Анатомія відчуження. Як «Таксист» створив ідеального антигероя, якого індустрія воліла б забути

29 травня 2026 р. 17:10

29 травня 2026 р. 17:10

Пів століття тому фільм «Таксист» Мартіна Скорсезе став сенсацією Каннського кінофестивалю . А Тревіс Бікл у феноменальному виконанні Роберта де Ніро — першим антигероєм без романтичного ореолу, який по-справжньому лякає глядача.

Першим і, мабуть, єдиним. Попри величезну кількість екранних «поганих хлопців», Тревіс Бікл залишився в кіно неперевершеним антигероєм. Спробуймо розібратися, чому сьогодні такий персонаж неможливий.

Ляпас Старому Голлівуду

1976 року «Таксист» здобув «Золоту пальмову гілку» — головну нагороду фестивалю. Це було дуже суперечливе рішення. Коли голова журі — видатний театральний драматург Теннессі Вільямс — зі сцени в Каннах оголосив «Таксиста» переможцем, у залі здійнявся несхвальний гул і свист.

Фільм обійшов дуже сильних конкурентів. Наприклад, глибока екзистенційна драма іспанця Карлоса Саури «Вигодуй ворона» отримала лише Гран-прі. А два однозначні шедеври залишилися взагалі без нагород: сюрреалістичний трилер Романа Поланського «Мешканець» і «Мосьє Кляйн» Джозефа Лоузі, що досліджує тему двійників та ідентичності під час окупації й Голокосту.

Цікаво, що Теннессі Вільямс буквально ненавидів фільм Скорсезе й усіма силами опирався його тріумфу. Глибокий психолог, який препарував у своїх п’єсах найтонші надлами людської душі, був шокований рівнем жорстокості в «Таксисті» й наляканий моральним меседжем картини. Драматург навіть порівняв перегляд «Таксиста» з кривавою розвагою гладіаторів у римському Великому цирку. Цікаво, що би сказав старий стосовно «Скажених псів», якби дожив до тріумфу Квентіна Тарантіно?

Двома головними лобістами фільму Скорсезе стали знаменитий греко-французький режисер Коста-Гаврас і британська акторка та модель Шарлотта Ремплінг.

Майстер політичного кіно Коста-Гаврас, який зняв низку класичних фільмів про диктатури й терор, добре розумів природу політичного насильства. Він побачив у «Таксисті» не безглузду різанину, а дослідження того, як суспільство ігнорує надламану людину, поки та не бере до рук пістолета.

А Шарлотта Ремплінг завжди тяжіла до складного, провокаційного та безстрашного кіно: лише за кілька років до цього вона знялась у скандальному «Нічному портьє» Ліліани Кавані. Крім іншого, акторка особливо оцінила феноменальну роботу Роберта де Ніро.

Звісно ж, був і політичний мотив. Окрім чеснот роботи Скорсезе, де Ніро та оператора Майкла Чапмена, Канни нагородили Новий Голлівуд, який поставив точний діагноз сучасній Америці. Нагадаємо, що героєм фільму став травмований ветеран В’єтнаму, звідки лише рік тому вивели війська США. «Таксист» показав, що американське суспільство саме породжує своїх монстрів, а потім підносить їх як героїв, тож «Золота пальмова гілка» стала своєрідним ляпасом класичному Голлівуду.

До речі, про Тарантіно. У книзі «Кіноспекуляції» він доводить, що Тревіс Бікл не воював у В’єтнамі, а лише видає себе за ветерана. Військове братерство стирало суперечності між чорними та білими американцями, а герой де Ніро, крім інших численних недоліків, — расист.

Бути Тревісом Біклом

До 1976 року кіно вчило глядачів співчувати «поганим хлопцям»: десятиліттями міський антигерой був романтичною фігурою. «Таксист» став чи не першим фільмом, який настільки безкомпромісно занурив глядача у свідомість соціопата, що змусив по-справжньому боятись антигероя.

Тревіс Бікл став першим протагоністом, позбавленим будь-якої чарівності. Він просто жалюгідний: ніяково почувається з жінками, страждає на ПТСР і глибоку соціальну ізоляцію. Його самотність — це не стильний вибір вовка-одинака, а клінічна патологія. Щоденникові записи Бікла в закадровому озвученні сповнені порожніх банальностей, що лише підкреслює його інтелектуальну та емоційну порожнечу.

