«Особливі відносини» під ударом: Трамп руйнує союз із Британією

11 квітня 2026 р. 13:20

11 квітня 2026 р. 13:20

Велика Британія всерйоз розглядала можливість відмовити американцям у використанні своїх військових баз для ударів по іранській цивільній інфраструктурі — слідом за Італією та Іспанією. З такою вимогою виступають опозиційні партії, ліберальні демократи та зелені, а також значна частина депутатів керівної лейбористської партії. Навіть Найджел Фарадж, затятий трампіст, визнав надмірними наміри американського президента «знищити цивілізацію» й закликав дистанціюватися від дій США. Щоб уникнути публічного розколу з Вашингтоном, британський уряд намагався домовитися з американцями неофіційно: останні зможуть і далі розраховувати на британські бази для ударів проти військових об’єктів Ірану, але водночас самі відмовляться від бойових вильотів із цих баз проти цивільних об’єктів. Зрештою кабінет Кіра Стармера змушений був поступитися тиску США й надав свої бази для стратегічних ударів.

Однак Трампу для невдоволення вистачило й натяку на те, що уряд Кіра Стармера не підтримує беззастережно американських дій в Ірані. Американський президент устиг звинуватити британського прем’єра в слабкості та зраді історичного союзу двох країн. Цей, здавалося б, малозначущий епізод агресивної зовнішньої політики Трампа підсвітлює важливу проблему: наскільки взаємна довіра й підтримка Великої Британії та США залишаються опорою їхньої політики й політики Заходу загалом.

Союз двох країн виник на самому початку Другої світової війни. Спільні загрози виявилися вагомішими за історію ворожнечі й недовіри: британці та американці зберегли союзницькі відносини під час Холодної війни й після неї. З легкої руки Черчилля це партнерство почали називати «особливими відносинами» . Назва неофіційна, в жодному договорі не закріплена, — але саме такими, «особливими», ці відносини сприймали всі впродовж багатьох десятиліть. Ні Лондон, ні Вашингтон не ставили їхнього особливого статусу під сумнів — навіть коли виникали серйозні суперечності, їх не виносили на широкий огляд, фасад союзу щоразу залишався непорушним.

«Особливі відносини» стали найважливішим ресурсом британської зовнішньої політики. Після втрати колоній Британія залишалася великою державою, але їй було важко підтримувати цей статус самотужки. Відповіддю стала стратегія, загалом актуальна для британців і нині. Зовнішня політика мала три опори — членство в Європейському Союзі, лідерство у Співдружності колишніх британських колоній і «особливі відносини» зі США. Британія поєднала ці три опори, стала між ними мостом. Довірчі відносини з кожним із трьох «клубів» робили її становище унікальним, а глобальний характер партнерських відносин давав доступ до всіх ключових регіонів світу. Але саме «особливі відносини» зі США, світовим гегемоном, робили Британію великою державою. Завдяки спільним ядерним силам, якнайтіснішій інтеграції військово-промислового комплексу, безпрецедентному рівню взаємодії між розвідками британська міць суттєво перевищувала її оборонний бюджет.

Останніми роками партнерство з американцями стало для британців іще важливішим. Після Брекзиту вага Лондона у світовій політиці зменшилася: тепер за спиною немає сукупного економічного потенціалу ЄС, який робив британську економічну міць відповідною до політичних амбіцій. Велика Британія намагалася перемкнутися на США, але спроби створити торговельно-економічний блок із американцями не дали результату. Було зруйновано баланс у британській зовнішній політиці: Лондон уже не міг представляти ні ЄС, ні Співдружність (британські позиції там постійно слабшали від початку нинішнього століття), американці почали дивитися на британців не просто як на молодших партнерів, а як на залежного від них клієнта. Відчути новий характер відносин британці змогли ще під час першої каденції Трампа: той прямо казав прем’єру Борису Джонсону, що США самостійно вирішать, якою буде угода про вільну торгівлю з Британією, і думка Лондона стосовно цього питання їх не цікавить.

