Стратегія «Економіка майбутнього». Що насправді передбачає нове дітище Свириденко

04 червня 2026 р. 08:44

04 червня 2026 р. 08:44

Нещодавно український уряд представив проєкт довгострокової стратегії розвитку України на 15 років під назвою «Економіка майбутнього» . Документ, який розроблявся понад рік за підтримки Світового банку, вказує головними рушіями післявоєнного економічного зростання залучення приватного капіталу, конкуренцію і розвиток підприємництва. Стратегія передбачає, що ВВП зростатиме на 6% щорічно, частка інвестицій збільшиться до 24–30% ВВП і до рідної країни повернуться як мінімум 3,1 мільйона українців, що виїхали від війни за кордон.

Планування післявоєнного економічного відновлення є правильним рішенням. Утім, «Економіка майбутнього» відтворює усталену традицію українських можновладців: за фасадом гучних цифр та обіцянок реформ відсутні дієві механізми їхньої реалізації. Показово, що новий документ навіть знижує планку амбіцій — 2023 року Юлія Свириденко тоді ще на посаді міністра економічного розвитку обіцяла , що за десять років український ВВП сягне 1 трлн дол. «Економіка майбутнього» при номінальному ВВП України 2025 року близько 207 млрд дол. із достатньо амбітними темпами зростання у 6% обіцяє лише 500 млрд дол. на початку 2040-х років. Справжня мета стратегії полягає в іншому. Схоже, що вона була розроблена не для внутрішнього використання, а насамперед для презентації міжнародним партнерам — Світовому банку, Міжнародному валютному фонду та Європейському Союзу. Через російську агресію Україна перебуває в стані глибокої залежності від зовнішнього фінансування, і кожен новий транш макрофінансової допомоги потребує демонстрації реформаторських намірів. Стратегічний документ із правильними словами й амбітними цифрами виконує саме цю функцію: він є сигналом платоспроможності не в економічному, а в політичному сенсі — засвідчує, що українська влада «розуміє завдання» і «рухається у правильному напрямку». Чи буде реалізовано стратегію, питання вторинне. Майже ніхто із чинних політиків чи посадовців міжнародних інституцій не буде при владі через п'ятнадцять років.

Країни, які досягали подібного довгострокового економічного зростання, зокрема Польща та держави Балтії, реалізовували економічну політику, спрямовану насамперед на розширення простору для приватної ініціативи. Її ключові елементи добре відомі: стабільні й передбачувані правила оподаткування, мінімум дискреційних повноважень у контролюючих органів, незалежна судова система як гарант права власності та вирішення спорів, а також відкрите економічне середовище без привілейованих груп.

В Україні, навпаки, фіскальна та регуляторна політика останніх семи років рухалась у принципово іншому напрямі. Її концептуальною основою є екстрактивна модель відносин між державою і приватним сектором, за якої останній розглядається передусім як джерело бюджетних надходжень, а не як самостійний агент економічного розвитку. Провідним архітектором цього курсу є голова комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, який послідовно просуває розширення бази оподаткування, посилення адміністрування та ліквідацію спрощеної системи оподаткування. Кульмінацією цього курсу стала Національна стратегія доходів до 2030 року, ухвалена наприкінці 2023-го як нібито вимога МВФ. Її реалізація призвела до найбільшого за всі роки незалежності зростання податкового навантаження та збільшення втручання контролюючих органів у діяльність бізнесу.

Іншим фактором, який визначатиме реалізацію «Економіки майбутнього», є умови зовнішнього кредитування України. 28 травня Верховна Рада ратифікувала Угоду про отримання макрофінансової допомоги від ЄС у рамках Позики на підтримку України загальним обсягом до 90 млрд євро, з яких до 8,35 млрд євро передбачено як пряму бюджетну підтримку 2026 року. Меморандум про взаєморозуміння між Україною та ЄС, підписаний у Брюсселі 20 травня (за іронією, того самого дня, коли було презентовано стратегію уряду), містить юридично зобов'язуючі умови виплати кожного з трьох траншів. Ці вимоги є однозначними: мобілізація внутрішніх доходів, вдосконалення управління державними фінансами та гармонізація податкового законодавства з директивами ЄС. Зокрема, умовою третього траншу є реформа спрощеної системи оподаткування, мета якої — отримання додаткових надходжень і диференціація ставок для платників єдиного податку третьої групи. Це та сама реформа, яку підприємницька спільнота послідовно розцінює як системну загрозу для малого та середнього бізнесу.

