«Сни належать тільки мені»: Ольга Токарчук про ШІ, інтелектуальну лінь та майбутнє історій

14 червня 2026 р. 08:54

14 червня 2026 р. 08:54

Ми живемо в епоху, коли найлегший шлях — відмовитися думати власною головою. Інформації, криз та болю стало настільки «забагато для наших голів», що інтелектуальна лінь перетворилася на норму, а штучний інтелект загрожує замінити не робочі руки, а саму здатність людини до рефлексії.

На Книжковому Арсеналі лауреатка Нобелівської премії з літератури Ольга Токарчук не пропонувала киянам зручних ілюзій. Письменниця говорила про правий відкат Європи, страхи українців у Польщі й про літературу як останній рубіж нашої людяності.

ZN.UA побувало на зустрічі та публікує тези розмови.

Так і має бути

За словами Токарчук, найгірші історії трапляються саме тоді, коли люди припиняють користуватися власним розумом . Зустріч, що відбулася за підтримки Польського інституту в Києві, мала символічну назву «Ми не на острові». Цьогорічний фестиваль проходив під гаслом «Нести свою свободу».

Польський Інститут у Києві / Instytut Polski w Kijowie / facebook / Alex Zakletsky

Розмову модерував письменник, перекладач і військовослужбовець ЗСУ Андрій Любка . Він розповів, як відпрошувався з частини до столиці на зустріч із нобеліанткою. Його командир знизав плечима: мовляв, Нобелівська премія — це добре, але от якби в неї був Орден Богдана Хмельницького, було б краще.

Токарчук зізналася, що по-доброму вражена — на п’ятий рік повномасштабного вторгнення Арсенал продовжує працювати, нові книжки виходять друком, а зали залишаються повними людей. «Так і має бути», — наголосила письменниця.

Пісенька про порцеляну

Свою віру в силу літератури нобеліантка вибудовує на спостереженні: людина є наративною істотою . Ми усвідомлюємо світ не через сухі факти чи статистику, а саме через оповіді.

Найкращим прикладом є чотирирічний онук письменниці: щоб умовити хлопчика поїсти, бабуся обіцяє йому «щось розповісти», і цей сюжетний гачок спрацьовує безвідмовно. Токарчук вважає, що оповіді життєво необхідні нам для того, щоб приборкувати навколишній хаос і знаходити порозуміння з іншими.

Як зауважує авторка, попри пропаганду, хороша література слугує «здоровим, чистим подихом», оскільки в ній світ ніколи не буває пласким і чорно-білим. Література, на переконання Токарчук, покликана роззброювати примітивні спрощення, адже в ній завжди забагато нюансів для штучного поділу світу надвоє.

Себе Ольга Токарчук дедалі частіше ідентифікує не просто як польську письменницю, а як авторку з Центрально-Східної Європи. Прикметною рисою літератури цього регіону є глибинна прив’язаність до ідеї плинного світу .

Історії місцевих родин століттями зіткані з постійних переїздів і рухливих кордонів, через що історичні наративи не завжди гармонійно поєднуються. Як каже письменниця, дитина, котра зростає в такій хисткій, плинній культурі, має значно менший кредит довіри до реальності. На відміну, наприклад, від англійця, народженого на стабільному острові, де все чітко прописано й де історично сформувався психологічний реалістичний роман із чітким розумінням того, які саме чашки стоять на яких столах.

«А в нашій частині Європи, — пояснює письменниця, — чашки доволі часто з надщербленнями». У цьому регіоні люди нерідко змінювали ідентичності, раптово зникали, виїжджали чи переїжджали, тому все довкола є дещо «недописаним».

Із цього випливає й природна спокуса авторів знайти інший спосіб оповіді: запозичити елементи фантастики, звернутися до глибин уяви або скористатися засобами поетичної експресії.

До цієї специфічної традиції Токарчук зараховує Франца Кафку (єврея, який мешкав у чеській Празі та писав німецькою мовою), Чеслава Мілоша (який народився в Литві, вважав себе литовцем, але писав польською), а також сербського письменника Данила Кіша , чия філософія, за словами Ольги, близька їй.