Однак навіть на тлі зростання залежності від США у Британії залишались «особливі відносини»: довірчий характер діалогу, спільні інтереси та близькі погляди на світову політику. Важливість такого ресурсу чудово продемонструвала політика Лондона стосовно України. Вже 2014 року британці лобіювали широку політичну та військово-технічну підтримку нашої країни, і їхній вплив у Вашингтоні був досить помітний. Прем’єр Девід Кемерон був першим світовим лідером, який під час переговорів із президентом Бараком Обамою наполіг на введенні конкретних санкцій проти Росії за анексію Криму. 2022 року підтримка з боку Британії була помітною і на британо-американському переговорному треку: прем’єр Джонсон був одним із тих, хто переконав адміністрацію Байдена надати Україні істотну військово-технічну допомогу.

Так, Велика Британія й сама чимало робила для підтримки України. Але «особливі відносини» зі США стали тим чинником, який дав змогу Лондону «стрибнути вище голови» у світовій політиці. У розмовах із європейськими лідерами британські прем’єри говорили й від імені США, у Вашингтоні висловлювали позицію всіх проукраїнських сил у Європі, а в Києві репрезентували весь Захід. Роль мосту між Європою та США, роль, яку гарантували «особливі відносини» з Вашингтоном, протягом останніх років стала для британців ключовим зовнішньополітичним складником.

Саме тому сумніви в союзі двох держав, висловлені Трампом, — це виклик для британської зовнішньої політики. Стармер не хоче погіршення відносин із Вашингтоном: саме тому він обережніше за багатьох інших європейських лідерів висловлює сумніви в доцільності та своєчасності американської операції в Ірані. Проте й бути слухняним виконавцем волі Трампа він не може. По-перше , згідно з усіма опитуваннями, виборець лейбористів не бачить моральних підстав для американських дій на Близькому Сході й вважає атаки США та Ізраїлю порушенням міжнародного права. Рейтинги підтримки керівної партії й так гірші, ніж будь-коли, і ризикувати підтримкою ядерного електорату ще більше Стармер не в змозі. По-друге , американські дії призвели до істотного погіршення економічної ситуації: зростання цін на нафту та газ через початок війни наклалося на проблеми минулих років, зокрема в енергетиці, й остаточно оформило бюджетну кризу в Британії.

Можливо, якби при владі був Борис Джонсон і його фракція Консервативної партії, Британія підтримала б атаки США, навіть узяла в них участь. Але Джонсон давно у відставці, і саме його фракція більше за інших відповідальна за жалюгідний стан, у якому опинилися консерватори сьогодні. А Стармер не може дозволити собі стати поруч із Трампом у черговій близькосхідній війні, як це 2003 року зробив інший лейборист — Тоні Блер. Попри всі поступки, попри інтенсивне використання американцями баз у самій Британії й на острові Дієго-Гарсія в Індійському океані, Британія в цій війні разом із американцями участі не бере й не братиме.

А Трамп, вочевидь, не звертатиме уваги на об’єктивні труднощі Стармера. Ні довіри, ні взаємоповаги між двома лідерами не було від самого початку їхніх контактів. Тепер під сумнівом опиниться змістовний діалог між двома країнами. Трамп уже неодноразово показував, які наслідки може мати його невдоволення міжнародними партнерами США: санкції, риторичні нападки та згортання активних дипломатичних контактів — від скасування візитів до відкликання послів. Останнього у випадку з Британією, звісно, не буде. Але й прямі контакти між Трампом і Стармером за нинішніх умов зведуться до мінімуму — або й зникнуть узагалі. А отже, у британців значно поменшає можливостей використовувати головний ресурс «особливих відносин» — доносити до американських лідерів свою позицію в довірчій обстановці, переконувати Вашингтон, що ця позиція є найточнішою й найадекватнішою оцінкою ситуації, особливо коли йдеться про Європу.

Криза «особливих відносин», що насувається, — проблема не тільки Великої Британії. Для України такий розвиток подій теж матиме негативні наслідки . Навіть під керівництвом лейбористів Британія залишається одним із головних адвокатів України на Заході (й у Вашингтоні) — і одним із найвпливовіших лобістів, коли йдеться про розширення допомоги нашій країні та посилення санкцій проти Росії. І погіршення якості партнерства зі США означає, що британці матимуть значно менше можливостей донести свою позицію до американського істеблішменту. Ну, а Трамп укотре продемонстрував здатність мимохідь нищити важливі інститути співробітництва Заходу — ті самі, на яких ґрунтувався міжнародний порядок і на які десятиліттями покладалися демократії в усьому світі.

Політика