Булінг під контроль: як держава хоче впорядкувати реагування на насильство в школах

10 квітня 2026 р. 08:32

10 квітня 2026 р. 08:32

Школа — це місце, де діти проводять значну частину часу. Тут вони не лише вчаться, а й стикаються з конфліктами, які дорослі не завжди встигають помітити, та набувають першого життєвого досвіду спілкування.

Проблема насильства в освітньому середовищі залишається однією з найгостріших у сфері захисту прав дитини в Україні Те, що зовні виглядає як дрібний епізод — слово, жарт, штовхання на перерві, — для дитини може бути історією, яка повторюється щодня. Звісно, бувають і значно похмуріші сюжети — із системним цькуванням, приниженням, а іноді й фізичним насильством. Але важливо інше: й «дрібні» епізоди, й відверто жорстокі ситуації болять однаково. Різниця лише в тому, чи помітять це дорослі вчасно.

Із 2020 року в Україні діє Порядок реагування на випадки булінгу (цькування) (далі — Порядок), затверджений МОН. Понад п’ять років практики виявили як сильні сторони цього документа, так і суттєві прогалини в його реалізації.

Зараз Міністерство освіти і науки підготувало новий проєкт Порядку, який фактично змінює підхід до безпеки в школах. Наразі завершується його громадське обговорення. Йдеться не просто про оновлення правил, а про спробу вибудувати їх у цілісну систему й узгодити між собою різні нормативні документи.

Ключова ідея — подивитися на булінг ширше, як на частину проблеми насильства щодо дітей загалом. Саме тому новий Порядок буде пов’язаний із урядовими постановами №658 і №1513 , які стосуються не тільки шкіл, а й усіх установ, де працюють із дітьми, — від освіти до медицини та соціального захисту. І це дає змогу узгодити дії школи з поліцією, соцслужбами та органами опіки, формуючи ціліснішу систему реагування. Також новий Порядок передбачає реабілітаційні програми, спрямовані на роботу з причинами, а не лише з наслідками.

Та головна зміна в новому Порядку є концептуальною, і саме вона впливає на решту новацій. Раніше алгоритми реагування стосувалися саме булінгу — тобто ситуацій, коли дитину ображають чи принижують. А тепер ідеться про «будь-яке умисне діяння (дію або бездіяльність), що вчиняється всупереч волі, бажанню, без згоди постраждалої особи». Тобто документ охоплює ширший спектр ситуацій і збільшує коло тих, кого стосується захист. Це дає надію. Проте тут ховаються й ризики та прогалини, які обов’язково варто врахувати в остаточній версії документа. Поки ще не пізно.

Одного разу — мало?

В новому Порядку здійснено спробу ввести чіткий критерій булінгу. З одного боку, це плюс, бо має зменшити простір для маніпуляцій під час установлення фактів насильства. Досі саме через відсутність чітких критеріїв школи часто не визнавали проблеми й не реагували на звернення батьків.

З іншого боку, ознака, яку пропонує новий Порядок, виглядає дивно: два і більше випадків насильства протягом року (пункт 9: « Ознаками булінгу (цькування) є систематичне (два і більше разів протягом 12 місяців) вчинення насильства стосовно дитини, яка є учасником колективу закладу освіти, або дитиною стосовно іншого учасника цього колективу» ). Але згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення, систематичність не є обов’язковою ознакою булінгу. І саме цим керуються зазвичай суди, коли встають на захист прав дітей і батьків. Навіть одного випадку цькування достатньо.

А що ж тепер, два випадки за 12 місяців — це булінг, а два за 13 — уже ні? Такий підхід легко перетворює боротьбу з насильством на гру зі статистикою: проблему можна «зменшити» на папері, не змінюючи реальності в класі. До того ж незрозуміло, що саме вважати систематичністю — кількість звернень чи самі дії. Якщо дитину принижували протягом місяця, але вона повідомила про це один раз — це один епізод чи системне цькування?

Новий Порядок також вводить вимогу: директор має протягом трьох годин повідомити батьків і поліцію про ознаки насильства, якщо визначить їх. Поліція передає справу про булінг до суду. Але для того, щоб цей механізм реагування закрутився, школа спершу має визначити, що інцидент має ознаки булінгу. Ключове питання — хто має це вирішити? Фактично все залишається на розсуд директора. Якщо він «не побачив» ознак умисного насильства, то й не зобов’язаний попереджати батьків. І взагалі визнавати булінг булінгом.

А потім батьки опиняються в ситуації, коли оскаржити рішення школи стає значно складніше. І тоді вся система знову впирається не в правила, а в людський чинник. Вочевидь, потрібно розробити чіткі механізми оскарження рішень, незалежної фіксації випадків.

Ризики надмірної криміналізації

А от якщо вже директор школи визнав факт булінгу, точніше — насильства, згідно з новим Порядком, його хочуть зобов’язати повідомляти поліцію, причому письмово. Нині звернення до поліції передбачено лише «за потреби». З одного боку, це позитивна зміна, адже прояви булінгу отримають обов’язкову реакцію правоохоронних органів. З іншого — оскільки в новому Порядку йтиметься не просто про булінг, а про ширше поняття «насильство» — це означає, що школа буде зобов’язана звертатися до поліції навіть у тих випадках, коли педагоги могли б самі вирішити ситуацію (адже одна з її функцій — виховання), що значно ускладнить роботу закладу освіти.

