Оповідь Мольфара

16 квітня 2026 р. 13:03

16 квітня 2026 р. 13:03

Жити і думати, що ти все знаєш, означає загубити подароване.

Так говорив вуйко Дезьо

Після Благовіщення я вирішив навідатися до Дезийдерія Васильовича на Перевал. Оля приготувала невеличкі гостинці до Великодня, а я мав ще від літа борг перед вуйком: у мене вийшла нова книга «Чернівці — це текст», яку я мав йому подарувати, але все не виходило вибратись у гори. Часи нині такі, що не всіма обставинами ти орудуєш.

Маршруткою я дістався до Вижниці без пригод, а вже на Перевал, за традицією, піднявся пішки. Мої метеорологічні передбачення не справдилися. У горах, на відміну від міста, де вже хазяйнувала рання весна, було ще досить холодно, навіть зимно, на відчутне тепло поки не благословлялося.

Проте мене врятувало те, що йшов я пішки і вгору. Тому похід виявився навіть приємним.

Вуйко Дезьо зустрів мене радо. Відразу напоїв трав’яним чаєм, потім запропонував мамалигу з бринзою, а по трапезі взявся розпитувати про новини, про себе зазначивши стримано: «Перезимував, та й годі».

Я розпакував свого наплічника, передав гостинці, а потім зі стриманою втіхою подарував Дезийдерію Васильовичу книгу.

Вуйко був приємно здивований, бо про книгу я йому нічого не казав, навіть як про задум. Я й сам рік тому ще не знав про неї. Усе вийшло спонтанно — може, так я ховався від війни?

Він узяв її до рук і почав уважно гортати.

Я розповідав вуйкові про книгу, показував, з яких частин вона складається, окремо звернув його увагу на те, що в ній є й розділ про війну. Принагідно я пояснив Дезийдерію Васильовичу, що цей розділ не завершено, в книзі я навмисно залишив чисті сторінки «в лінійочку», на яких кожен зможе згодом написати слова нашої Перемоги.

Відтак запитав у вуйка: «А якою буде наша Перемога? Що б ви написали на цих чистих сторінках?»

Дезийдерій Васильович зітхнув, але по тому, що він відповів одразу, я зрозумів, що вуйко вже думав про це.

«Після Перемоги на всіх нас чекає велике випробування, не менше, ніж зараз. Із війни люди вийдуть різними, кожного вона спотворила, кожен пройшов свій шлях: хтось трагічний, звитяжний, а хтось пересічний, обмежений чи навіть ганебний. Війна порозкидала людей: хтось був добровольцем, волонтером, а хтось ховався або втік. Багато людей вимушено покинули країну. У всіх буде своя війна, своє каліцтво, і не лише на тілі, а й в голові, в душі», — Вуйко перепинився і зітхнув. Зупиняючи перелік, він додав: «З усім цим доведеться починати жити».

Тут вже в мене прохопилося: «Але як? Хтось був на фронті в окопах, а хтось весь час у тилу, за кордоном чи просто ховався…»

«То ти ще не все згадав, — зупинив мене вуйко. — Правда війни в кожного своя, і з цим доведеться жити. І потрібно буде вижити».

Я вже не перебивав Дезийдерія Васильовича, а затих.

«Не каяття і не прощення тут буде головне, щоб порозумітися. Важко повірити, що в душі у кожного виникне щире покаяння. Я кажу про кожного, бо у всіх нас залишиться борг перед загиблими героями та невинними жертвами цієї війни. Він вже назавжди.

Я веду бесіду про те, що кожен повинен буде прийняти те, що є. Не виправдати, а прийняти. Прийняти заради майбутнього».

Я зітхнув, а вуйко, помітивши моє нерозуміння того, що він сказав, раптом мовив:

«Я розповім тобі одну історію, яку колись дуже давно високо в горах повідав мені старий Мольфар.

Людство на землі живе вже дуже давно. Якось воно досягло такого розвитку, що винайшло ліки від усіх хвороб, які дарували безсмертя. Але то були дуже рідкісні ліки, тож постало питання, кому їх давати, а кому — ні. Так людство стало на край своєї погибелі, бо почалася гризота, бійки, війни».

Вражений такою картиною, я навіть перебив вуйка: «Але ж ми живі. Тож людство тоді не загинуло».