Підтримуючи цю думку, Андрій Любка згадав знамениту «Пісеньку про порцеляну» (вже згаданого Чеслава Мілоша), що розповідає про крихкість нашого світу — «Нічого мені так не шкода, як порцеляни».

Переляканий розум

Чи не залишився цей відкритий плинний світ у минулому, зважаючи на те, що нині повсюдно — від Франції до США — стрімко набирають сили ідеї ізоляціонізму та праворадикальні настрої?

Токарчук розцінює повернення до правого консерватизму як базову інстинктивну реакцію суспільства — страх перед незбагненною складністю сучасного світу. Світу стало «забагато для наших голів», і для багатьох найпростішою відповіддю стає бажання спростити його до примітивних, зрозумілих поділів: ось чітка межа, ось твоє, ось моє, ось чоловік, ось жінка — тощо.

«Це рефлекс переляканого розуму» , — резюмувала нобеліантка. До цього вона додала суто фахове літературне спостереження: ймовірно, саме через цю інтелектуальну обмеженість серед консервативних правих так мало справжніх митців і така відверто слабка література — адже неможливо написати глибоку книжку, мислячи настільки спрощено.

У моєму місті кожен десятий — українець

На запитання, чи відчувають за кордоном, що Україна в цій екзистенційній війні не сама, Токарчук відповіла: «Абсолютно так».

На її думку, будь-хто, хто читає новини й бодай трохи їх аналізує, чітко бачить глобальну загрозу — спільну війну. Коли ж у Польщі хтось намагається стверджувати, ніби «це не наша війна», письменниця підозрює, що така людина просто не вміє або не хоче думати, адже імперські апетити Росії неприховано проєктуються на територію всієї Європи .

Токарчук зазначила, що не береться говорити від імені всіх чехів чи французів, але під час її подорожей Європою стає очевидно, що Україна веде цю криваву війну зокрема й від «нашого (європейців) імені».

Нобеліантка пояснила, що медіа за своєю природою схильні зосереджуватися на негативі, адже такими є сучасні закони привернення уваги. Проте абсолютна більшість польського суспільства, наголосила Токарчук, непохитно стоїть на боці України. Наприклад, у її місті щодесятий мешканець тепер є українцем , і ці люди успішно знаходять там своє нове місце.

Звісно, трапляються й «жахливі бандитські речі», за які письменниці особисто соромно і за які вона щиро перепрошує, але варто розуміти, що такі ексцеси можуть статися в будь-якому суспільстві.

Про ціну правди

У світі, переповненому офіційними версіями, потужною пропагандою та фейками, які творяться наживо, постає логічне питання: як письменнику зберегти чутливість і об’єктивність наратора? Для Токарчук це є беззаперечним обов’язком: митець має твердо стояти на боці правди.

Проте саме поняття письменниця трактує, апелюючи до арістотелевого визначення фікції як «певного виду правди». Навіть розповідаючи про персонажів, яких ніколи не існувало в реальності, й описуючи місця, яких не знайти на жодній мапі, можна висловити щось значно важливіше та справжніше, ніж прості сухі факти.

Токарчук послалася на культовий роман «Сто років самотності» Маркеса : у ньому немає жодних реальних документів, але водночас вмістилася ціла епоха людського буття.

Письменниці дуже добре відома ціна правди. Пригадаймо, як після публікації роману «Книги Якова» Токарчук стикнулася з потужною хвилею гейту, її навіть погрожували вбити. У творі авторка зобразила Річ Посполиту XVIII століття не як толерантну ідилію, а як державу-колонізатора, далеку від віротерпимості.

Людина погранич

«Я — людина погранич», — сміливо заявила Токарчук, зізнавшись, що завжди ставить помежів’я та периферію вище за визнаний центр. За її спостереженнями, саме центр зазвичай диктує моду, встановлює правила та жорстко вирішує, про що можна говорити, а про що варто мовчати.

Натомість саме на периферіях найкраще помітно ексцентричність — ті нові, свіжі явища, які ще не встигли увійти в загальну суспільну свідомість. Саме в цих маргінальних зонах народжуються найцікавіші, найінноваційніші ідеї та рішення.

