Несолодкі паски

18 квітня 2026 р. 13:19

18 квітня 2026 р. 13:19

Баба Ганька пасок пекла завжди багато. Великих, пишних, але несолодких.

— А нащо солодкі, що з ними потім робити? — казала вона. — А так замість хліба і до борщу, і до м’яса. Хочеш солодкої, ондого абрикосове варення — масти і їж.

Щодо прикрашання баба теж мала свою думку і білої цукрової глазурі не признавала. Квітчала-закосичувала свої паски ружами, голубами, а посередині ладнала плетений хрест або шишку, схожу на ті, що пеклися в їхньому селі до запрошення на весілля. Зверху вона мастила паски збитим яйцем із медом і посипала фарбованим пшоном. Кольорове пшоно було твердим і недобрим, і коли паски їли, його зазвичай нишком струшували. Але до Великодня пасок Ганька нікому куштувати не давала. Складала їх у ванну, яку її чоловік Василь колись поставив у пристройці, аби в хаті були «условія», але яка за призначенням ніколи не використовувалася, бо купалися вони, як звикли, в балії. Тож у ванні баба дбайливо накривала випічку смугастими лляними рушниками з невичерпних ще совєцьких запасів, і так ті паски зберігалися аж до Проводів. І нічого їм не було, хіба голуби та ружі трохи черствіли. Як питав хто у Ганьки рецепта, відмахувалася — який там рецепт, усе на око. Головне, аби в хаті ніхто дверима не грюкав і голосно не балакав. Ставай і печи.

Готувалося до Великодня зазвичай у печі, у літній кухні. Там баба пов’язувала нового фартуха, якого сама шила на старій машинці «Зінгер». Вона купувала яскраві квітчасті ситці великими відрізами в сільській крамниці, нашивала тих фартухів десятками, а потім роздаровувала їх родичкам і сусідкам. Коли до свят, а коли й просто так. А до Великодніх готувань Ганька мала завжди й нову хустку. Вив’язувала її туго, аби, не дай Боже, яка зрадна волосина не впала в страву. Ганька натоплювала собі в кухні і куховарила кілька діб поспіль — вчиняла тісто, фарбувала яйця, варила холодці, запікала м’ясо. Пахощі на обійсті стояли такі, що пройти повз і не зазирнути було неможливо. А зайдеш — ніби причастишся бабиного таїнства. Крізь невеличкі мутні віконця у велику кухню ледь просочувалося світло. Півтемряву трохи розсівала тьмяна лампочка під стелею. На плиті в чавунах буркотіло, шкварчало і зітхало. Розігріта піч пашіла в обличчя живим жаром і густим здобним духом. Рум’яна Ганька втомлено усміхалася і простягала дечко з золотавими блискучими пиріжками:

— З капустою. Бери-бери. І йди. Не запускай холоду, тісто сходить.

Вона ходила коло того тіста, мов коло живого, прикривала його від протягів, вимішувала, обминала, пестила… І руки її — червоні від гарячої води, вузлуваті від важкої роботи, зморшкуваті від років. Вона соромилася своїх рук. Але все одно ніколи ніякої роботи не цуралася. І до помагання на кухні нікого не допускала, ні діда, ні сина, ні онука, ні навіть невістки.

— Я сама, бо мені ніхто не угодить. Їсти прийдете.

І помагальники собі йшли.

Їсти паски на Великдень баба давала спершу худобі. От як заносився великодній кошик після церкви в хату, всі сідали до столу, а вона вирізала з найбільшої найрозкішнішої освяченої паски шишку, ламала на кілька шматків і несла козі, курям, кролям — аби були здорові і завжди водилися. А взагалі за худобою ходив дід. Він любив роботу по хазяйству, хоча мав вищу освіту і вчителював в їхній сільській школі.

— Інтелігенція, — казала Ганька. Поважала його. І хоч сама мала вісім класів, якось їм завжди було про що говорити і про що мовчати.

Вони одружилися влітку 1945-го, одразу після війни. А зустрілися того ж року в Німеччині. Ганя була гастарбайтеркою, працювала в німецькій родині по господарству, Василь щойно звільнився з німецького концтабору Берген-Бельзен. Він — високий красень, хоч і худющий, мов тріска, вона — маленька, кругловида, непоказна. Але ж посмішка — Ганя мала теплу сонячну посмішку, і коси — кумедні золоті кучерики. Він називав її Кульбабка. А вона закохалася тоді в нього до нестями. Як приїхали в Україну, якраз цвіли вишні. Гарно так, до болю в серці. Вони були молоді і щасливі. Країна оговтувалася після страшних випробувань, а їм ніби й неважко. Бо разом.

