Від авіаносців до алгоритмів: як змінюється поняття «величі» держав

16 квітня 2026 р. 08:39

16 квітня 2026 р. 08:39

Велика і Прекрасна Перемога над Іраном (ВПП, не плутати з Великою і Прекрасною Поразкою) підвела риску під ученням Фукідіда—Міршаймера, яке панувало на Олімпі теорії міжнародних відносин із прадавніх часів. Цікаво, що саме конфлікт Іраку з Іраном 1980 року став останнім відомим прикладом офіційного оголошення війни між державами — решта збройних протистоянь після Другої світової були чим завгодно, тільки не офіційно оголошеними війнами. Насамперед це стосується США — жоден із конфліктів (а їх було чимало за участю Сполучених Штатів) не був «справжньою» війною: Корея, В’єтнам, звільнення Кувейту, Ірак, Афганістан, Іран. Кількість, як відомо, має властивість переходити в якість. Результати всіх цих збройних втручань засвідчили, що стратегії досягнення зовнішньополітичних цілей через силовий сценарій якщо й можуть дати результат, то лише на коротку перспективу, а у стратегічному плані більше не працюють. Досвід захоплення великих територій та їх утримання залишився в минулому. Незабаром у цьому переконається й Росія, а Китай, здається, вже увійшов у стан глибокої медитації, переосмислюючи помилки своїх конкурентів у контексті планів «возз’єднання» з Тайванем. Успішні спецоперації на кшталт знищення Бін Ладена та захоплення Мадуро є винятками, що лише підтверджують правило.

Наразі перегляду підлягає навіть саме поняття «великих держав», котрі, як стверджують класики реалізму, і є тими суб’єктами, що визначають долю світу. Різні теоретики по-різному окреслювали критерії «величі», але так і не пристали на єдину думку. Тож нині все треба починати заново. Попри суворий реалізм, справді великі держави визначаються не розміром території, ВВП, витратами на оборону чи кількістю авіаносців, хоча все це важливо. «Велич» є продуктом інтелекту, мислення, спроможності запропонувати інклюзивну модель розвитку, а не накачування м’язів. Свобода означає відповідальність, а воля, як добре знають саме українці, — це не лише фізична свобода, а й здатність діяти, що є найпершим атрибутом сильної держави. Справді сильна держава не потребує ні історичного ревізіонізму, ні хворобливого ресентименту, ні зовнішніх ворогів для того, щоб виправдати своє бачення світу. Вона не очікує зовнішнього схвалення, не кричить на кожному перехресті про свою «велич» і з повагою ставиться до інших культур, тому що не відчуває вразливості чи меншовартості власної. Японець ніколи не доводитиме, що його культура вища за китайську, — йому це просто не потрібно, бо він точно знає, що так воно і є. Взаємна повага, толерантність та інклюзивність є складниками принципу рівності прав та обовʼязків, стосується це людей чи країн.

Сучасна геополітика виявилася складнішою, ніж очікувалося. У новому світі для того, щоб відкрити раніше відкриту Ормузьку протоку, її спочатку треба було закрити. Якщо питання війни та миру вирішуються балансом сил, то його ще треба сформувати і зрозуміти. Сила «величі» визначається добутком політичної волі до дії й обсягу наявних ресурсів, потрібних для її здійснення. Формула перемоги в асиметричній війні звучить так: для протидії силі агресора, який має більші ресурси, потрібна більша політична воля протистояння з боку сторони, яка є об’єктом агресії і має менші ресурси. Не завадить також зовнішня підтримка, але вона сама собою не замінить внутрішньої сили. Свого часу це демонструвала Фінляндія, потім Ізраїль, і ось нині — Іран.

Несподівано з’ясувалося, що Рада Безпеки ООН нічим не відрізняється від класичного «Концерту Європи» й точно так само, як попередні спроби «великих держав» вирішувати долі світу, заснула летаргічним сном. Великі прекрасні багатосторонні угоди вже не працюють, ба більше, взагалі залишається відкритим питання, чи досі актуальні навіть двосторонні домовленості. Репресивні режими виявили досить ефективну здатність мобілізувати населення через пропаганду, страх і обмеження свобод, а брехня на рівні лідерів стала новою нормальністю як у диктатурах, так і у демократіях. Наразі можна говорити що завгодно й не нести за це жодної відповідальності. Керманичі всіх видів чудово навчилися ховатися в критичні моменти за спинами народу, навіть якщо цей народ зовсім не прагне захищати режим, якій вони уособлюють. Здатність мислити обернено пропорційна часу, проведеному в соціальних мережах і перед телевізором, а поява ШІ й створених за його допомогою принадних для споживання, але отруйних для мозку фейків остаточно зводить цю спроможність нанівець.

