авторська колонка Спостерігайте за вусатим. Колонка Леоніда Швеця

01 липня 2026 р. 18:31

01 липня 2026 р. 18:31

Не можна не звернути увагу на риторику та дипломатичну активність Олександра Лукашенка , які останнім часом зазнали змін. У нас до нього досить зневажливе ставлення, і для цього є підстави, але в нинішній ситуації білоруський диктатор – дуже показова фігура. Спостереження за ним дозволяє вловити зміни в атмосфері, що складається навколо війни.

Варто нагадати, що ще не так давно Лукашенка в Україні сприймали зовсім інакше. За даними Соціологічної групи «Рейтинг», у 2018–2019 роках позитивно про нього відгукувалися майже 70 % українців. Тобто це вже після втрати Криму та частини Донбасу, де частка прихильників Лукашенка, очевидно, була вищою, ніж у середньому по країні, і при тому, що з 2014 року тривала війна з росією – частиною єдиної Союзної держави з Білоруссю. Протести 2020 року та їхнє жорстоке придушення знизили оцінку Лукашенка, але зовсім не рішуче: вона впала до 45%. І лише вторгнення у 2022 році налаштувало українців різко негативно до цього діяча, на рівні путіна. Прозріли.

Тим часом глава Білорусі ніколи до повного самозабуття не зливався з володимиром путіним. Вони пов’язані, немов два м’ячики на гумці. Коли Луці зручно, він вихваляє найтісніші братські зв’язки, а коли інтуїція підказує йому, що треба дистанціюватися від Кремля, він обережно відсувається. Він був зовсім не проти в 2022 році стати співавтором блискавичної перемоги над «нацизмом» і вже напевно малював собі особливу роль патріарха в новій, розширеній за рахунок України Союзній державі. І ці міркування, навіть не сумнівайтеся, супроводжувалися спробами порахувати, чи не спробує путін у новій якості завойовника зарозумілих українців роздобути й у Мінську когось не такого хитрого. Пам’ятаєте, як Лукашенко злякався, коли у 2020 році було зафіксовано якісь пересування «вагнерівців» на його території? Цю думку, цілком слушну, він обмірковує безперервно.

Хто-хто, а старий майстер політичного виживання постійно оцінює ризики й намагається залишати собі шляхи відступу. Наприклад, він так і не визнав анексії Криму, а згодом – приєднання південних і східних областей до складу росії. У міру того, як російські війська дедалі більше заводилися в глухий кут, Ригоравич дедалі наполегливіше почав шукати зв’язків із Заходом, пропонуючи себе як посередника для переговорів із Путіним про припинення війни. Йому, з одного боку, імпонувало, що Кремль підвищує його вагу, розміщуючи на території Білорусі тактичну ядерну зброю та «Орешник», з іншого – спроби втягнути в безпосереднє зіткнення з Україною після краху бліцкригу Лукашенко акуратно відкидає: така демонстрація лояльності до друга Володі загрожує дестабілізацією в країні, яку з великими труднощами вдалося втихомирити після протестів 2020 року, а в успіхи на українському фронті, які б виправдовували ризики, він анітрохи не вірить.

Про те, що навесні 2026 року ситуація навколо війни помітно змінилася, не говорить лише ледачий, а для Олександра Лукашенка це ще один сигнал, що треба терміново щось робити, аби наслідки путінської впертості, яка не дозволила укласти минулого року угоду з Трампом, не накрили й білоруського правителя. Зв’язок із путіним, який він раніше вважав основою своєї могутності, може виявитися мотузкою, прив’язаною до бетонного блоку, що йде на дно.

Показна зухвалість Зеленського, який відкрито погрожує застосувати силу , якщо, не дай Боже, з території Білорусі знову будуть вчинені якісь ворожі дії, стала для нього зайвим свідченням того, що Україна нині почувається сильною, як ніколи. Саміт «Великої сімки», на якому було досягнуто одностайності зі Сполученими Штатами щодо необхідності нарощувати допомогу Україні та тиск на росію, підтвердив, що йдеться про довгостроковий тренд, який суперечить серйозним проблемам, що спіткали рф на п’ятому році великої війни. Тут навіть не прокачана надінтуїція, а елементарний здоровий глузд підказує, що треба відступати.

Лукашенко є як слабкою ланкою в ланцюзі захисту путінської росії, так і можливістю – як для нас, так і для наших союзників. На нього можна й потрібно тиснути , що зараз і робить Україна, але через нього ж можна надсилати потрібні сигнали як Кремлю, так і Пекіну, з яким, на жаль, Київ не встановив хоча б мінімального робочого контакту. Лукашенку роль переговірника до вподоби, вона підкреслює його виняткове становище. Він же до челночної дипломатії підготовлений краще, ніж Віткофф і Кушнер. Тому немає нічого дивного в тому, що перед давно запланованим польотом до Китаю, приуроченим до завершення Коленькою тамтешньої освіти, Лука заїхав до Путіна для довгих розмов, щоб уже мати повну картину перед зустріччю з товаришем Сі, який і покликаний мудро розсудити. До речі, особливі стосунки з китайським керівником – ще одне джерело відносної незалежності білоруського диктатора від Москви.

Ось ці пересіпування Олександра Лукашенка між столицями та відсутність хоча б якихось заяв після його тривалих зустрічей із путіним у Валдаї якнайкраще свідчать про те, що за лаштунками зараз назрівають непрості рішення. 2026 рік вимагає нових підходів і від ворога теж, вони давно назріли. Це зрозуміли в Мінську, це точно усвідомлюють у Пекіні. Усі чекають проблисків тверезості від одного мерзотника в Москві. Продовжуємо стежити за вусатим: цілком можливо, що за його поведінкою та промахами, захованими у звичну для нього нісенітницю, ми все зрозуміємо раніше. Він зазвичай не упускає нагоди продемонструвати свою причетність: комплекс неповноцінності переслідує диктатора протягом усього його нескінченного політичного життя.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Політика