Повалені народом: лідери країн, які втратили владу через протести у XXI столітті

24 червня 2026 р. 16:03

24 червня 2026 р. 16:03

У XXI столітті через вуличні протести владу втратили абсолютно різні політики: криваві диктатори , колишні радянські чиновники, безвідповідальні корупціонери та фальсифікатори виборів. Усіх їх об’єднує одне: вони почувалися цілком упевнено на своїх посадах, перш ніж втратили владу, – тож їхній приклад має насторожити російського диктатора путіна , який підпадає під усі названі категорії. «Слово і діло» згадує на інфографіці 12 знакових випадків, коли масові демонстрації призвели до відставки найвищих посадовців держави.

Мілошевич і Фухіморі: протести проти кривавих диктаторів

Восени 2000 року народні заворушення призвели до повалення двох кривавих диктаторів 1990-х років – Слободана Мілошевича в Югославії, яка на той час об’єднувала лише Сербію та Чорногорію, та Альберто Фухіморі в Перу.

Мілошевич – один із головних організаторів громадянської війни в Югославії, якого судили в Гаазі за причетність до геноциду мусульман у Сребрениці, створення концтаборів, переслідування і тортури. На лаву підсудних Мілошевича змогли посадити завдяки Бульдозерній революції, що спалахнула після спроб президента «обнулити» свої терміни – точнісінько як це згодом зробив путін – і відмови визнати поразку.

Альберто Фухіморі, відомий організацією «ескадронів смерті» та репресіями в Перу, теж втратив владу через спроби переобратися. На президентських виборах, попри всі фальсифікації, він здобув мінімальну перевагу. Після перемоги Фухіморі медіа поширили інформацію про корупційний скандал у близькому оточенні президента – і після масових протестів той оголосив перевибори та втік до Японії.

Революція троянд і Тюльпанова революція: протести у Грузії та Киргизстані

2000-ні – це пік популярності «кольорових революцій» на пострадянському просторі. Найвідомішою для нас є очолена Віктором Ющенком Помаранчева революція, яка не дозволила фальсифікувати вибори на користь Януковича , – але технічно вона не повалила лідера країни, на відміну від кольорових революцій у Грузії та Киргизстані.

З 1995 року президентом Грузії був Едуард Шеварднадзе – міністр закордонних справ СРСР часів Горбачова. Його другий термін мав скінчитися у 2005 році, однак Шеварднадзе пішов із посади раніше – у 2003 році, внаслідок Революції троянд. Її причиною стали накопичені претензії до влади, корупційні скандали та підозри у фальсифікації парламентських виборів. Очолив протести Міхеіл Саакашвілі .

Тюльпанова революція 2005 року в Киргизстані теж усунула колишнього радянського функціонера – Аскара Акаєва, який керував країною з 1990 року, коли вона ще була Киргизькою РСР. Протести в Киргизстані минули менш мирно, ніж у Грузії, а після втечі Акаєва до Москви в країні пройшли хвилі мародерства.

Арабська весна у Тунісі та Єгипті

У 2011 році країнами Близького Сходу прокотилася Арабська весна – серія протестів і заворушень, що охопили простір від Марокко до Іраку. Якщо в Лівії та Сирії протести швидко перейшли у руйнівні громадянські війни , то в Тунісі та Єгипті громадянам вдалося скинути владу через демонстрації.

Зін аль-Абідін Бен Алі керував Тунісом аж із 1987 року, однак зрештою втратив владу через самоспалення вуличного торговця Мухаммеда Буазізі на знак протесту, що стало іскрою масштабних заворушень.

Хосні Мубарак правив Єгиптом ще довше – з 1981 року, однак після 18 днів протестів у 2011 році подав у відставку, передавши владу військовим. Згодом Мубарака судили за корупцію та перевищення повноважень, і кілька років він пробув у в’язниці.

«Легітимні»: Бакієв, Янукович, Моралес

Курманбек Бакієв прийшов до влади в Киргизстані внаслідок тієї самої Тюльпанової революції 2005 року. Втім, за п’ять років його самого звинуватили у спробах узурпації влади та неефективності управління, й після тривалих заворушень у 2010 році він подав у відставку та поїхав до Білорусі під захист Олександра Лукашенка, де заявив, що залишається легітимним президентом.

Своєю чергою Віктор Янукович обрав для «переїзду» не Білорусь, а росію. У розпал протестів Революції Гідності 2013–2014 років Янукович утік із країни, фактично відмовившись від своїх повноважень, проте не оголосив про відставку, що породило легенду про «легітимного президента».

Ево Моралес, президент Болівії у 2006–2019 роках, втратив владу через спробу переобратися. Вибори супроводжувалися масовими протестами через невдоволення громадян політикою президента і звинувачення в масових фальсифікаціях. У листопаді Моралес подав у відставку, заявивши, що цей крок – вимушений наслідок «перевороту» в країні, й невдовзі втік до Мексики, звідки заявив, що досі юридично залишається президентом.

Дискредитовані прем’єр-міністри Болгарії та Сербії

Бойко Борисов тричі ставав прем’єр-міністром Болгарії. Його перший уряд, 2009–2013 років, закінчився через масові протести, спричинені насамперед підвищенням тарифів на електроенергію. Втім, уже наступного року Національне зібрання Болгарії знову підтримало його кандидатуру, і Борисов знову став прем’єром – цього разу до січня 2017 року.

Після виборів у травні 2017 року партія Борисова набрала достатньо голосів, щоби він утретє здобув свою посаду. Через чотири роки, втім, Борисов удруге втратив владу на тлі протестів: цього разу кампанію проти нього підтримав президент Румен Радев , а безпосередньою причиною стали злиті у мережу аудіо- та фотоматеріали, які представляли прем’єра у вкрай невигідному світлі. Протести тривали майже рік і зрештою завершилися успіхом: після виборів у квітні 2021 року партія Борисова зазнала нищівної поразки.

Нарешті, останньою яскравою втратою влади внаслідок протестів стала відставка сербського прем’єр-міністра Мілоша Вучевича — не плутати з президентом Олександром Вучичем. 1 листопада 2024 року на залізничній станції міста Новий Сад обвалився навіс, що призвело до смерті 14 людей. У Сербії почалися масові протести зі звинуваченнями уряду в безвідповідальності, й зрештою Вучевич був змушений подати у відставку в січні 2025 року.

Нагадаємо, у червні в Албанії спалахнули протести , які охрестили «Революцією фламінго». Їхньою причиною стали плани будівництва зятем Трампа курорту в заповідній прибережній зоні.

У Сербії, попри відставку Вучевича, також не вщухають протести . Президент республіки Вучич допустив свою дострокову відставку, а восени в країні пройдуть дострокові парламентські вибори.

Раніше «Слово і діло» розповідало на інфографіці про десятьох найстаріших президентів і монархів світу, до яких, утім, не належать ані Трамп, ані Сі Цзіньпін, ані путін.

Фальсифікація виборів – одна з найпоширеніших причин масових протестів. Детальніше про те, які відсотки собі «призначили» на виборах президенти різних країн, дивіться в нашій інфографіці .

Політика