«Маємо показати, що спільні християнські цінності — це те, що об’єднує поляків та українців»

16 квітня 2026 р. 17:24

16 квітня 2026 р. 17:24

Від 23 до 27 березня в селі Угли Рівненської області тривав перший етап пошуково-ексгумаційних робіт , організованих на запит польської сторони . Пошуки вели в місцях, де, за свідченнями місцевих мешканців, були поховані останки цивільних поляків та українців, убитих під час Другої світової війни. Попри ці свідчення, масових поховань знайдено не було — за чотири дні робіт виявлено лише німецькі цивільні поховання початку ХХ століття та один чоловічий скелет зі слідами насильницької смерті.

Ми поспілкувалися з ініціаторкою пошуково-ексгумаційних робіт в Углах, активісткою та головою товариства «Польсько-українське примирення» Кароліною Романовською .

— Пані Кароліно, березневі пошуково-ексгумаційні роботи в Углах не виявили масових поховань. Що ви тепер плануєте робити?

— Ми провели в Углах лише чотири дні. Цього мало для таких робіт. Наприклад, під час ексгумацій у Пужниках група мала п’ять виїздів, кожен мінімум по десять днів. Тобто загалом знадобилося близько п’ятдесяти днів пошукових робіт, щоби знайти одне масове поховання. І ці роботи тривають, аби виявити друге поховання.

В Углах відбувся перший етап робіт, під час якого ми перекопали близько тисячі квадратних метрів. І те, що ми не знайшли поховання за чотири дні, не означає, що його там немає. Ми на сто відсотків упевнені, що жертви поховані десь там. Потрібно більше днів та більше досліджень, аби знайти це масове поховання.

У моєму родинному домі з покоління в покоління передавали історію про те, що прадід поховав цих жертв за каплицею. Зараз виявилося, що в Углах могло бути дві каплиці. Ми знайшли рештки однієї — спаленої. За нею — колишній євангельський цвинтар, а за його територією, недалеко від місця, де мешканці села Угли вказували на місце поховання, ми знайшли останки лише однієї людини. Треба проводити подальші дослідження, знайти аерофотознімки цієї місцевості часів Другої світової війни. Це допоможе зорієнтуватись, як виглядало село 80 років тому.

— Тобто варто очікувати другого етапу робіт?

— Дозволи на пошуково-ексгумаційні роботи, які ми маємо зараз, дійсні до початку квітня. Але після того, як ми знайшли одну можливу жертву тих подій (іще мають бути дослідження, щоб ідентифікувати цю особу та причину її загибелі), можемо говорити про другий етап робіт. Гадаю, він відбудеться, щойно польські та українські спеціалісти матимуть на це час. Можливо, після завершення робіт у Пужниках.

Звісно, в ідеальному світі ми б поїхали, скажімо, на місяць і шукали, доки не знайдемо. Але все це потребує узгоджень і часу для дослідників, тому, найімовірніше, ми домовимося про чергові п’ять днів пошуків і перекопаємо чергову тисячу квадратних метрів. Можемо легко порахувати, скільки тисяч квадратних метрів має таке село і скільки виїздів може знадобитися. Це насправді складна робота. Намагатимемося знайти аерофотознімки, використовувати георадар. Але спеціалісти кажуть, що найефективнішим методом пошуку є просто копання. Можливо, була ще одна спалена каплиця й ці люди поховані там. Але вони точно є в Углах. І рано чи пізно ми їх знайдемо.

— Хто саме з ваших родичів проживав в Углах і як ви дізналися про цю історію?

— Я чула цю історію з дитинства. В селі Угли жив мій прадід Александер Мосейчик із дружиною Вікторією Угоренко. У них були діти, один з них — мій дід, Ян Мосейчик. Також там жили всі сестри моєї прабабусі, деякі з них вийшли заміж за поляків. І ще багато близьких і далеких родичів. Це було польсько-українське село, мешканці якого обрали солтисом мого прадіда. Він мав дуже добрі стосунки з українцями — настільки, що коли вони багато разів попереджали його, щоб забирав сім’ю та втікав, він відповідав: «Я несу українських дітей на хрещення, я добра людина, ми живемо усі разом у згоді, й ніхто не прийде вбивати мене та мою родину».

Прадід справді був хрещеним батьком для багатьох дітей — місцеві українці просили його про це — і просто не вірив, що щось таке може трапитись. Але 12 травня 1943 року стався напад на село Угли, під час якого загинули 18 членів моєї родини і загалом понад сотню місцевих жителів. Вбито було третину села.

Згідно зі спогадами полковника УПА Василя Левковича, це вони «очистили Угли від поляків» («Також ми очистили від поляків с. Угли» — Літопис УПА: Бібліотека. Том 4. Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини. Ред. П.Потічний, В.В’ятрович. Видавництво «Літопис УПА», Торонто—Львів, 2003, с.22. — О.Ш. ) . І хоча в подальших звітах він писав, що не було смертельних жертв, але ці люди не випарувалися. Третина мешканців села Угли просто зникла — вони ніколи не знайшлися ні в Польщі, ні деінде. А мій прадід, якому вдалося врятуватися та який поховав цих людей, та й інші сім’ї врятованих цієї історії не вигадали. Це пам’ятають не лише поляки, а й українці. Адже ті особи вбивали й українців. Деяких — бо були зі змішаних польсько-українських родин. А деяких — можливо, через те, що протистояли цьому злу, або через те, що ховали поляків. У масовому похованні, яке ми шукаємо, є й українці — і їм, як і будь-якій людині, потрібне гідне християнське поховання. Національність тут не має значення.

