Запасний солдат

24 травня 2026 р. 13:22

24 травня 2026 р. 13:22

Мобілізація під час великої війни неминуча. Але будь-яка система рано чи пізно починає перевірятися не гаслами, а людськими історіями.

Руслан — чоловік із хворобою Паркінсона, якого мобілізували, комісували, але залишили у «запасному батальйоні» без нормального життя й можливості допомагати хворому сину. Його історія оголює проблему, про яку вголос говорять рідко: у системі з’являються «запасні солдати» — люди, які не потрібні фронту, але залишаються заручниками армії, хвороб і бюрократії.

На жаль, це не виняток і не «емоційний випадок». Це історія про те, як держава іноді втрачає здатність бачити різницю між потрібним солдатом і просто втомленою людиною.

Потрібно було їхати у справах. Були квитки на потяг, що проходив через мою станцію. Взяв місце в купейному вагоні.

До купе зайшов не дуже тверезий чолов’яга (7:30 ранку?!), одразу заліз на верхню полицю й заснув.

Унизу сів худорлявий чоловік років п’ятдесяти. Розговорилися.

Виявилося — солдат. Руслан. Служить у запасному батальйоні. Зараз повертається з госпіталю до місця служби. Сам.

Йому зробили непросту операцію. В обласній лікарні за місцем служби допомогти не змогли — направили до Києва. Все пройшло успішно.

Не знаю, чи вплине на вас моя розповідь про нього. Бо мене все те, що він розповів, дуже зачепило. І знову змусило замислитися над темою добра в суспільстві.

А тепер — те, що він мені розповів.

Руслан — з Івано-Франківщини. Сім’я: дружина, дорослий син. На жаль, син має вроджену ваду серця.

Вдома — господарство. Є тракторець. Із його розповіді я зрозумів, що він був хорошим господарем. Таких в Україні багато — працьовитих, завзятих, умілих. Крім того, працював водієм у приватній компанії. Щось заробляв.

Але… Хвороба Паркінсона.

Роботу, яка вимагала точності рук, уже не міг виконувати. Не міг не те що засилити нитку в голку, а навіть підкрутити щось в автомобілі, особливо в електрообладнанні.

Але в компанії були механіки. Допомагали й інші водії.

Загалом на довоєнне життя не скаржився. Гадаю, якби не хвороба, мабуть, був би щасливою людиною.

Призов і служба в армії. Усе звично. Їхав автомобілем. Зупинили представники ТЦК і поліції.

Пересадили до своєї автівки. Дозволили зателефонувати керівництву компанії, щоб прислали іншого водія забрати машину.

Привезли до територіального центру. Попросили документи.

Документів не було — залишилися в автомобілі Руслана. Так поспішно пересадили й доправили, що навіть не дали їх забрати.

Посадили назад в автівку. Поїхали по документи — кілометрів тридцять в один бік. Потім знову до територіального центру.

Медичну комісію пройшов успішно. Хто там звертав увагу на те, що в нього хвороба Паркінсона... Визнали придатним до служби.

Не знаю, де й скільки його готували. Відправили на Харківщину. Водієм. Не «на нуль». Служив.

І знаєте, як він сам оцінив той період?

— Було добре! Платили зарплату. Відправляв гроші додому.

Але… Хвороба давалася взнаки. Комісували. Та відправили не додому, а в запасний батальйон. Логіка керівництва проста: нам не підходить — можливо, комусь іншому підійде. Адже запасні батальйони — це резерв військових.

Уже пів року чоловік служить у запасному батальйоні. Каже, інколи приїжджають представники бойових частин — відбирати для себе солдатів. Його поки що ніхто не відібрав. Хоча сам він хоче до діючої армії. Бо там платять. Це його слова.

Як проходить служба? Розповів.

Багато разів на день шикують роту й проводять переклички: чи всі на місці. Якщо когось немає три дні — оголошують, що він СЗЧ.

Стройової, бойової підготовки, навчань немає. Лише переклички, сон і їжа. Годують добре. Майже санаторій. Але…

Санітарні умови — не найкращі. Живуть у наметах. Разом із клопами. Навіть узимку.

Зарплату не платять. Усе, крім їжі (можливо, й форми, не запитав), — власним коштом.

Украли телефон. Купити новий грошей немає. Щоб комусь зателефонувати, просить телефон у таких самих, як і він. Але з телефонами.

Нещодавно померла дружина. Поки він служив.

У сина — вроджена вада серця. Йому потрібно допомагати.

За той час, що ми їхали разом, він постійно повторював:

— Як допомогти сину?..

І головна проблема — здоров’я…

Самопочуття погане. Відправили на обстеження до міської лікарні. Звідти — до обласної. Камінь у нирках. Коли він сказав, якого той був розміру, я не повірив. Тому не лякатиму й вас.

В обласній лікарні повідомили, що нічого зробити не можуть. Направили до Києва. Поїхав. Усе — за власні гроші. Я не питав, де він їх узяв.

