Жінки на передовій: здоров'я та виживання в умовах війни

20 березня 2026 р. 17:03

20 березня 2026 р. 17:03

Рюкзак Наталі завжди важив більше, ніж мав би. Але не від боєприпасів — від гелів для душу, шампунів і прокладок. Роками військовослужбовиця брала їх для себе і для «своїх» щоразу, вирушаючи на лінію зіткнення. Не тому, що це був її посадовий обов'язок. Просто більше про це ніхто не думав. Водночас за сотні кілометрів від передової переселенка Оксана стояла в черзі до реєстратури незнайомої поліклініки, не знаючи, як пояснити, що в неї немає декларації, що вона вагітна, що вона взагалі не тутешня. Дві жінки. Дві різні війни з однією системою, яка їх не бачить.

«Волосся на голові буквально боліло від бруду »

Наталі 33 роки. Ім’я змінене на її прохання. Зараз вона майор ЗСУ і через стан здоров'я служить у одному з навчальних центрів. За плечима — шість років бойових дій. За фахом вчителька, 2016-го пішла добровольцем в АТО, потім — ООС, повномасштабну війну зустріла в Донецькій області на лінії зіткнення.

Перший час після 24 лютого 2022-го вона згадує так: «Майже місяць не милася взагалі. Із засобів гігієни — лише вологі серветки. Волосся на голові буквально боліло від бруду. Перші два місяці на лінію зіткнення взагалі нічого не підвозили — навіть води».

Із часом постачання продуктів і води на лінію розмежування дещо налагодилося. Але гігієна — ні. Прокладки, мило, шампунь ніколи не входили до переліку того, про що думали передусім. Це й досі зона відповідальності самих жінок.

Є один березневий спогад, який Наталя розповідає із гіркою посмішкою. 2022-й, повертається з бойового відрядження, дорогою — магазин: «Скупила всі щоденні прокладки, які там були. Знала, що того дня зустрінуся з товаришками з дивізіону — їх на 8 Березня звезли в одне місце, щоб покупалися і щоб вручити тюльпани. Моїм прокладкам вони зраділи більше, ніж квітам, грамотам і цукеркам, разом узятим». Відтоді, каже, нічого не змінилося.

Гінекологів і мамологів на лінії фронту не існує

За роки служби на передовій Наталя жодного разу не проходила планового огляду в гінеколога чи мамолога. Не тому, що не хотіла. Тому що їх просто немає на передовій. Жінки-військові бачать гінеколога лише під час проходження військово-лікарської комісії — раз на кілька років. Програми турботи про жіноче здоров'я не існує. Консультації — онлайн, ліки — власним коштом.

Якось Наталя захворіла (була підозра на пневмонію), і її доправили до лікарні у Краматорську. Переповнені коридори, черги до лікаря по 12 годин. «Жодних претензій до лікарів — вони роблять, що можуть. Але в прифронтових населених пунктах їх просто не вистачає: ні на цивільних, ні на військових», — говорить військовослужбовиця.

«Мені регулярно видають чоловічі труси»

Із формою та спорядженням окрема і не менш красномовна історія. За роки служби Наталя жодного разу не отримала жіночої військової форми. У підрозділах жінкам досі видають чоловічі труси. Про бюстгальтери в армії, де зараз служать близько 70 тисяч жінок , узагалі не йдеться. Жіноча форма з'явилася лише 2024-го — через десять років після того, як жінки вперше масово пішли на фронт. Але в підрозділ Наталі вона так і не доїхала.

Є й добра новина: жіночі організації почали постачати відповідну білизну. Погана: до більшості підрозділів вона ще не дійшла.

«Добре, що хтось цим займається. Але чому це взагалі мають робити волонтери?» — запитує жінка.

ПТСР не лікують гори

В армію Наталя прийшла здоровою. Шість років бойових дій — і тепер у неї 12 гриж у хребті, запалення білої речовини в мозку, фіброміома, з якою вона стоїть на обліку в онкодиспансері. І ПТСР.

«Звісно, я проходжу лікування у військових госпіталях, але це більше про фізичне здоров'я. Ментальне відновлюю своїми силами і за свої кошти: працюю з цивільним психологом, психотерапевтом і психіатром», — зауважує військова.

У навчальному центрі, де зараз служить Наталя, психолога немає взагалі. Утім, навіть там, де вони є (чотири психологи на триста людей), реальної роботи з бійцями майже не відбувається. Фахівці переважно зайняті паперовою роботою: службовими розслідуваннями, супроводом «двохсотих» — кожну справу треба закрити за десять днів. На живих часу не лишається.