Життєвий шлях самої авторки підтверджує цю філософію: нині вона мешкає на польсько-чеському прикордонні, а її дитинство минуло на польсько-німецькому — у Нижній Сілезії. Там її нянею була німкеня, а перші життєві враження формувалися серед архітектури, збудованої німецькими майстрами.

Токарчук вважає такий досвід справжнім багатством: він дає змогу дивитися на світ з однієї звичної перспективи, а зробивши лише крок убік — побачити його під абсолютно іншим кутом. Наявність двох перспектив, вважає письменниця, збагачує розум людини, працюючи за принципом корисної двомовності у дітей.

Нижню Сілезію Токарчук називає надзвичайно вдалим історичним мультикультурним експериментом . Після завершення Другої світової війни з цієї території примусово виселили німців, а на спорожнілі землі масово з’їхалися геть різні люди: українці, євреї, поляки-емігранти з Франції та Бельгії, а 1948 року до них приєдналися греки й македонці, а також безліч поляків, депортованих зі Сходу, зокрема зі Львова та Галичини.

Останній великий роман

Саме цей повоєнний досвід — основа сюжету нової книжки Токарчук. Дія роману розпочинається 1946 року у Вроцлаві — місті, що лежало в руїнах. Символічно, що цього року від тих подій минуло 80 років.

Письменниця зізналася, що робота над текстом була надзвичайно виснажливою : їй доводилося годинами читати старі газети того часу, глибоко занурюватися в історичні архіви та намагатися збагнути складні життєві вибори людей.

Ольга Токарчук трепетно називає цю книжку своїм останнім великим подарунком спільноті нижньосілезців, оскільки це — їхня спільна історія, історія покоління їхніх дідів і прадідів. Офіційна презентація видання в Польщі запланована на липень і відбудеться під час літературного фестивалю її власного фонду, а сама книжка польською мовою має побачити світ восени 2026 року.

Найнесподіванішою новиною стало те, що, найімовірніше, це буде останній великий роман . Таке рішення Токарчук називає глибоко виваженим і навіть зумовленим «біологічно».

Написання масштабного роману вимагає колосальної фізичної та психічної напруги, каже авторка. На її думку, набагато здоровіше вчасно сказати собі «я завершую», поки розум іще гострий, а не намагатися дотягувати роботу «на останньому подиху».

Є тут і суто тверезий ринковий аргумент: сучасний книжковий ринок практично не залишає авторам шансів економічно окупити багаторічну копітку працю над великими літературними полотнами.

У майбутньому нобеліантка планує зосередитися на короткій прозі, а також просто пожити: приділити час ролі бабусі, матері, подруги, мандрівниці та дозволити собі всі ті радощі життя, на які раніше бракувало часу.

Водночас щодо майбутнього сторітелінгу письменниця випромінює оптимізм. Оскільки людина є істотою наративною, література ніколи не зникне — змінюватимуться лише її носії.

Незадовго до виступу в Києві Ольга Токарчук у своїх соцмережах розвіяла медійний міф про те, що вона нібито пише романи за допомогою штучного інтелекту. Нобеліантка пояснила, що використовує ШІ виключно як сучасний аналог енциклопедії для швидких довідок, адже машина схильна помилятися, і саме автор має виправляти ці хиби.

«Писати історії ШІ не вміє» , — зазначила письменниця, додавши, що її справжній страх — не технології, а втрата людьми критичного мислення. А відповідаючи критикам, Токарчук дозволила собі іронію: «Мене іноді надихають сни , але перш ніж це речення також буде загнане в кут і розірване на шматки експертами, я поспішаю повідомити, що це мої власні сни».

На Арсеналі Токарчук зауважила: так само, як усні епоси Гомера з часом перетворилися на текст, а паперові видання вижили в епоху електронних читалок, майбутні технології лише створять нові форми для розповідей . Формат може стати віртуальним чи повністю інтерактивним, але глибинна людська потреба у сторітелінгу залишиться незмінною.

Європу майбутнього Токарчук бачить як велику спільноту різноманітних сильних регіонів, яку просто неможливо штучно звести до якихось кордонів, вигаданих політиками в Ялті чи накреслених на папері. І ця оновлена сильна Європа, впевнена письменниця, обов’язково існуватиме разом з Україною.

Політика