами України. Але приватна структура вимагає заплатити всю суму відразу.

І суд, як виявилося, здатний зробити з такого спору цілу юридичну драму.

Нещодавно ZN.UA на тлі холодної зими та російських обстрілів, які зруйнували частину енергетичної інфраструктури, перейнялося запитанням : наскільки обґрунтованою є приватизація енергетичних об’єктів? Однак у цієї теми є не лише стратегічний, а й цілком людський вимір.

Розберімо її на одному конкретному прикладі.

За даними ЗМІ, сукупний борг українських домогосподарств за комунальні послуги вже перевищив 100 млрд грн. І держава давно передбачила механізм його скорочення. Є два закони про реструктуризацію заборгованості — №554-IV і 498-V. Вони дають боржнику право укласти з комунальним підприємством договір реструктуризації та погашати борг частинами за умови оплати поточних платежів. Водночас боржник зберігає право на субсидію, а підприємство не може подати на нього позов.

Є ще один закон — №1730-VIII, який прямо встановлює: за певних умов комунальне підприємство зобов’язане укласти такий договір, якщо боржник звернувся з відповідною заявою.

Так і зробив наш герой. Він звернувся до підприємства з пропозицією укласти договір реструктуризації. Заодно нагадав, що частина боргу вже вийшла за межі строку позовної давності, а закон допускає більший строк погашення заборгованості, ніж пропонує підприємство.

Відповідь була простою: жодного договору не буде. Буде суд. І примусове стягнення зі штрафними санкціями.

— А як же закон? — запитав він.

— У суді побачиш, — відповіли йому.

І суд справді показав.

У нас на районі

Дніпровський районний суд Києва почав із того, що заявив: доказів звернення громадянина до підприємства у справі немає.

— Як немає? Ось копії заяв, сторінки справи такі-то, — заперечує той.

— І близько не бачу, — відповідає суд.

На зауваження про те, що закони про реструктуризацію дають людині право сплачувати борг частинами, суд фактично заявив: у цьому випадку ці закони не діють.

— Однак скасовувати закони може тільки Верховна Рада або Конституційний суд, — намагається заперечити відповідач.

Районний суд дає зрозуміти: «А я хіба гірший?».

Ще одного закону, який прямо зобов’язує підприємство укласти договір реструктуризації, суд теж воліє не помічати. Логіка проста: якщо закону не видно, отже, його можна не застосовувати.

Громадянин посилається на правові висновки Верховного суду, які суди нижчих інстанцій зобов’язані враховувати. Верховний суд раніше прямо зазначав: укладання договору за рішенням суду — належний спосіб захисту.

Однак районний суд дає зрозуміти, що ці висновки його не надто хвилюють. Верховний суд десь там, високо й далеко, а районні суди, як то кажуть, ближче до землі. І краще знають, які закони застосовувати.

Далі рішення стає ще цікавішим. Суд ухвалює: якщо підприємство не уклало договору реструктуризації, отже, сам пенсіонер у цьому й винен. А коли винен, то має виплатити весь борг одразу. Зі штрафами.

І нема чого прибіднятися: якщо збирає гроші на операцію — нехай заплатить із них.

А заодно суд робить висновок, який виглядає майже юридичним відкриттям: якщо в цій справі суд ухвалив, що два закони про реструктуризацію не діють, отже, підстав для такої реструктуризації взагалі немає. По всій території України. Дослівна цитата із судового рішення: «На цей час процедуру (механізм) реструктуризації заборгованості на законодавчому рівні не визначено».

Найпікантніше — Верховна Рада ще 17 травня 2011 року встановила, що ці закони діють, внесла до них зміни й відтоді жодних інших рішень щодо них не ухвалювала. Але Дніпровський районний суд міста Києва вирішив виправити Верховну Раду України…

З апеляції — до Верховного

Для виправлення таких рішень у судовій системі є апеляційні суди. Принаймні так задумано.

Інвалід подає скаргу до Київського апеляційного суду, докладно описавши порушення. Суд, однак, у деталі особливо не заглиблювався. Розглянув лише частину скарги — ту, де описано, як районний суд ухвалив, що два закони України не діють. Усупереч позиції Верховної Ради України.

І вирішив, що районний суд учинив цілком правильно.

Сім інших частин скарги суд розглядати не став. Мовляв, навіщо? Раптом з’ясується щось неприємне, наприклад, обов’язок укласти договір реструктуризації.

Історія вийшла цілком у дусі формули Джорджа Орвелла: « Перед законом усе рівні, але дехто рівніший за інших» .

Залишалась остання інстанція — Верховний суд. Але тут діє майновий фільтр: справ із сумою, меншою приблизно за 16,5 тис. євро, Верховний суд зазвичай не розглядає.

Здавалося б, шлях закрито. Але наш герой не оскаржував суми боргу — він вимагав лише забезпечити однакове застосування норм закону й дати правові висновки про їх застосування.

Верховний суд замислився й відповів: справи не розглядатиме. Причина знайшлася швидко — у справі є згадка про позовну давність, отже, вона нібито підпадає під майновий ценз. Хоча сума позовної давності до майнового цензу жодного стосунку не має!

Як з’ясувалося пізніше, матеріалів справи суд навіть не витребував. Рішення ухвалювали без них. Напевно, завдяки телепатичним здібностям Верховного суду.

Здавалося б, finit a la comedia , і шлях один — до Європейського суду з прав людини. Тим паче, що порушення права на судовий захист, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції, виглядає цілком очевидним.

Проте історія несподівано дістала продовження.

У тій самій ухвалі Верховний суд раптом зазначив наявність якоїсь нововиявленої обставини, невідомої попереднім судам. Це автоматично відкрило можливість для перегляду справи.

Наш герой сприйняв це всерйоз.

«Я навіть не можу припустити, що Верховний суд вирішив пожартувати чи що судді не читають того, що підписують», — заявив він.

І знову пішов до апеляційного суду.

Зачароване коло

Той, утім, волів не розбиратися в ситуації й відправив справу назад до Дніпровського районного суду Києва. Мовляв, ви кашу заварили — вам її і сьорбати.

Суд мав два варіанти: переглянути справу й застосувати закон або підтвердити колишнє рішення. Він обрав другий шлях. І фактично підтвердив своє право скасовувати й ігнорувати закони та правові висновки Верховного суду, а заодно й заперечувати докази, які є у справі.

Тепер справа знову повернулася до апеляційного суду. І, судячи з попередньої судової епопеї, перспектива виглядає цілком передбачуваною: чергове підтвердження вже здійснених беззаконь.

А потім — нова зустріч із Верховним судом. Який або пояснить, як усе-таки мають застосовуватися закони про реструктуризацію, або знову ухилиться від розгляду справи.

І тоді цей спір про тисячу євро остаточно перетвориться на справу про те, чи працює в Україні закон. І розглядати його, можливо, вже доведеться суду в Страсбурзі.

Найпікантніше, що власник підприємства, яке так наполегливо захищає право не виконувати законів України, живе чи то в Іспанії, чи то на Кіпрі й, можливо, навіть не підозрює про цю судову епопею.

А управляють цим процесом місцеві «шнурки», готові заради своїх амбіцій довести справу до європейського суду.

P.S. Усі викладені факти (нехай і в жанрі фейлетону) підтверджуються документами, що є в розпорядженні автора.

Політика