«Якось мене відправили у відпустку в Буковель. Дали путівку — харчування, проживання. Без жодної психологічної програми. Але гори і природа ПТСР не лікують», — каже Наталя. Вона пропонує системне рішення: виводити психологів зі штату бригад і створювати окремі спеціалізовані підрозділи, де фахівці займалися б виключно людьми, а не документами. Поки цього немає, психологічну допомогу солдат здебільшого отримує лише в одному випадку — коли потрапляє в шпиталь.

«У мене немає дому, я вагітна. Куди мені йти? »

Поки Наталя служить, мільйони жінок змушені шукати нове місце для життя. До соціальної працівниці мобільної команди МБФ «Українська фундація громадського здоров'я» (УФГЗ) у Харкові прийшла жінка — назвемо її Оксаною. Виїхала з невеликого містечка на Харківщині. Вагітна. Живе у знайомих. Перше, що запитала: де тут узагалі лікарня? Вона не знала, що має право на безоплатного лікаря. Не знала, що таке декларація. Не знала, що держава зобов'язана її лікувати на новому місці проживання. В її рідному містечку медицини вже не лишилося: лікарі виїхали, фельдшерсько-акушерський пункт не працює, аптека зачинена.

Соціальна працівниця допомогла Оксані знайти доступне житло, стати на облік по вагітності, зібрала речі першої необхідності для виписки з пологового — і забрала її з лікарні після пологів. Це не медична послуга в класичному розумінні. Це ланцюжок турботи, якого держава за чотири роки великої війни так і не збудувала і який неурядові організації та волонтери складають із того, що є.

Виїхала. А далі що?

Таких, як Оксана, мільйони. Станом на початок 2025 року в Україні зареєстровано понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, майже 60% із них — жінки.

Мобільні команди УФГЗ працюють у Харкові, Дніпрі, Полтаві, Миколаєві, Одесі, Львові, Вінниці та Києві. Найпоширеніший запит, із яким звертаються жінки-ВПО, не конкретна хвороба. Запитання простіше і водночас показовіше: як узагалі знайти лікаря на новому місці?

Багато хто не знає, що має право укласти декларацію з сімейним лікарем за місцем фактичного проживання і отримувати безоплатну медичну допомогу. Особливо гострою ця прогалина є для вагітних і жінок із хронічними захворюваннями — діабетом, астмою, онкологією, для тих, кому ліки потрібні постійно і для кого перерва в лікуванні може коштувати життя.

Соціальні працівниці команд допомагають знайти найближчу поліклініку, записатися до лікаря, а для тих, хто не може пересуватися самостійно, домовляються про дистанційну консультацію. Частина жінок досі підтримує зв'язок зі своїм лікарем «вдома» — телефоном або під час нечастих поїздок назад. Частина платить приватним клінікам, хоча грошей і без того обмаль.

Не норма. І що можна змінити

Жінки в цій війні — не фон. Вони на передовій. Вони в прифронтових містах. Вони тікають із дітьми і повертаються доглядати за літніми батьками. Вони несуть цю війну в тілі і в голові — і часто без жодної інституційної підтримки.

Є кілька речей, які можна зробити вже зараз і які не вимагають мільярдів: щорічні медичні чекапи для жінок-військових; регулярне психологічне тестування, причому не раз на кілька років; виведення психологів із паперової роботи на роботу безпосередньо з людьми; грошова компенсація на засоби гігієни і білизну, поки постачання не налагоджено.

Підтримка НУО, які вже роблять те, що мала б робити держава, — не благодійність, а необхідність. Але й цього недостатньо, поки вона тримається на ентузіазмі й донорських грантах, а не на законах і бюджетних рядках. Дистанційні медичні консультації та мобільні клініки мають стати не волонтерською ініціативою, а державним стандартом. Психологічна реабілітація — не путівкою до Буковелю без програми, а реальним лікуванням із фахівцями, які знають, що таке війна, зсередини.

Наталя уже не виходить на передову. Але досі платить за власне лікування сама. Оксана народила дитину — завдяки команді людей, які вчасно підхопили, а не завдяки системі. Літні жінки в прифронтових селах чекають, поки хтось згадає, що вони там є.

Держава, яка спирається на жіночу витривалість — на передовій і в тилу, — зобов'язана відповісти на неї не словами вдячності, а конкретними діями. Доки цього немає, рюкзак залишається важким. І це не норма.

Довідка ZN.UA

МБФ «Українська фундація громадського здоров'я» (УФГЗ) — неурядова благодійна організація, що реалізує програми з громадського здоров'я в умовах збройного конфлікту. Мобільні команди УФГЗ працюють у Харкові, Дніпрі, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Вінниці, Львові та Києві. Станом на 1 січня 2025 року в ЗСУ служать понад 70 тисяч жінок, з них понад 5 500 — безпосередньо на передовій (дані Міністерства оборони України). В Україні зареєстровано понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, майже 60% із них — жінки (дані Мінсоцполітики, жовтень 2024 року).

Політика