Паоло Соррентіно про кризу, старіння та пошук сенсу: від «Великої краси» до «Благодаті»

11 липня 2026 р. 08:38

11 липня 2026 р. 08:38

Днями в українських кінотеатрах стартувало «Літо Соррентіно» — ретроспектива трьох фільмів Паоло Соррентіно: «Велика краса» , «Юність» та «Благодать» . Це гарний привід подивитися на режисера не лише як майстра візуальної форми, а й як автора кіно про кризу, старіння та людську вразливість. Блискучий цинік, що вишукано фіксував на плівку, як людство тоне в порожнечі, сьогодні, в епоху жорстокості й прагматизму, нагадує про милосердя та прощення.

Про що фільми Соррентіно

Його часто називають прямим спадкоємцем Фелліні, проте він уже давно вибудував власну, легко впізнавану й абсолютно магнетичну кіномову.

Соррентіно не боїться бути надмірним, навіть надлишковим: кадри його фільмів перенасичені деталями, кольором, світлом і бароковою архітектурою. Його робота з глибокою перспективою, освітленням і статичними загальними планами вибудувана на контрасті з внутрішнім сум’яттям його героїв. Простір у фільмах Соррентіно завжди домінує над людиною.

Його камера часто стає відстороненим, саркастичним спостерігачем. Навіть найбезглуздіші або найвульгарніші сцени він фіксує з крижаним аристократичним спокоєм. Камера у фільмах Соррентіно плавно обводить обличчя європейської еліти, що старішає, з такою самою відстороненістю, як античні статуї чи мармурові склепіння римських палаццо.

Головний мотив усіх його робіт — криза ідентичності та пошук справжності. Герої фільмів Соррентіно багаті, впливові або знамениті, але ці люди намертво застрягли в екзистенційній порожнечі. Вони часто цинічні, морально зломлені й просто неприємні: схоже, Соррентіно навмисно виписує своїх персонажів так, щоб глядачеві було важко ідентифікувати себе з ними.

Але режисер не просить глядача любити своїх персонажів, він пропонує за ними спостерігати. Їхню розгубленість, згасання й метафізичну тугу Соррентіно досліджує через надскладну геометрію кадру, симетрію та гіпертрофовану, майже задушливу красу кожного плану. Він любить зіштовхувати у своїх фільмах високе й низьке, сакральне та профанне.

Соррентіно одержимий темою фізичного та ментального розпаду. Молодість у його стрічках часто показано як недосяжний і жорстокий ідеал, а старіння — як час підбиття безжальних підсумків. Його кіно — це метафора сучасної Європи, коли за гарним фасадом ховається глибока туга за втраченим сенсом. Критики бачать у цьому відповідь на естетику постмодерну. У світі, де більше немає глобальних сенсів, герої відчайдушно намагаються віднайти бодай якусь справжність.

Трилогія кризи

Сьогодні фільм «Велика краса» (2013) — це загальновизнана класика, своєрідний вільний римейк феллінівського «Солодкого життя».

Головний герой фільму Джеп Гамбарделла — блискучий журналіст світської хроніки, адже він сам — світський лев, який купається в розкоші, цинізмі та нескінченних вечірках. У молодості він написав єдиний, але видатний роман, після чого назавжди покинув літературу.

Блукаючи нічним Римом, герой спостерігає за моральним і фізичним розпадом свого богемного оточення — аристократами, що старішають, фальшивими інтелектуалами, концептуальними художниками, чиє мистецтво зводиться до саморуйнування, та продажними кардиналами.

Недарма будь-яке мистецтво, що його ми бачимо в кадрі очима Джепа — від перформансів до концептуальних виставок, — має нарочито вульгарний вигляд. На тлі величної, але абсолютно байдужої до людської метушні архітектури Вічного міста Джеп намагається знайти ту саму «велику красу», яка могла б виправдати безглуздість його буття.

Рим у Соррентіно — це самостійний, завершений текст. Місто, настільки перенасичене історією, архітектурою та сенсами, що саме собою є нездоланним шедевром, який позбавляє письменника будь-якої можливості щось додати до цього тексту. Джеп капітулює перед Римом, воліючи бути його глядачем, а не співавтором.

Вирішення кризи настає лише тоді, коли герой Тоні Сервілло скидає броню цинізму та згадує свій перший, сокровенний чуттєвий досвід — першоджерело, з якого народжується справжня література. Примирившись із неминучим, Джеп залишає Рим і у фіналі нарешті починає подумки писати другий роман, який він так довго відкладав.

«Юність» (2015) і «Благодать» (2025) багато в чому продовжують головні теми «Великої краси». Ці три фільми складаються в умовну трилогію, в якій Соррентіно препарує природу творчої й особистісної кризи, до того ж у трьох різних видах мистецтва — літературі, музиці та кіно. У «Благодаті» до них додається мистецтво політики.

У «Юності» композитор і кінорежисер у виконанні Майкла Кейна та Харві Кейтеля відпочивають у швейцарському санаторії, де час немовби зупинився. На тлі бездоганних альпійських пейзажів вони з’ясовують стосунки з вічністю, старістю й творчою кризою. Режисер, який живе в полоні власних ілюзій, якоїсь миті розуміє, що час його мистецтва безнадійно минув. Не в змозі витримати зіткнення з реальністю, він обирає добровільно піти з життя. Тоді як його друг-композитор знаходить розраду в прийнятті того факту, що створена ним музика здатна пережити його самого — і погоджується передати свій твір новому поколінню.

Нестерпний тягар політики

У «Благодаті» (2025), останній на цей момент режисерській роботі Соррентіно, яка минулого року тріумфально відкрила Венеційський кінофестиваль, режисер показує нам чинного президента Італії у виконанні того-таки Тоні Сервілло. Проте політика тут — так само, як письменництво чи кіно — лише тло для особистої трагедії.

Політична влада в кіно зазвичай дорівнює всемогутності, але Соррентіно показує її як неймовірно важкий тягар. Безсилля Де Сантіса — це не політична слабкість у класичному розумінні, а глибока людська вразливість. І на відміну від героїв попередніх фільмів, президент Італійської республіки не може втекти в цинізм або накласти на себе руки, він мусить знайти в собі ту саму «благодать».

Оригінальну назву фільму La Grazia можна перекласти і як юридичне помилування (яке за сюжетом має підписати президент, і це породжує в ньому глибокі сумніви), і як духовне прощення. Фінальний вибір Де Сантіса — це прощення.

За Соррентіно, подолання кризи влади полягає в добровільній відмові від неї. На відміну від героя Харві Кейтеля в «Юності», який вийшов із вікна, бо не міг уявити себе звичайним обивателем поза світом кіно, президент Де Сантіс рятується саме прийняттям власної буденності.

Напевно, це найглибший за думкою фільм у трилогії — і стилістично найаскетичніший фільм Соррентіно, який завжди тяжів до барокової пишності. Ця візуальна суворість «Благодаті» не відвертає уваги глядача від головного — образу людини, змушеної ухвалювати нестерпно важкі рішення.

Саме тому Соррентіно сьогодні читається не як автор красивого кіно, а як режисер фільмів про вразливу людину в часи розпаду ілюзій. Його картини не дають простих відповідей, але нагадують: навіть у кризі можна зберегти гідність, а в розгубленості — знайти шлях до прощення.

Політика