— Ви згадали про інші сім’ї врятованих поляків із села Угли. Скільки цих людей?

— На першому етапі пошуково-ексгумаційних робіт в Углах була не лише я, а й інші представники сімей, що походять звідти. Якийсь час тому ми створили спільноту «врятованих із села Угли». Нині в ній уже понад сотню людей, а разом із їхніми сім’ями — понад 200. Багато з них знайшли нас завдяки фільму «Сад дідуся» , і виявилося, що вони мають таку саму родинну історію. Не всі вони — моя родина по крові, але нас об’єднує те, що наші предки колись жили в Углах і в травні 1943 року їм вдалося врятуватися. Зараз це досить велика спільнота, і ми усі в контакті між собою.

— Як довго ви намагалися отримати дозволи на проведення пошуково-ексгумаційних робіт?

— Перший запит до президента України я склала у вересні 2024 року. До того я про це багато говорила в ЗМІ, ми зняли документальний фільм. Але в певний момент я зрозуміла, що лише слова справі не допоможуть, і почала діяти. Спочатку це був не формальний запит, а радше звернення до президента України. Потім ми почали шукати можливості скласти формальний запит. Ми були першими, оскільки раніше таким шляхом ніхто не йшов. Діяли, часто оминаючи польські інституції. Намагалися безпосередньо говорити з українською стороною самі.

2024 року товариство «Польсько-українське примирення» брало участь у конференції в Яремчі, там я познайомилася зі Святославом Шереметою і попросила його допомогти отримати дозволи. Адже це найважливіше. Відтоді минуло два роки, і зрештою нам вдалося отримати дозвіл та провести перший етап пошуково-ексгумаційних робіт.

— Чи впливав на процедуру отримання дозволів і перебіг пошуково-ексгумаційних робіт воєнний стан в Україні?

— Звісно. По-перше, ми не мали можливості користуватися дроном, який дав би нам змогу отримати зображення місцевості зверху. Оскільки Угли розташовані недалеко від кордону з Білоруссю, на це потрібні спеціальні дозволи. Надалі ми намагатимемось їх отримати, адже аналіз таких зображень може зробити пошуковий процес ефективнішим. По-друге, через війну польські спеціалісти не взяли із собою георадар, адже це дуже дорога техніка. По-третє, ускладнення під час перетину кордону, пов’язані з воєнним станом. За допомогою польського консульства в Луцьку нам вдалося пройти кордон справно. Зрештою, ми відчували певну делікатність ситуації, бо приїхали проводити пошуково-ексгумаційні роботи в час, коли на фронті гинуть люди. Але правдою також є те, що якби ми могли організувати ці роботи багато років тому, ще перед початком повномасштабної війни, та поховали б цих людей по-християнськи ще тоді, то сьогодні ця тема не мала б стільки розголосу в медіа й не викликала б стільки емоцій, перетворившись на таку собі бомбу сповільненої дії в польсько-українських відносинах. Те, що ми робимо, — це знешкодження цієї бомби.

Проведення пошуково-ексгумаційних робіт зрештою допоможе в нашій спільній боротьбі проти Росії, яка маніпулює та використовує цю тему проти наших народів. Лише повна співпраця та суто християнський підхід до цього питання нівелює можливість російських маніпуляцій. Маємо показати, що наші спільні християнські цінності — повага до померлих і гідне поховання жертв — це те, що нас об’єднує. Наголошу, що під час першого етапу робіт польсько-українська співпраця відбувалася без жодних проблем. Українська сторона прийняла членів сімей врятованих із села Угли з емпатією та доброзичливістю.

— Якщо на наступних етапах пошуково-ексгумаційних робіт тіла знайдуть, що має відбутися далі?

— Передусім маємо провести генетичні дослідження та ідентифікувати кожну жертву, повернути їй ім’я. З досвіду я вже розумію, що більшості жертв ми не знайдемо. Але маємо знайти тих, кого можна. Незалежно від витрачених на це ресурсів. Коли знайдемо й ідентифікуємо, ми гідно їх поховаємо. Сподіваюся, це відбудеться на державному рівні, за участю представників польської та української влади. Маємо стати разом і показати силу цінностей, які об’єднують наші народи.

— Поховання має відбутися в Углах?

— Звісно. Ці люди були жителями села Угли. Ті, хто здійснив убивства, хотіли «очистити» Угли від польської крові. Тож якби ми забрали останки звідти, це означало б, що зрештою вони досягли цієї мети. Цього не можна допустити, адже спроба «очищення» будь-якої території від людей певної національності — це злочин. Так само, як і операція «Вісла». Ми не можемо нормалізувати це. Жертви мають залишитися в Углах. Це важливо не лише для нас, поляків, а й для місцевих жителів, бо це є частиною місцевої історії, яку не можна просто стерти. Її потрібно гідно прийняти з тими фактами, які були.

Політика