Потім народився син. Він називав його Павлом, а Ганя — Павліком. Важко було, але в Німеччині вона справлялася з трьома хазяйськими дітьми, тож мала досвід. Він вчився в педагогічному інституті, Ганя чекала. Він у школі навчав дітей біології і географії, Ганя заробляла в колгоспі трудодні.

І все було б добре, але якось відчуло її серце неладне. Приїхала з міста в їхнє село за розподілом молода вчителька математики Олександра Володимирівна — висока, струнка, гарна-гарнюща. І почав Ганьчин Василь у школі затримуватися — то в нього збори, то позакласна робота із старшокласниками. А село є село, Ганьці швидко доповіли всюдисущі сусідки, що то за позакласна робота в її чоловіка. Та й сама вона якось побачила їх у шкільному садку. Але як прийшов Василь додому — змовчала. І далі мовчала, мов нічого не сталося. І він мовчав. Ходив коло своїх кролів, порався по господарству, щось лаштував, будував на обійсті, але жодного слова Ганьці про свої справи сердечні не мовив. Але й Кульбабкою більше не звав.

Гані боліло. Було, піде на город, насапається, аж руки терпнуть, а до хати йти їй не хочеться. Сяде на ослінчика на стежці, слухає, як співають птахи, як шелестить вітер у молодій траві, як проростає із землі насіння. А потім таки встає і йде додому. Бо а як інакше? Казали, що Василь не пішов до Олександри, бо вона не степна до господарства. А для Василя то важливо. І своє у Гані покинути йому було шкода. Так і жили.

Баба Ганька любила Великдень. А ще більше любила Проводи, любила ходити на гробки. Вона фарбувала ще зо два десятки яєць, обов’язково цибулевим лушпинням, щоб аж коричневі. Йшла до магазину і купувала по двісті грам різних цукерок — трохи «Червоного маку», «Кара-Куму», «Білочки», а то різних карамельок. Складала те все в торбу, ще своїх пасок, ковбас, м’ясів і домашнього вина.

— Найкраща милостина — то паска і яйце, — казала баба і розкладала по могилках родичів яйця, цукерки і щедрі кусні пасок. Згадувала, поминала, зітхала. Коло неї Василь, діти. Усе як має бути, зразкова родина.

Хоча невістку Людку Ганька все-таки не любила. Хто знає, куди Павлікові очі дивилися, як її брав, — ні тобі борщу людського зварити, ні тобі ґудзика вправно пришити, і щоб дуже гарна, то нє. Вихователька в дитячому садку — віршики діткам розказує і пісеньки співає. Ех-х-х… Але якось Ганька з невісткою таки мирилася, бо та подарувала їй, Ганьці, втіху на старості років — малого Богдана. Онука баба обожнювала. Як мали діти з онуком приїхати в гості, Ганька не знала як годити, що пекти-варити. І тобі варенички, і тобі налиснички, і тобі борщик — добрий, на свинячому реберці, не такий пісний, як у Людки… Дід ходив з малим на рибалку по карасі. А як щось вловлять, Людка чистила, а вона, Ганька, смажила. Як діти їхали, баба з дідом нишком зітхали. Вона йшла собі на город, він — по господарству. Але іноді і він брав сапу і йшов на грядки.

— Я сама. Тобі що, в дворі роботи мало? — кидала Ганька.

— Допоможу, — відказував Василь.

І сапали поряд.

Ганька ходила поміж могилок, віталася з родичами, пила за упокій домашнє вино. Ноги їй уже гудуть, млосно від весняного тепла, п’янко від пахощів вишневого цвіту. Але ж гарний день, скільки люду побачила, скільки новин дізналася. От би дожити до наступного Великодня, до наступних Проводів.

Василь помер раптово. Впав у дворі, як давав кролям. Корзина випала з рук, відкотилася, трава розсипалася по стежці. Кролі здивовано позирали крізь решітки в клітках. А він лежав горілиць і чомусь ніби посміхався.

Ганьку тоді ніби темрява накрила. Вона не плакала на людях, не голосила. Все зробила, домовила, як має бути, відбула і… жила далі. Вона далі тримала господарство, сапала город, чекала дітей.

На Великдень Ганька пекла свої несолодкі паски, варила холодці і запікала м'яси. Але в її очах ніби зайшло сонце і вже не розпогоджувалося.

На Проводи вона лаштувала окремий кошик для Василя. І сиділа коло нього найдовше. Згадувала Німеччину, його вчителювання і як він називав її Кульбабкою. Ганьці, як завжди, гуділи ноги, було млосно від весняного тепла і п’янко від пахощів вишневого цвіту. Тішилася, що поряд діти. Павло — старший у родині чоловік, уже й Павліком не з руки називати. Богдан росте красенем, на діда схожий. А непутяща невістка Людка якось сама собою вилюдніла, сама усього навчилася. І паски пече добрі, тільки ж солодкі. Куди їх, ні до борщу, ні до м’яса…

Політика