Патріарх Філарет. Неромантичний герой

21 березня 2026 р. 08:43

21 березня 2026 р. 08:43

Якщо хтось напише справжню біографію патріарха УПЦ КП Філарета — без цензури та купюр — читати її буде цікавіше, ніж будь-який політичний детектив. Людина, вихована радянською системою — церковною та світською, — він був тим, хто ламав її, створюючи новий політичний і духовний ландшафт, що випадав та виводив із густої тіні імперії.

Постать патріарха Філарета в історичній перспективі парадоксальна — вихованець РПЦ, інтегрований у радянську церковну, партійну та чекістську мережу, він став найпослідовнішим і найпотужнішим двигуном української церковної незалежності. Він не був творцем української автокефальної ідеї. До певного моменту він не був навіть її найближчим родичем. Він був єпископом РПЦ. Екзархом України, якому випало протистояти УАПЦ й УГКЦ — церковним національним рухам, що відроджувалися. Він був місцеблюстителем престолу Московського патріарха та «кандидатом номер один» на патріарший престол. Але саме він став людиною, яка домоглася від Московського патріарха автономії УПЦ. Потім зажадала автокефалії. А коли цього не вдалося зробити мирним — договірним — шляхом, не посоромилася (і не злякалася) порушити правила, щоб досягти своєї мети.

Хоч би яку мету ставив перед собою патріарх Філарет — він зазвичай досягав її. І зазвичай це була саме його, особиста, мета.

Є люди, які мають дивний хист — перетворювати особисті цілі на політичний вектор, здатний об’єднати, організувати та підштовхнути до звершень безліч інших людей. Патріарх Філарет повною мірою мав цю якість. Він був успішним функціонером — церковним і політичним, чудово інтегрованим у партійний істеблішмент. Почасти це коштувало йому кар’єри в РПЦ, де він так і не став патріархом. Як часто казав сам, «тому що був українцем». І це щира правда — він майже завжди казав щиру правду (нехай і не всю). На той час у Політбюро при владі опинилось «антиукраїнське» крило. Українець на патріаршому престолі просто не вписувався в партійний розклад.

Те, що саме ця людина очолила автокефальний рух, не має ні дивувати, ні викликати підозри. Ні, він не «перевзувся в повітрі». Він залишався послідовним у кожному своєму кроці. Він сам цілком чітко пояснював це у своїх інтерв’ю: «Я ніколи не змінював своїх поглядів». Поки існував СРСР — він виступав за єдину РПЦ. Коли з’явилася незалежна Україна — виступив за незалежний Київський патріархат. Це не «кардинальна зміна вектора». Зовсім ні. Згідно з патріархом, це канонічна логіка: «одна держава — одна церква».

Він ніколи не був романтиком національної ідеї — зокрема й церковної. Як його світські колеги — такі як Леонід Кравчук. Вони були функціонерами, які вміли ухвалювати й опрацювувати будь-які ідеї, очолювати та спрямовувати будь-які рухи.

Можна було б сказати, що патріарх — як і його світські колеги — зміг скористатись історичним моментом, аби реалізувати власні амбіції. Стосовно Філарета слово «амбіції» вимовляти особливо легко та природно. Але уявляти його котом, який завжди падає на чотири лапи, було б несправедливо. Звісно, він умів обернути обставини собі на користь. Але патріарх не прогинався. Він радше був готовий перевернути світ — так, щоб його «лапи» опинилися врешті-решт у правильному положенні та в потрібному місці.

Він неодноразово опинявся в ситуації, коли, здавалося, втрачав усе. Але знаходив сили й можливість використовувати те, що мало його знищити.

Коли його не обрали патріархом Московським — і стало зрозуміло, що в Кремлі до нього не прихильні. Або коли приїхав до Москви вимагати автокефалії, а свої ж єпископи встромили йому ножа в спину, відкликавши підписи під зверненням. Він вийшов із зали під зливою звинувачень і глузувань після принизливої клятви про зречення. Він виїхав із Москви скинутим митрополитом. А до Києва приїхав лідером автокефального руху. Майбутнім патріархом Київським. Попри те, що українські автокефалісти на той час не приймали його, бо вбачали в ньому «московського попа», минуло зовсім небагато часу — і він підім’яв під себе автокефальний рух, а за кілька років очолив його з титулом патріарха Київського.