У Києві камінь роздрібнили. Майже вилікували. Щоправда, Руслан сказав — не до кінця. Але до свого батальйону він уже повертається. Достроково.

Що це означає?

Розповів історію виписки. Почав із того, що персонал відділення ставився до нього дуже добре, по-людськи. Допомагали. Жаліли. Усе відбувалося спокійно. Але за кілька днів до виписки до відділення прийшов патруль ТЦК. Просто до палати. Його і ще одного хлопця грубо підняли й повели до автомобіля. На слова «Почекайте, мене ось-ось мають виписати» якийсь молодий представник ТЦК відповів: «Ми тебе вже виписали».

Руслан із образою зазначив, що той хлопець був значно молодший за нього й звертався грубо, на «ти».

Приїхали до центру комплектування. Руслана завели до якогось начальника. Той подивився документи й… вибачився. Сказав, що документи мали перевірити ще в лікарні. Бо з них зрозуміло: Руслан не в СЗЧ, а перебуває на лікуванні за направленням зі свого батальйону.

Начальник виділив автомобіль. Руслана відвезли на вокзал. Допомогли взяти квиток на потяг. Поселили в кімнаті відпочинку.

Усе було б добре. Але… Все знов-таки власним коштом.

Руслан бідкався, що не було квитків до плацкартного вагона.

Кому потрібен Руслан? Армії? Ні. До діючих підрозділів його не беруть.

Державі? Теж ні. Бо держава не дає йому можливості працювати, заробляти й сплачувати податки.

Сім’ї? Так. Синові, який потребує допомоги.

Солдатам, із якими він служить? Мабуть, теж так. Бо навіть за той недовгий час, що ми спілкувались, я помітив у його словах глибоку народну мудрість. Мудрість практичної людини. І спокій. Напевно, ті, хто поруч із ним, також це бачать і цінують.

Я не думаю, що він один такий — запасний солдат.

Зі слів Руслана, є люди, які перебувають у цьому батальйоні вже по два-три роки. А є й такі, кого привезли зранку, а до обіду їх уже немає. СЗЧ.

До речі, коли я згадав слова військового Данила Яковлева про те, що третина солдатів іде в СЗЧ, Руслан відповів, що це применшена цифра. Більше.

Та це лише його суб’єктивна думка. «Цифрову» оцінку війни можна буде дати тільки після війни.

Проте доводить до розпачу навіть не історія Руслана. І не історії таких, як він.

Доводить до розпачу інша думка: якщо під час війни є непотрібні солдати, то що буде із солдатами після війни? Особливо з пораненими.

Кому вони будуть потрібні, крім власних родин?

Війна — це не герої чи боягузи. Хоча я думаю, що справжні Герої — не ті, хто повернувся з цією відзнакою. А ті, хто вже ніколи не повернеться…

Війна — це прості солдати. Ті, хто воює. Або забезпечує тих, хто воює.

І я ніколи раніше не думав, що в армії є ще й ті, хто нікому не потрібен.

Руслан не працює й не воює. Грошей державі не приносить. Лише бере — зовсім трошки. На їжу. Можливо, ще й на форму.

Резервний батальйон теж потребує витрат: зарплати командирів, забезпечення, розміщення солдатів. Мабуть, не таких уже й великих. Але це теж витрати.

І відповідь, здається, лежить на поверхні. Потрібен не «запасний солдат», а «солдат у запасі». Людина, яка живе вдома, працює, платить податки й готова повернутися до служби, якщо стане потрібною армії. Навіть з урахуванням своїх хвороб — коли здорових у запасі вже не залишиться.

Чому він, хворий, досі в армії? Запитання, на жаль, риторичне. Хоча не мало б бути таким.

У цій невеликій історії — доля однієї Людини. Але через неї добре видно й наше суспільство. У ньому добро і зло породжує не війна. Їх творять люди. Війна лише оголює те, що й так є всередині нас.

Люди, які направили хворого чоловіка в армію, бо потрібно було виконати план. Працівники лікарні, які співчували Руслану, допомагали й підтримували його. Працівник ТЦК, який не перевірив документи й забрав його ще до виписки з госпіталю. Начальник ТЦК, який розібрався в ситуації й допоміг Руслану дістатися до місця служби.

Це — Україна. Це — люди. Не соціалізм чи капіталізм. Не демократія чи диктатура. Люди…

Не знаю, які почуття виникнуть у вас, але в мене серце обливалося кров’ю, коли я слухав Руслана. І говорив він не жалісливим голосом людини, яка хоче викликати співчуття. Навпаки — спокійним голосом дуже втомленої людини, котра переживає не за себе, а за сина, якому не може допомогти.

І чомусь мене не полишало відчуття, що ті копійки, які Руслан витрачав на дорогу й на себе, він отримував саме від сина. З вродженою вадою серця…

Скільки таких, як Руслан, є і ще буде — забутих і не потрібних нікому, крім рідних?..

Політика