Що насправді необхідно

Якщо відкинути декларативну оболонку і поставити питання прямо: що саме має змінитись, аби українська економіка зростала швидкими темпами?

По-перше , необхідний повний перегляд поточної фіскальної політики. Чинна модель відносин між державою і бізнесом несумісна зі сценарієм, у якому приватний капітал є драйвером зростання. Нова концепція фіскальної політики має виходити з протилежного принципу: податкове середовище України повинне бути конкурентним інструментом залучення інвестицій, а не механізмом компенсації бюджетного дефіциту за рахунок бізнесу. Це означає низькі та стабільні податкові ставки, мінімум дискреційних повноважень у контролюючих органів і відмову від практики планових показників і тотальних перевірок.

По-друге , потрібна кадрова реконфігурація економічного та фінансового блоків. Стратегія, що декларує пріоритет приватної ініціативи, не може реалізовуватися командою, яка сім років послідовно цю ініціативу обмежувала. Йдеться не про ротацію між різними установами, а про кардинальну заміну ключових позицій в економічному блоці Кабінету міністрів на людей, чия публічна позиція та практичний досвід відповідають задекларованій ліберальній моделі.

По-третє , необхідна реальна, а не декларативна дерегуляція. «Економіка майбутнього» вказує на необхідність передбачуваного регуляторного середовища, однак передбачуваність вимірюється не обіцянками, а місцем країни у міжнародних індексах економічних свобод і рейтингах ділового клімату, таких як Fraser Institute, WJP Rule of Law Index, EBA Investment Attractiveness Survey. Україна наразі посідає 143-тє місце серед 165 країн у рейтингу «Економічна свобода у світі за 2025 рік», по сусідству з африканськими державами та Росією. Реальна дерегуляція означає конкретні й незворотні кроки: скорочення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню; перехід від дозвільної до декларативної моделі для переважної більшості підприємницької діяльності, коли держава отримує повідомлення про початок роботи, а не видає дозволу на неї; запровадження повноцінного ризик-орієнтованого нагляду, за якого контролюючі органи перевіряють не всіх підряд, а лише тих, хто становить реальний ризик, за чіткими, публічними і незмінними критеріями.

По-четверте , виконання зобов'язань перед ЄС у частині розбудови та незалежності антикорупційних органів. План «Качки—Кос», підписаний у грудні 2025 року після скандалу із законодавчими спробами підпорядкувати Національне антикорупційне бюро і Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру Офісу генерального прокурора, містить конкретні вимоги: законодавче закріплення права САП здійснювати процесуальні дії без погодження з генпрокурором, запровадження прозорого конкурсного відбору керівника Державного бюро розслідувань із участю міжнародних експертів, а також перегляд процедури призначення генерального прокурора. Без дієвої антикорупційної інфраструктури, незалежної від виконавчої влади, прихід міжнародних інвесторів в Україну залишатиметься декларацією про наміри.

По-п'яте , потрібне незалежне судочинство як умова, без якої решта реформ втрачає сенс. Попри певний прогрес останніх років, українська судова система досі не забезпечує того, чого насамперед потребує інвестор: передбачуваного захисту права власності і реального виконання судових рішень. Інвестори заходять у країну тоді, коли впевнені, що контракт можна виконати через суд, а актив — захистити від політично мотивованого тиску чи рейдерів. В Україні ця впевненість наразі відсутня.

Ці кроки не є відкриттям. Вони відомі українській владі, міжнародним партнерам і експертній спільноті вже не перший рік. Проблема не в браку експертизи, проблема полягає саме в браку політичної волі їх реалізовувати. Наразі українська влада має унікальний шанс: зовнішнє фінансування, міжнародну увагу і мандат від населення на реформи, які в мирний час були б неможливими. Цей шанс поступово звужується. Кожен рік без структурних змін — це відтворення тієї самої економічної пастки, з якої Україна не може вибратися вже десятки років. І для цього не потрібно писати чергові стратегії, які потім перетворюються на макулатуру.

Політика