Він знав так багато виходів і входів, був настільки глибоко інтегрований у структуру політичних зв’язків і спецслужбистського контролю, що, можливо, був єдиним, хто міг грати з такими високими ставками. І водночас він набагато краще, ніж романтики, знав людей, яким проповідував. Авторитет, який він завоював — для себе й для своєї церкви (яку вже не відокремлював від власної персони), — було завойовано цілком заслужено. Він зумів зібрати й об’єднати в церкву пострадянських людей — із усіма їхніми чеснотами й недоліками. Заручитися їхньою безмірною лояльністю. І довести справу до кінця — до канонічного визнання автокефалії української церкви.

На відміну від сучасних лідерів, патріарх Філарет ніколи не загравав із публікою, не годував її ілюзіями, не маніпулював. Йому була притаманна своєрідна щирість. Він не шукав любові чи схвалення. Його не цікавила любов. Тільки лояльність — визнання його повного й остаточного авторитету.

І ще — страх. Його боялися.

Його боялися в Кремлі — саме тому він не став патріархом Московським.

Його боялися власні єпископи — тому вони зібралися на Собор, покликаний скинути Філарета, саме в Харкові, а не в Києві. Пізніше вони розповідатимуть в інтерв’ю, що «побоювалися перешкод із боку спецслужб». Але боялися вони Філарета.

Його боялися в РПЦ. Саме тому на нього було накладено анафему. Цікава деталь — анафему було проголошено не відразу після Харківського собору, що знаменував розкол. Не відразу після того, як Філарет став патріархом 1995 року. Її було проголошено 1997-го. Коли стало зрозуміло, що із цим старим нікому не впоратися — він уперто йде вперед, хоч би що ставало йому на заваді. Прийнято вважати, що анафему було накладено з політичних міркувань — із цим формулюванням її визнав недійсною Вселенський патріарх 2018-го. Але справжньою причиною цієї анафеми був страх.

Патріарх Філарет не був ні святим, ні героєм, ні лиходієм. Він не вміщується в ту систему координат, яку задають ці визначення. Він був із тих, хто не грає за правилами, а сам їх пише, а потім переписує, якщо це необхідно. Із тих, хто не живе у світі — а сам створює його, кроїть і перекроює, коли виявляється, що зшите не налазить на бажане.

Він усвідомлював свій масштаб і ніколи не соромився його підкреслювати. Любов’ю до статусних автомобілів. Вишуканою, недбалою звичкою до дорогих деталей в облаченнях — зазвичай непомітні, вони різали око кожному, хто здатний відрізнити справді дорогу річ від кричущої біжутерії. Поставою, гідною пам’ятника самому собі, поставленого так високо, що всі скандали, викриття, підозри розбивалися, не доходячи навіть до середини висоти п’єдесталу.

Людина з дуже неоднозначною (або навпаки — досить однозначною) біографією, він був напрочуд невразливим. Якщо інші — його колеги церковні та світські — намагалися щось утаїти, приховати від суспільної думки — патріарх Філарет, навпаки, був гранично відвертий. Навіть у тих випадках, коли заперечував щось про себе — чутки, домисли, викривальні публікації, — робив це так недбало, нібито для нього це не мало жодного значення.

Якби йому забракло сил, сміливості, удачі, якби він оступився, пішов на компроміс, просто втомився й махнув рукою — як могла б учинити будь-яка людина чи будь-який політик, — він міг би ввійти в історію лиходієм, трагічним героєм або персонажем політичного трилера. Але він утримався на п’єдесталі до кінця — до останнього подиху. І ввійшов в історію титаном. Який не піддається простим, людиномірним оцінкам. Коли гончар ліпить посудину — його руки брудні. Але хто посміє засудити його за це?

Політика