Слово без лапок

12 квітня 2026 р. 08:55

12 квітня 2026 р. 08:55

Читаючи статті та коментарі українських колег на смерть патріарха Філарета , почувалася мандрівницею в часі: я знову бачила словосполучення «патріарх Філарет» у лапках. І не тільки особисто патріарх, а й «Київський патріархат», «УПЦ КП», «Собор єпископів» — усе запаковано в лапки так скрупульозно й ретельно, ніби за кожен із цих малопомітних знаків автор отримує надбавку до гонорару.

Пікантність ситуації полягала в тому, що це не були повідомлення ТАСС, російських Z-каналів або ресурсів Моспатріархату — всі ці тексти були написані гарною українською мовою та опубліковані в поважних вітчизняних медіа. І люди, які значаться авторами цих текстів, іще дві-три роки тому радше відкусили б собі пальця, ніж узяли б у лапки Патріарха Київського Філарета.

Утім, спочилий патріарх опинився в тренді (він це й за життя добре вмів). Напередодні Великодня ЗМІ знову розквітли лапками — цього разу на тему великоднього перемир’я. «Великоднє перемир’я». Великоднє «перемир’я». У найкращому разі обходяться взагалі без лапок. І, напевно, слід подякувати, що ніхто не написав «Великоднє» перемир’я. Чи я щось пропустила?

Може, лапки — це оригінальний спосіб висловити надію? Чи повагу? Але ні, ось через рядок — «СВО». У лапках, але, як сказав би дон Корлеоне, «без поваги».

Синтаксис — новітнє місце пристрасті. Привід для холіварів не лише у нас: в англосфері, наприклад, філологи ведуть непримиренну боротьбу за em dash — довге тире. Для більшості споживачів контенту це тепер популярний маркер того, що текст згенерований ШІ. Філологи тицяють під ніс спільноті тексти Діккенса, Шекспіра, Ле Карре та «Плейбоя», написані задовго до ШІ, — ось, мовляв, бачите, скільки тире? Але масовий споживач непохитний — він знає, що класиків треба шанувати, а не читати (включно зі старим добрим «Плейбоєм»). А людям потрібні прості рецепти, які дадуть їм змогу судити про все — текст, світ, політику, добро та зло — за перші 30 секунд контакту з матеріалом (деякі монстри-маркетологи запевняють, що 30 — це багато, насправді все вирішують перші 10 секунд). Наявність тире — дуже зручний, видимий маркер. Навіть читати не треба — одразу в топку цей slop.

Насправді ж споживачеві контенту просто не хочеться мати справу з довгими реченнями. Вони — «читачі», а не читачі.

Уживання лапок — теж своєрідний маркер. Він усе ще поза підозрою: принаймні це точно не slop — ШІ не любить лапок, на відміну від довгих тире. Він уживає їх рідко й лише з прямими цитатами. Він ніколи не зробив би того, що зробила щойно я, — не взяв би в лапки «читача». Він напише прямо й без лапок: споживач контенту. Ухильні висловлювання, фігури замовчування, іронія та постіронія — цього він усе ще не вміє. Принаймні так добре, як ми.

Але те, що ми в цьому наразі досі виграємо у ШІ, не означає, що ми в безпеці.

Пристрасть до лапок у нас стала знаком часу. Воєнного часу. Як і деякі інші особливості пунктуації — вживання прописних і рядкових літер, наприклад. Передусім це ідеологічне маркування, яке відрізняє свого від чужого. Позиціонує автора та/або медіамайданчик. Але якщо з прописними й рядковими — це досить безневинна (бо очевидна) гра, яка нехай і призводить іноді до дратівливих курйозів (путін із малої, Гітлер із великої в одному тексті поспіль), то лапки в реальності далеко не такі безневинні, як виглядають на екрані.

На перший погляд, це просто ідеологічні мітки — сигнали про власну позицію, які автор надсилає читачеві. «Патріарх» означає «я не вважаю його патріархом». Або «це він так себе називає, а не я». Або навіть «насправді він не патріарх, а клоун ряджений». Або «дід, що вижив із розуму». Загалом автор не несе відповідальності за слова, які написав.

Але версія «авторського позиціонування» ламається на очах. Бо лапки — у випадку з патріархом Філаретом це проявляється особливо яскраво — стають знаком відмови в легітимності. Взяти в лапки Філарета для московських пропагандистів і РПЦ було способом заявити про його «незаконність». Звинуватити в самозванстві. Навіть у брехні. Й тому вдвічі цікавіше спостерігати за тим, як той самий московський метод делегітимізації використовують люди, які пишуть патріарх кіріл — обидва слова з малої літери, але все ж таки без лапок. Бо очільник РПЦ — ворог, але легітимний патріарх. А Філарет — начебто свій, але нелегітимний — відповідно до поточної церковно-політичної ситуації.

