3000 тіл і 230 тату: історія рекордсмена з Дрогобича, який готує тіла до прощання

10 травня 2026 р. 10:00

10 травня 2026 р. 10:00

Олег Карпа — 28-річний фахівець із Дрогобича, медбрат судово-медичної експертизи й танатопрактик (готує тіла померлих до поховання). Він свідомо перетворив своє тіло на анатомічний атлас. Татуювання дублюють реальну будову скелета. Попередній рекордсмен, канадська модель Рік Дженест , мав 139 витатуйованих кісток. Олег зробив 230.

Разом із лікарем-патологоанатомом експерти протягом трьох годин верифікували татуювання. Лікар підтвердив: кожне тату фактично повторює будову людського скелета , включно із сесамоподібними кістками, найдрібнішими елементами п’ястка, плесна та фаланг пальців. Лана Вєтрова , керівниця Національного реєстру рекордів України, повідомила, що встановлено новий світовий рекорд.

ZN.UA розповідає про людину, яка перетворює смерть на простір для професії, мистецтва та наукового маніфесту.

Шкіра — це текст

У дослідженнях антропології тіла Теренс Тернер увів поняття «соціальної шкіри» — поверхні, на якій культура буквально записує свої смисли.

Робота над татуюваннями, що встановили рекорд, тривала п’ять років. Олег розповідає: «Чому я люблю татуювання? Бо це те, що залишається навіть після смерті, на відміну від форми … Кожне татуювання — не для краси. Це пам’ять. Це досвід. Це маркери шляху, яким я йду щодня. Тут смерть — не драма, а робота. А робота потребує уніформи».

Проте є одна межа, якої Олег не перетнув, — обличчя. У світі, де Zombie Boy (Рік Дженест, відомий за прізвиськом Хлопець-Зомбі через татуювання всього тіла у вигляді скелета людини) став відомим саме завдяки татуйованому черепу на обличчі, українець свідомо залишив своє чистим. Це акт соціальної емпатії, бо Олег живе в невеликому містечку.

Зображення кісток на тілі — пряма візуальна лінія, що тягнеться від середньовічних danse macabre — танців смерті, де скелети ведуть до могили королів і жебраків нарівно, — через мексиканське свято Día de los Muertos і до сучасної тату-культури. Скелет завжди виконує одну функцію: нагадує, що під будь-якою плоттю — однакові кістки. Це і є знаменита формула memento mori — «пам’ятай, що ти смертний».

Татуювання в нашій культурі функціонує як секуляризований обряд переходу. Французький етнограф і соціолог Арнольд ван Геннеп іще 1909 року описав, як архаїчні суспільства використовували ритуальне татуювання, щоб «провести» людину через критичні моменти життя. У сучасній Європі цих ритуалів майже не залишилося — тож люди винаходять їх самі.

Геродот писав, що скіфи вважали татуювання ознакою шляхетності. Нанесення супроводжувалось обрядовими дійствами й замовляннями. Тату були сакральними та слугували оберегами, що захищали фізичне й енергетичне тіло воїна, а також виступали «текстом» міфологічного характеру для майбутніх поколінь.

Більше, ніж макіяж

Танатопрактика — термін, який для багатьох звучить екзотично, а часом і моторошно. Проте якщо зануритися в антропологію питання, ми побачимо, що це одна з найдавніших форм людської турботи. Від давньоєгипетського бальзамування до вікторіанських традицій post-mortem фотографії людство завжди прагнуло зберегти образ дорогої людини, зупинити мить перед остаточним розпадом.

Олег прийшов у професію у 21 рік і з першого дня відмовився від будь-яких «пробних періодів». Робота з померлими для майстра — це передусім про людяність. «Макіяж для померлих — це не про фарби й пензлі. Це про відповідальність, тишу та глибоку повагу до людини, яка завершила свій шлях. Я працюю з обличчям, яке більше не може нічого сказати, але все ще має бути почутим».