Дезийдерій Васильович ніби й не помітив мого зауваження і продовжив: «Та люди тоді не загинули, бо були такі, хто прийняв долю смерті. Це вберегло людство від самознищення».

Поки я намагався усвідомити слова вуйка, він додав: «Майбутнє потрібно вміти прийняти».

«А як же зрадники?» — вихопилося в мене, і я зніяковів, бо знову перебив вуйка.

Дезийдерій Васильович, ніби втомлено, миттєво мені сказав: «Ти питаєш у мене про те, що має робити влада, а я веду з тобою бесіду про людей. Кожен повинен робити свою справу».

Вуйко закрив книгу, яку весь цей час тримав у руках, і посміхнувся: «Ти виконав гарну роботу. Але буде хтось, хто скаже: «Навіщо ти марнував час? Краще б допоміг фронту».

Я сам собі вже ставив це й подібні запитання, мав на нього відповідь, яка втихомирювала моє сумління. Принаймні весь цей час, поки працював над книгою, я не становив ні для кого проблем. Тому зауваження вуйка сприйняв без особливого емоційного відгуку. Він це помітив, полегшено, як мені здалося, посміхнувся й повів далі: «Той, хто зробить тобі такий закид, буде правий. Але безвинним будеш і ти. У кожного буде своя правда. Ось із цим і доведеться жити. А це означає одне — прийняти майбутнє заради майбутнього. Щоб воно було».

Вуйко замовк, а я зрозумів, що він дав відповідь на моє запитання, мені лише потрібно буде її переосмислити.

День хилився до вечора. Прийшла пора мені повертатися до міста.

Ми говорили з Дезийдерієм Васильовичем про весну, Перевал, війну.

Потім мовчки сиділи на колоді. Нарешті я підвівся.

Прощаючись, вуйко Дезьо обійняв мене і зітхнув: «Війна торкається всіх. І буде Перемога. Але це омана, що війна має кінець. Із війни не повертаються. Та жити потрібно далі, а це означає — прийняти майбутнє заради майбутнього, образ якого потрібно буде обов’язково створити. Без такого образу, спільного для всіх, не вийде нічого. Хоча б тому, що без нього немає справжньої школи. Щось повинно тримати людей вкупі, щоб іти разом уперед, а не постійно озиратися. Не прочиняй зчаста двері в минуле. Там нічого не змінилося. Твори майбутнє».

Я спускався Перевалом у долину й пригадував розмову з вуйком Дезьом. Навкруги після сонячного дня починала даватися взнаки весна. Та з гадки в мене не сходила оповідь Мольфара, яку розповів мені Дезийдерій Васильович. Купа запитань товклися в голові: «Невже є такі ліки, які дарують безсмертя?», «Який же це нині вік цивілізації людей?», «Це ж учені ще й досі не знають, звідки з’явилася цивілізація шумерів із її фантастичним на ті часи рівнем науки та писемності, і чи не є вони тими людьми, які прийняли долю смерті, що врятувало людство?», «Хіба не про це йдеться в «Епосі про Гільгамеша»?»

Згадка про «Епос» розхристала мої думки остаточно. Я відразу пригадав, що епіграфом до своєї книги взяв слова, які повторюються рефреном на початку й наприкінці тієї давньої історії: «Підіймися і пройди по стінах Урука».

Історія повертається до своїх витоків — нагадує автор «Епосу про Гільгамеша». Але вона ніколи не повторюється.

Невже після Перемоги на нас чекає нове випробування: ми всі повернемось у стан прийняття екзистенційного вибору, щоб урятувати вже свою подальшу долю, як це було не раз в історії інших народів?

Може, й так, але до здійснення такого вибору ми повинні чітко сформувати собі спільну мету й не страхатися помилок. Сміливо йти в майбутнє.

І я пригадую слова вуйка Дезя: «Краса твого життя вишита канвою твоїх невдач» .

Саме підійшла маршрутка на Чернівці.

Я сів коло вікна. Біля дороги за шанцем стояв знайомий мені з давніх-давен дід у темно-сірому дощовику, який на довгій мотузці тримав корову. Мене це здивувало, бо паші ще немає, отже, й пасти корову немає сенсу. А може, цей дід тут зараз зовсім не про це, а про те, що в житті є вічні сюжети, дія яких повертається, але ніколи не повторюється?

Політика