Загалом нічого особистого — просто синтаксис актуального політичного порядку денного.

Лапки виявляються не просто ідеологічним маркером, а ознакою самоцензури. Побоювання бовкнути щось зайве. Таке, що неправильно зрозуміють. Або погано сприймуть. Це цілком зрозумілий страх, зважаючи на ступінь натягнутості нервів (власних не в останню чергу) й наелектризованість інформаційного середовища. У такій ситуації руки так і нишпорять клавіатурою в пошуках тієї комбінації знаків, які зведуть між тобою й непередбачуваною (дуже часто) реакцією реципієнта сякий-такий захисний бар’єр. Але підступність лапок, використовуваних як такий бар’єр, у тому, що вони створюють розрив не стільки між автором і аудиторією, скільки між автором і тим, що він каже. Розрив сенсу.

Слово в лапках не означає саме себе. Воно означає щось інше — але це «інше» теж не називається. Дуже часто автор сам не надто впевнений у тому, що саме він хоче сказати, беручи в лапки те чи інше слово.

Зміст розпливається і йде в сірі зони, де «все не так однозначно». «Великоднє перемир’я» — це перемир’я? Чи ні? Чи воно не великоднє? Чи для когось перемир’я, а для когось — «перемир’я»? Це іронія? Чи автор рядків просто не впевнений, що ці слова можна вимовляти ось так, прямо, без перемигування з читачем? Без вивертів, до яких завжди вдавалися радянські автори — письменники, журналісти (а також інженери, лікарі, робітники, колгоспники та члени Політбюро...), які знали, що все найголовніше — не в рядках, а між ними.

Це ж звідти — метод лапок і неприродних мовних фігур. Це в радянській пресі радянські інтернаціоналісти надавали братнім народам допомогу, а капіталістичні хижаки — «допомогу». Це СРСР вів справедливі війни та здобував перемоги, а у США всі війни були «справедливими» і «перемоги» були відповідними. Це в Москві завжди був Патріарх, Собори та церква, а в Києві — «патріарх», «собори» та «церква» (якщо тільки вона не МП).

Цей синтаксис успішно вижив у пострадянській риториці — й у хороших.ру навіть більшою мірою, ніж у поганих.ру. З їхньою безмежною іронією — креативною, дорогою, такою, що незмінно дає змогу цим хорошим людям бути вищими за все погане. Це в їхній творчості лапки розквітли буйним цвітом як знак «для своїх» — «СВО» (чи навіть «свошечка»), «двушечка», «почуття вірян», «великі перемоги»... Це вони парканом лапок відгороджують себе від пекла, що обступає з усіх боків, і використовують іронію як місцеву анестезію для морального імперативу.

Це вони відгороджують себе від відповідальності — і за те, що зроблено, і за те, що не зроблено, і за те, що сказано, і за те, що не сказано. Лапки автор вживає саме для того, щоб дистанціюватися від відповідальності за слова, які він пише. Це, мовляв, не я так кажу — це все вони. В мене не стріляйте.

Це страшно — опинитися перед розчахнутою брамою пекла. Віч-на-віч із абсолютним злом. Від цього хочеться сховатися. І один із найпростіших способів — відмовитися називати його на ім’я. Знайти евфемізм. Сховатися за метафорою. Просто взяти з двох боків у лапки — синтаксична магія, доступна кожному.

Пекло, де твоя перемога?

Ось вона — у слові, яке більше не означає, а тільки слугує.

Щороку на великодній літургії читають той самий текст — перший розділ Євангелія від Іоанна: На початку було Слово. І Слово було в Бога. І Слово було Бог.

Якщо ви поговорите про цей уривок із богословами, вам пояснять (трохи поблажливо), що «це все греки»: адаптували християнство під свою філософію, «протягнули» в нього свій логоцентризм. Загалом усе не так однозначно.

Але спробуйте поставити експеримент — доволі безбожний. Візьміть історію страстей і воскресіння Христа й наставте лапок — хоча б у наймоторошніших місцях. Його «засудили». Його «розіп’яли». Він «мучився». Ну, вже для повноти картини й «воскрес» теж візьміть у лапки. Загалом незрозуміло, що там було насправді. І легітимність Великодня виявляється досить сумнівною. Але якщо так, то пекло вже перемогло.

Політика