Навіть кривавий хрестовий похід заради порятунку малолітньої повії — це не акт альтруїзму. Це відчайдушна спроба соціопата знайти хоч якесь виправдання своїй жадобі насильства й самоствердитись у світі, який його не помічає.

Фільм Скорсезе досліджує токсичну маскулінність, що маскується під героїзм. Найгіркіша іронія фіналу полягає в тому, що суспільство, яке прагне простих рішень, охоче сприймає за подвиг криваву різанину, влаштовану соціопатом.

Такий антигерой був можливий лише в певний час і в правильному місці. Пів століття по тому вже не можна ігнорувати той факт, що образ травмованої людини з натовпу, яка вирішує по-своєму змінити світ із револьвером у руках, дав потужний імпульс цілій галереї антигероїв у реальному житті. Тревіс Бікл — батько епідемії шутингу, що породив таких монстрів, як Андерс Брейвік.

Є й суто практичні причини того, що сьогодні такий антигерой на екрані неможливий. Це за часів Нового Голлівуду вміння вивести глядача із зони комфорту було мірилом успіху для режисера. А сучасний Голлівуд — це насамперед гігантська корпоративна машина з управління ризиками.

Справжній, безкомпромісний антигерой — колосальна загроза для бізнес-моделі. Про такого персонажа, як Тревіс Бікл, неможливо зняти три сиквели, спін-офф і серіал для стримінгу: божевілля й екзистенційна порожнеча погано масштабуються. Про мерчендайз одразу можна забути.

До того ж середньостатистичний глядач прагне емпатії, але в герої Роберта де Ніро немає нічого, із чим він хотів би ототожнитися. Ніхто при здоровому глузді не хоче бути Тревісом Біклом!

Коли кіно було великим

Тому можна сказати, що Тревіс Бікл став ідеальним антигероєм, єдиним і неповторним в одній особі. Його «спадкоємців» на кіноекрані можна перелічити на пальцях однієї руки. І з великим відривом тут лідирує Лу Блум із фільму «Стерв’ятник» (або «Стрінгер», 2014) режисера Дена Гілроя.

Мабуть, це найдосконаліший і наймоторошніший антигерой у кіно XXI століття та найкраща роль Джейка Джилленгола: від його присутності в кадрі стає фізично некомфортно. Та якщо нью-йоркський таксист — це монстр, породжений повоєнною травмою та міським занепадом 1970-х років, то лос-анджелеський стрінгер (репортер, який працює в гарячих точках або зонах стихійного лиха і продає матеріали інформаційним агентствам) — продукт епохи пізнього капіталізму та цілодобових новин. Людина, готова буквально на все заради ефектного новинного сюжету.

Джейк Джилленгол ідеально втілив людину, яка взагалі не відчуває емпатії, а внутрішню порожнечу заповнює мотиваційними слоганами з Інтернету та бізнес-тренінгів. Він мислить виключно штампами корпоративної культури, тож сучасна медіасистема буквально створена для таких, як він.

Проте фільм Дена Гілроя — радше виняток. Індустрія більше не здатна випустити на екран складного, моторошного й неоднозначного персонажа без того, щоб негайно виправдати його важкою дитячою травмою чи соціальною несправедливістю. Справжня, невмотивована міська темрява й екзистенційна порожнеча зникли з екранів.

До того ж незворотно змінився культурний ландшафт. Якщо «Таксист» увійшов до умовного «золотого фонду» культури, то «Стерв’ятник» (хоч і здобув культовий статус серед синефілів та номінацію на «Оскар» за сценарій) навіть близько не спричинив такого суспільного резонансу.

Усе просто: кіно перестало бути дзеркалом суспільства, як 50 років тому, коли глядачі не просто ототожнювали себе з героями фільмів, а й використовували їх як рольові моделі, — а самі фільми відповідали на найважливіші питання буття. Від моменту виходу «Стерв’ятника» минуло 12 років, і за цей час кіно остаточно втратило здатність впливати на розуми і якщо не формувати, то хоча б пояснювати навколишню реальність.

З кінця 1990-х естафету досліджень складних, неоднозначних персонажів перехопило телебачення, ставши безпечною гаванню для антигероїв, чиї характери побудовані на потужній моральній амбівалентності. Йдеться про серіали на кшталт «Клану Сопрано» й «Пуститися берега». А такі шоу, як торішній Pluribus («Одна з багатьох»), порушують перед глядачами непрості філософські й етичні питання. Але це вже, як то кажуть, зовсім інша історія.

Політика