Наприклад, звичайна словесна суперечка між молодшими школярами здатна автоматично стати приводом для втручання поліції. Це може більше нашкодити, ніж допомогти: дитина-кривдник стикається зі стигматизацією — тобто отримує ярлик «проблемної», який впливає на подальше ставлення до неї, а її родина зазнає осуду. Водночас зникає можливість для медіації — коли конфлікт вирішують через розмову за участю дорослого, допомагаючи дітям зрозуміти одне одного й домовитися.

Міжнародна практика — зокрема стандарти ООН і Ради Європи — рекомендує саме такі підходи: у випадках конфліктів між дітьми пріоритет має відновлення й нормалізація стосунків.

Звісно, директор школи може не визнавати ситуацію словесної сутички насильством, але це, ймовірно, спричинить скарги постраждалої сторони, яка вимагатиме сатисфакції за участю поліції, «бо школа невірно визначила ознаки». Очевидно, на законодавчому рівні потрібно чітко розмежувати випадки, в яких залучення поліції не є обов’язковим.

До речі, у проєкті нового Порядку я не знайшла загадки про роль освітніх поліціянтів у реагуванні на булінг. Вони вже працюють у школах і можуть оперативно реагувати на насильство. Тим більше, що, за прогнозами МВС, до кінця 2026 року такі фахівці будуть у трьох тисячах шкіл.

Водночас безумовним плюсом нового Порядку є те, що він акцентує увагу на ролі психолога та соціального педагога в реагуванні на булінг і деталізує їхні функції (пункт 8). А також передбачає право сторін конфлікту на реабілітацію та проходження корекційних програм.

Старі прогалини в новому документі

У проєкті нового Порядку залишилися проблеми, яких не вирішив чинний документ. Наприклад, зазначено, що Порядок поширюється на « дитину » як суб’єкта булінгу. Водночас сказано, що норми поширюються на всіх учасників колективу. Тож незрозуміло, чи охоплює цей Порядок студентів закладів фахової передвищої та вищої освіти, де більшість учасників колективу — повнолітні?

Разом із тим саме формулювання, що Порядок поширюється на всіх учасників колективу, теоретично означає, що він охоплює і вчителів , і це позитивна новація.

Обидва документи — чинний і новий — лише згадують кібербулінг (насильство через «засоби електронних комунікацій»), але не містять жодних спеціальних механізмів реагування на нього. Тим часом систематичне цькування серед підлітків відбувається й онлайн, у соцмережах та месенджерах, виходячи за межі фізичного простору школи. Відсутність механізму документування та реагування на онлайн-насильство є критичною прогалиною.

Що ще варто змінити?

Окрім уже згаданих проблемних місць, новий Порядок потребує кількох важливих доповнень.

По-перше, закріпити трирівневу систему реагування на булінг і з чіткими критеріями переходу між рівнями: педагогічний рівень (школа), міжвідомчий рівень (соцслужби), правоохоронний рівень (поліція, прокуратура).

На першому рівні школа має фіксувати всі звернення щодо насильства — зокрема в електронній системі (наприклад, АІКОМ) — і одразу реагувати: захищати постраждалого, застосовувати виховні заходи, аналізувати ситуацію. Соцслужби мають підключатися у випадках ризиків для дитини або неблагополуччя в сім’ї — коли потрібне глибше втручання та супровід. Правоохоронний рівень — це вже відповідальність: поліція та суд розглядають справу і за потреби притягають винних до адміністративної відповідальності за статтею 173 КУпАП.

Натомість у нинішній логіці нового Порядку виникає парадокс: школа фактично не може повноцінно фіксувати у своїх документах факт насильства, а отже, й застосовувати офіційні заходи щодо нього до рішення суду. А на нього можна чекати місяцями.

По-друге, доповнити Порядок розділом про «т ермінові захисні заходи », я ких у живають негайно. Це, зокрема, тимчасовий перехід постраждалої дитини до іншого класу або групи, обмеження контакту між сторонами конфлікту, організація психологічної підтримки того ж дня. Ці заходи не потребують фінансування — лише закріплення в нормативному документі як обов’язку керівника.

По-третє, чітко дати визначення систематичності — і це не два повідомлення протягом 12 місяців. Адже дитину могли цькувати тижнями, місяцями, а вона лише раз наважилася повідомити про це, або ж це стало відомо батькам, учителям.

Новий Порядок — це спроба навести лад у складній темі. Але важливо, щоб за новими правилами не загубився сенс — захист дитини. Для дорослих це можуть бути «процедури» й «алгоритми». Для дитини ж це — досвід, який формує уявлення про світ: захистять її чи проігнорують. І тут не може бути формального підходу. Бо ціна помилки — довіра.

Політика