Бутяґін: прецедент справедливості чи імператив до змін?

30 березня 2026 р. 17:13

30 березня 2026 р. 17:13

У березні 2026 року польський суд задовольнив запит України про екстрадицію російського археолога Алєксандра Бутяґіна, звинуваченого в незаконних розкопках і розкраданні старожитностей у Криму. Завдану шкоду оцінюють у понад 200 млн грн.

Однак рішення ще не набрало чинності: захист планує подати апеляцію, а остаточне слово залишається за міністром юстиції Польщі.

Утім, Бутяґін — лише перший затриманий із майже 200 осіб, яких Україна підозрює в аналогічних злочинах на окупованих територіях. Та чи йдеться лише про незаконні розкопки, чи про щось значно вагоміше — цілеспрямоване знищення української історичної спадщини в умовах збройного конфлікту?

Масштаб того, що відбувається в Криму, важко назвати випадковістю. Протягом 2014–2025 років Міністерство культури РФ видало понад 1651 дозвіл на археологічні роботи на півострові. Близько 20–40 розкопок, більш як 100–150 тисяч цінностей на рік — таким є масштаб «наукової» діяльності Росії в Криму.

Бутяґін — одна з ключових фігур цієї системи. Він очолює археологічну експедицію Державного музею Ермітаж, яка з 2014 року постійно веде розкопки античного міста Мірмекій. Окрім того, він причетний до будівництва так званого комплексу «Новий Херсонес», зведеного безпосередньо поверх Херсонеса Таврійського — єдиної пам’ятки ЮНЕСКО на ТОТ. Там, як заявляють самі росіяни, вони «здобули» понад 7 мільйонів культурних цінностей, із яких близько 350 тисяч — музейного значення.

Паралельно російські науковці здійснюють так звані реставраційні / рятівні роботи, руйнуючи автентичний вигляд пам’яток — Бахчисарайського палацу, Докової вежі та церкви архангелів Гавриїла та Михаїла у Феодосії.

Багато руйнувань пов’язані з будівництвом об’єктів інфраструктури (траса «Таврида», Керченський міст, аеропорт у Сімферополі), що супроводжувалося формальними археологічними роботами за лічені дні: замість ретельних розвідок, досліджень і лопат в хід ішли одразу бетон та бульдозери. Так, Представництво президента України в АРК повідомило про руйнування 140 об’єктів зведенням інфраструктурних проєктів РФ. Авжеж, знайдене привласнюють росіяни.

Присутність російських археологів у таких процесах важко пояснити виключно науковим інтересом. Фактично вони прикривають систематичне руйнування та привласнення української культурної спадщини, легітимізуючи окупацію та інтегруючи знайдене в офіційний пропагандистський наратив. Та й самі науковці не проти такої ролі, публічно артикулюючи: наука поза політикою. Зокрема той-таки Бутяґін в одному з інтерв’ю сказав: «археологический объект не виноват в том, что «оказался на спорной территории». Политические изменения не должны мешать ученым».

Зазначена діяльність не є спорадичною — вона безпосередньо випливає зі стратегічних документів РФ. Стратегія національної безпеки та Стратегія розвитку культури перетворюють російських археологів на добровільних виконавців / інструменти державної політики, які одночасно знищують матеріальні свідчення існування українського, кримськотатарського та інших народів і формують «наукове» обґрунтування для претензій РФ на чужу територію й історію.

Ситуація, коли культура стає зброєю, фіксується в правовому й історичному аналізі. Проблема в іншому: сучасні механізми захисту культурної спадщини у збройних конфліктах формувалися з припущенням, що її руйнування або привласнення є побічним наслідком війни. У випадку Росії це припущення не працює — йдеться про цілеспрямовану практику, для якої наявних механізмів недостатньо.