У цьому контексті танатопрактик виступає як медіатор між світом живих і світом мертвих . Він працює зі слідами хвороби, виснаження або травм. Його мета — повернути спокій. Це критичний момент для родичів. У психології є поняття «ефект останнього враження» . Образ близької людини в труні закарбовується в пам’яті назавжди.

«Робота танатопрактика — це не про смерть. Хоч як парадоксально це звучить, це робота про любов, повагу та пам’ять. Коли я заходжу до кабінету, то бачу не просто «об’єкт» чи «тіло». Я бачу чийогось батька, кохану дружину або дитину . Моє завдання — стерти з їхнього обличчя відбиток болю, хвороби чи агонії, повернувши їм вигляд людини, яка просто спокійно заснула», — ділиться Олег.

Одним із найскладніших етапів у роботі танатопрактика є взаємодія з природними процесами, один з яких — трупне заклякання (rigor mortis).

Із наукового погляду, дубіння кінцівок — це результат відсутності енергетичних запасів (АТФ) у клітинах м’язів, що призводить до втрати ними еластичності. Як розповідає Олег Карпа, процес має чіткий таймінг:

1) Первинне розслаблення (перша година після смерті).

2) Початок ригідності (за 2–4 години), що починається з дрібних м’язів пальців.

3) Максимальна жорсткість (6–12 годин).

4) Вторинне розслаблення (за 24–48 годин), спричинене початком процесів аутолізу (самоперетравлювання, розпад тканин організмів під впливом їхніх ферментів).

Робота з такими станами вимагає не лише фізичної сили, а й знань анатомії. Танатокосметика також кардинально відрізняється від звичайної. Шкіра після смерті змінює текстуру, температуру та здатність поглинати пігменти. Потрібно розуміти, як поводяться тканини, як правильно працювати з кольором, щоб обличчя не виглядало «ляльковим». Це повільна, майже медитативна праця .

Найважча частина роботи танатопрактика — випадки зі значними ушкодженнями. У таких ситуаціях Олег виступає вже як реконструктор.

Про найскладніші практики він розповідає: «Іноді мені доводиться працювати з дуже важкими випадками: аварії, пожежі, бойові поранення. Коли від тіла залишаються тільки фрагменти, обличчя деформоване до невпізнання — це не фізична праця, а моральне випробування. Але я знаю, що для родини це останній спогад. І навіть якщо не можу повернути зовнішню досконалість, я можу повернути гідність ».

Сьогодні танатопрактика в Україні поступово виходить із тіні, перетворюючись на цивілізований сервіс, що базується на етиці та професіоналізмі. Карпа розвиває цей напрям — проводить онлайн- і офлайн-курси.

Чому смерть вчить любити життя

Сім років у професії та понад 3000 підготовлених тіл могли б будь-кого зробити циніком, але Олег зауважує: щоденне зіткнення з кінцевістю навчило його цінувати крихкість кожного прожитого дня.

«Смерть — це не лише про кінець, а й про розуміння справжньої цінності життя . Доки ми живі, ми маємо можливість любити, творити, говорити важливі слова. Смерть нагадує: не відкладайте, не марнуйте часу» , — каже Олег.

Карпа розповідає про випадок чоловіка, чиє життя обірвалося раптово. В кишені — звичайні ключі: від квартири, під’їзду, домофона. Ці ключі — символ побуту, який мав тривати: накритий стіл, вечірня розмова, плани на завтра. Для померлого це була просто поїздка, а для танатопрактика ці ключі стали метафорою фінальності: час, який ми так необачно відкладаємо, може ніколи не повернутися.

Французький історик Філіп Ар’єс у книзі «Людина перед лицем смерті» описав, як західна цивілізація подолала шлях від «прирученої смерті» як частини повсякдення до «забороненої смерті» XX століття — медикалізованої, схованої, оточеної мовчанням.

Карпа каже: «Вважаю, що медичні навчальні заклади мають навчати танатопрактиків . В умовах війни це вкрай потрібно». Йдеться про реконструкцію тіл після бойових поранень — про те, через що проходять родичі загиблих, коли їм віддають тіло у вигляді, в якому з ним неможливо попрощатися.

Політика