Іранська авантюра стала ще одним прикладом із тих, які використовує Китай, коли пояснює різницю між своєю декларованою філософією «великої єдності» та західною моделлю «політики свавілля великих держав». Звісно, в реальному житті Пекін зовсім не цурається застосовувати західні інструменти на кшталт права вето в РБ ООН, але у своєму азійському оточенні Сі Цзіньпін говорить про неймовірну єдність китайської нації протягом п’яти тисяч років, повагу та рівноправ’я всіх етнічних груп, які населяють Піднебесну. «Єдність території, національна стійкість, етнічна солідарність і продовження цивілізації — ось основи для єдності в межах єдиної держави», — приблизно так звучить сучасна філософія КНР, яку КПК просуває на контрасті з принципами конкуренції, індивідуалізму та вигоди, які лежать в основі західної культури. Немає сенсу аналізувати суперечності між декларованими конфуціанськими принципами та реальністю капіталізму, який чудово адаптувався до китайських реалій. Проблема лише в тому, що дії Вашингтона що не день, то збільшують бажання середніх і малих держав втекти подалі від непередбачуваності найбільшої демократії до передбачуваності найбільшої автократії. Хеджування ризиків за цих умов можуть собі дозволити лише європейці, які наразі все ж таки тримаються одне одного, попри відчайдушні спроби їх розколоти.

Із концептуального погляду важко зрозуміти, навіщо була потрібна ця війна. В умовах очікуваного загострення глобальної конкуренції за уранову руду, турбіни для електростанцій, чипи, рідкісноземельні метали та, що найголовніше, інформаційні ресурси потрібно займатися формуванням глобальних альянсів і стратегуванням у межах сценарію, коли на всесвітньому полі битви солдатами будуть агенти ШІ, а будь-які секретні секрети можна буде дістати протягом годин, якщо не хвилин. Сполучені Штати справді володіють стратегічною глибиною, яка дає їм змогу одночасно вести війни й просуватися у сфері критичних технологій, проте навіть вони не зможуть довго конкурувати виключно завдяки внутрішнім ресурсам.

До війни проти Ірану саме ОАЕ та Саудівську Аравію розглядали як основних партнерів для створення дата-центрів за участю провідних американських розробників. ОАЕ мали репутацію глобального атрактора для центрів обробки даних, орієнтованих на штучний інтелект, із потужністю, за прогнозами, до 1,4 гігават (ГВт) до 2028 року. Це зростання значною мірою мало бути обумовлене проектом «Зоряна брама» в Абу-Дабі, який позиціонувався як один із найбільших у світі інфраструктурних кластерів штучного інтелекту за участю OpenAI, Nvidia та Oracle. Центр обробки даних на основі штучного інтелекту вартістю 5 млрд дол. і потужністю 1,5 ГВт розбудовували між Data Volt і NEOM у Саудівській Аравії. Це було частиною плану перетворення регіону, включно з NEOM Oxagon, на величезний центр штучного інтелекту й технологій. Питання, на яке тепер немає відповіді, — чи залишаються ці плани актуальними в умовах яскраво продемонстрованої здатності Ірану вражати цілі на території монархій Перської затоки, зокрема енергетичні об’єкти та заводи з опріснення води, оскільки повідомлення про пряме попадання іранських дронів у дата-центри, що вже працюють, і об’єкти критичної інфраструктури є поганою новиною для інвесторів.

Попри впевненість, що саме ціни на нафту є головним аргументом на користь припинення бойових дій навколо Перської затоки, стратегічні інтереси «великих» концентруються навколо ШІ. На цьому тлі вразила новина, що японська корпорація Casio з нагоди 60-ї річниці випуску свого першого мікрокалькулятора виробила партію новітніх пристроїв, прикрашених японським лаком, вартістю 625 дол. штука. А корпорація Sharp, яка 1964 року була піонером цього бізнесу, повідомила, що мікрокалькулятори мають великий попит в освітніх закладах і навіть у торгівлі, а щорічний експорт становить 40 мільйонів штук. Можливо, це і є найкращою стратегією хеджування сучасних ризиків. Мікрокалькулятори й кнопкові телефони точно переживуть еру ШІ.

Політика