Водночас саму логіку інструменталізації культури давно описано. Ще у ХХ столітті Рафаель Лемкін, автор терміну «геноцид», розглядав цей злочин значно ширше за фізичне знищення. На його думку, геноцид охоплює скоординоване руйнування основ існування групи — її культури, мови, релігії та соціальних інституцій — через системні практики: від знищення й привласнення культурної спадщини до заборони мови, нав’язування меншовартості та витіснення ідентичності. Досліджуючи політику СРСР щодо України, Лемкін казав: неможливо фізично знищити 40 мільйонів людей, натомість народ однаково зникне, якщо стерти ідентичність тих, хто вижив навіть після голоду й репресій.

Сучасна практика міжнародних кримінальних трибуналів розвинула цю логіку. Зокрема Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії визнавав, що систематичне знищення культурної спадщини може свідчити про геноцидальний намір — тобто про прагнення викорінити групу не лише фізично, а й через руйнування її культурних основ. Саме в цій площині слід оцінювати дії РФ.

Руйнування під виглядом науки. Знищення відбувається як під час археологічних робіт, так і внаслідок будівництва на пам’ятках — усе за погодженням та безпосередньою участю російських науковців.

Заміщення ідентичності. На місці зруйнованої пам’ятки РФ встановлює нову символічну реальність: музеї, меморіали й простори репрезентують російську історію та героїв.

Державна вертикаль як організатор. Усі процеси — привласнення цінностей, розкопки, переписування історії на окупованих територіях — є стратегічним процесом, контрольованим і фінансованим із «центру» за участю профільних культурних і наукових інституцій (Ермітажу, Російської академії наук).

Риторика як індикатор умислу. Практичні дії супроводжуються узгодженою публічною риторикою, що заперечує існування української нації, мови, культури, просуває ідеї «деукраїнізації», подає українську культуру як штучну / помилкову.

Безкарність як державна позиція. Такі злочини не розслідуються в РФ і навіть мають підтримку. Відсутність відповідальності у поєднанні з публічним схваленням виконавців свідчить про їхню інституційну прийнятність.

Діяльність російських науковців, зокрема Бутяґіна, виходить за межі академічної роботи. Вони є безпосередніми виконавцями дій, що становлять елементи геноцидальної політики, спрямованої на знищення української ідентичності, яку РФ реалізує через свої професійні середовища.

Водночас міжнародні механізми притягнення до відповідальності за такі злочини залишаються обмеженими — через брак політичної волі діяти швидко Україна фактично змушена вживати заходів самостійно.

Однак певний фундамент для цього вже закладено.

У квітні 2022 року Верховна Рада України визнала дії РФ геноцид ом української національної групи, вперше та прямо включивши до цього визначення знищення української мови, культури та ідентичності як складника геноцидальної політики.

Логічним продовженням цієї позиції має стати оновлення кримінального законодавства. Чинна редакція статті 442 КК України відтворює класичну конвенційну модель геноциду 1948 року, обмежену фізичними та біологічними способами знищення групи, що не охоплює руйнування її культурної ідентичності. Як наслідок, значна частина діянь РФ та її представників — від знищення культурної спадщини до нав’язування альтернативної історії — випадає з-під кримінально-правової кваліфікації геноциду, попри їхню очевидну спрямованість на знищення української національної групи як такої. Оновлення Кримінального кодексу дасть змогу закрити цю прогалину й узгодити право з реальністю.

Це має значення й на міжнародному рівні. Послідовна правова позиція України демонструє, що держава не лише декларує геноцид, а й створює інструменти для його переслідування. Такий підхід є водночас і практичним кроком, зважаючи на те, що міжнародні суди й трибунали значною мірою спираються на національні правові оцінки держави-жертви. Тоді поява справ щодо знищення української культури в міжнародних судах стане лише питанням часу.

Внести зміни до законодавства потрібно вже зараз, особливо з огляду на одне принципове юридичне обмеження: право не має зворотної сили. Навіть у разі екстрадиції Бутяґіна в Україну його судитимуть у межах чинного законодавства. Але таких «бутяґіних» — десятки й сотні, і їхня руйнівна діяльність триває.

Тут має йтися не лише про окремі справи, а про те, чи готова держава називати речі своїми іменами й діяти відповідно.

Зовнішнє визнання геноциду практично неможливе без внутрішньої готовності держави його визначати та карати.

Політика