Село без медицини: чому масштаби проблеми стали очевидними лише зараз

26 червня 2026 р. 11:14

26 червня 2026 р. 11:14

Заслужена лікарка України Ольга Голубовська попереджає: українська глибинка може взагалі залишитися без лікарів. Реформа медицини призвела до катастрофічних наслідків, війна ще більше погіршила ситуацію — у підсумку лікувати мешканців сільської периферії просто нікому…

Коли у 2017 році розпочиналася медична реформа, нам обіцяли сучасну, доступну та якісну систему охорони здоров'я. Для села звучали особливо амбітні обіцянки: нові амбулаторії, автомобілі для лікарів, телемедицина, сучасне обладнання, доступні ліки.

Минуло майже десять років. Достатній термін, щоб оцінити результати і відокремити красиві обіцянки від реальності. І сьогодні результат важко не помітити: для значної частини мешканців українських сіл медична допомога так і не стала доступнішою. Навпаки — у багатьох випадках вона стала ще більш далекою та складною, особливо для тих, хто потребує її найбільше.

Однією з головних помилок медичної реформи стало те, що її будували навколо медичних закладів і фінансових моделей, а не навколо потреб пацієнта. А для пацієнта важливо не те, що десь працює сучасна лікарня, а те, чи може він до неї швидко доїхати. Особливо якщо йдеться про літню людину, яка живе у віддаленому селі без нормального транспортного сполучення. Телемедицина не замінить лікаря біля ліжка хворого, а опорна лікарня не робить медичну допомогу доступною, якщо дорога до неї перетворюється на окреме випробування.

Протягом багатьох років медична допомога в селах була максимально наближена до пацієнта через мережу фельдшерсько-акушерських пунктів та невеликих медичних амбулаторій. Так, ця система мала багато недоліків і потребувала модернізації. Але вона мала одну беззаперечну перевагу — медична допомога була поряд. Фельдшер знав своїх пацієнтів, їхні хронічні захворювання, хто живе самотньо, до кого потрібно зайти після виписки з лікарні. Він міг прибути на виклик за кілька хвилин, оцінити стан пацієнта, надати першу допомогу, організувати госпіталізацію.

Реформа обіцяла наблизити якісну медичну допомогу до кожного пацієнта. Заради цього почали створювати нові центри первинної медичної допомоги, будувати амбулаторії та концентрувати ресурси в опорних лікарнях. На папері все виглядало логічно: більше обладнання, більше можливостей для діагностики, ефективніше використання коштів. Але за всіма цими схемами та розрахунками поступово втрачалося головне — медичний працівник поруч із людиною. Невеликі сільські медичні пункти, які роками були першою точкою звернення для пацієнта, почали зникати із системи, а разом із ними зникала й можливість швидко отримати допомогу на місці. Водночас проблема кадрів нікуди не поділася. Навпаки, в багатьох громадах вона стала ще гострішою. Виявилося, що будівлю можна відремонтувати, обладнання закупити, а от знайти лікаря, який захоче і зможе працювати в селі, значно складніше.

Багато з цих проблем були прогнозованими ще на початковому етапі реформування. Було ж очевидно, що українське село потребує окремого підходу, а не автоматичного перенесення рішень, які добре працюють в містах чи взагалі інших країнах. Сьогодні це визнають і міжнародні експерти, у своїх оцінках ВООЗ, Світовий банк та Європейська обсерваторія із систем і політики охорони здоров'я пишуть, що, попри позитивні зміни у фінансуванні та організації медичної допомоги, реформа так і не вирішила ключових проблем сільської медицини. Тобто збереглися: суттєва нерівність між містом і селом у доступі до медичних послуг, хронічний дефіцит лікарів і медичних сестер у громадах та швидке старіння сільського населення, яке потребує постійного медичного супроводу. По суті, міжнародні експерти дійшли того самого висновку, про який багато років ми говорили: успішність медичної реформи визначається не кількістю електронних сервісів чи нових фінансових механізмів, а наявністю медичного працівника там, де він потрібен.

Навіть до повномасштабної війни сільська медицина потерпала від хронічного кадрового дефіциту. Молоді лікарі не поспішали їхати в села через низькі зарплати, відсутність житла, надмірне навантаження та обмежені можливості професійного розвитку. Війна лише загострила проблему. Частина медиків була мобілізована, частина виїхала за кордон, частина змінила місце роботи. У результаті в багатьох громадах кадровий дефіцит перетворився на кадрову катастрофу.

У 2024 році президент видав указ №483/2024 щодо забезпечення доступності медичної допомоги в сільській місцевості. Сам факт появи такого документа в розпал війни є показовим. Коли питання забезпечення села лікарями, ліками та доступною медичною допомогою виноситься на рівень президента, виникає запитання: а що робили цей час профільні органи? Невже масштаби проблеми стали очевидними лише тепер?

Указ передбачає правильні речі: стимули для медиків, житлові програми, розширення аптечної мережі, підготовку нових кадрів для сільської місцевості. Минув майже рік. За цей час Кабінет міністрів ухвалив кілька нормативних рішень, зокрема Порядок забезпечення житлом медичних працівників у сільській місцевості. Але якщо з документами ситуація більш-менш зрозуміла, то з результатами — значно складніше. У відкритому доступі практично немає інформації про те, скільки лікарів завдяки цим рішенням уже приїхали працювати в села, скільки вакансій вдалося закрити, скільки медиків реально отримали житло та як це вплинуло на кадрову ситуацію в громадах. Тоді як оцінити це рішення?

Зрозуміло, що сьогодні багато проблем можна пояснити війною. Але було б помилкою списувати на неї все. Криза сільської медицини почалася не у 2022 році. Війна лише оголила проблеми, які накопичувалися роками. І якщо ми справді хочемо їх вирішити, потрібні не лише окремі програми для лікарів чи нові нормативні документи. Сільська медицина не існує окремо від самого села. Важко залучити молодого лікаря туди, де закривається школа, немає роботи для членів його родини, погано працює транспорт і щороку стає менше мешканців. Тому відродження сільської медицини має бути частиною ширшої державної політики розвитку сільських територій — із підтримкою освіти, робочих місць, інфраструктури та місцевих громад.

Сільська медицина потребує не чергової реформи, а чесного перегляду підходів. Бо питання не лише в тому, як лікувати людей у селі. Питання в тому, чи зможе українське село залишитися місцем, де люди взагалі захочуть жити.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Політика