Після фронту — в нікуди? Чому Україна ризикує програти битву за повернення ветеранів до мирного життя

12 липня 2026 р. 08:51

12 липня 2026 р. 08:51

Український ринок праці поступово вчиться працювати з ветеранами. Те, що ще два роки тому виглядало як серйозна проблема — страх роботодавців перед людьми з бойовим досвідом, нерозуміння їхніх потреб, відсутність каналів комунікації, — сьогодні вже не є головною перепоною. Нове дослідження Work.ua та SuperHumans показує несподівану річ: ветерани та роботодавці нарешті почали знаходити одне одного.

Однак це хороша новина лише на перший погляд. Адже за нею відкривається інша, значно складніша проблема. Україна поступово створює систему найму ветеранів, але досі не створила системи їхнього повернення до цивільного життя. І поки держава звітує про програми підтримки, реальну роботу виконують громадські організації, благодійні фонди, окремі роботодавці та самі ветерани.

Фактично країна, яка вже має сотні тисяч ветеранів і після завершення війни матиме мільйони людей із військовим досвідом, досі не відповіла на головне питання: що робити з людиною після того, як вона зніме форму.

Проблема вже не в роботодавцях

Одним із найцікавіших результатів дослідження стала цифра, яка руйнує поширений стереотип. Серед понад 340 опитаних компаній лише одна заявила, що не готова наймати ветеранів. Решта або вже мають такий досвід, або готові розглядати кандидатів із військовим минулим.

Іще кілька років тому на профільних конференціях озвучували зовсім інші тези. Роботодавці скаржилися, що не знають, де шукати ветеранів. Ветерани відповідали, що не бачать для себе місця на ринку праці. Сьогодні цю проблему значною мірою подолано.

Показовою є й інша цифра: 78% ветеранів повідомили, що проходили співбесіди після завершення служби. Тобто зустріч кандидата з роботодавцем відбувається. Але саме тут починаються труднощі, які неможливо вирішити звичайними HR-інструментами.

Якщо раніше ключовим питанням було «як знайти ветерана», то тепер актуальнішим є інше: «як допомогти йому повернутися до цивільного життя і залишитися на роботі».

Зарплатний шок після війни

Найгострішим конфліктом між ветеранами та роботодавцями залишається питання доходів. Червоною ниткою через усе дослідження проходить тема зарплатних очікувань. Вона виникає під час пошуку роботи, на співбесідах, під час адаптації і навіть серед причин звільнення.

Причина очевидна. Багато військовослужбовців протягом останніх років отримували доходи, які суттєво перевищують середні зарплати в регіонах. Але значна частина цих коштів — не зарплата в класичному розумінні, а компенсація за ризик для життя.

Повернувшись додому, ветеран стикається з іншою економічною реальністю. У невеликих містах вакансії із зарплатою 15–20 тисяч гривень часто вважаються цілком конкурентними. Для людини, яка щойно завершила службу, має проблеми зі здоров’ям, потребує лікування або змушена орендувати житло в іншому місті, така пропозиція нерідко виглядає як шлях до злиднів.

Саме тому проблема значно глибша, ніж просто «завищені очікування ветеранів». Насправді йдеться про відсутність механізму переходу між двома абсолютно різними системами доходів. Держава роками говорить про вдячність захисникам, але практично не пропонує інструментів, які дали б змогу людині подолати цей фінансовий перехід без різкого падіння рівня життя.

«Людина просто фізично не може вижити»

Найважливіший висновок дослідження SuperHumans стосується навіть не роботи, а часу. Аналіз майже 800 кейсів супроводу ветеранів показав, що типовий період професійної реінтеграції становить близько 174 днів. Майже пів року. Ідеться не лише про пошук вакансії. Людині необхідно відновити здоров’я, переосмислити власний досвід, зрозуміти, чим вона хоче займатися далі, навчитися говорити про себе мовою цивільного ринку праці та часто — здобути нову професію.

Саме ця цифра оголює найбільшу прогалину державної політики. Україна створила масштабну систему мобілізації та підготовки цивільних до військової служби. Проте дзеркальної системи повернення військових до цивільного життя фактично немає. Дослідження показує: ветерану в середньому потрібно майже шість місяців для адаптації. Але в реальності більшість людей не має цього часу. Через відсутність фінансової подушки вони змушені шукати заробіток буквально наступного дня після звільнення зі служби.

Під час обговорення результатів дослідження один із ветеранів, який дивився презентацію онлайн, описав, як ця проблема виглядає в реальному житті. Чоловік, який воював із лютого 2022 року й нині має інвалідність третьої групи через втрату ока, розповів, що не отримує жодних пенсійних виплат від держави. За його словами, головна проблема полягає навіть не в рівні зарплат, а у відсутності перехідного періоду між фронтом і цивільним життям.

«У малих містечках роботи для ветеранів немає взагалі. Для ветеранів з інвалідністю — тим більше. Щоб знайти роботу, треба їхати у великі міста. Але якщо тобі пропонують 20–25 тисяч гривень, а з цих грошей потрібно оплатити житло, проїзд, лікування та реабілітацію, то в тебе фактично нічого не залишається. Людина просто фізично не може вижити», — сказав він.

У цих словах значно більше правди про сучасну ветеранську політику, ніж у багатьох офіційних презентаціях. Бо проблема полягає не лише у працевлаштуванні. Проблема в тому, що між військовою службою й цивільним життям в Україні досі немає організованого державою мосту.

Україна створила масштабну систему мобілізації. Людину навчають, екіпірують, розподіляють до підрозділу, забезпечують грошовим утриманням. Але коли служба завершується, система фактично зникає. Ветеран залишається сам на сам із необхідністю знайти роботу, відновити здоров’я, пройти реабілітацію, вирішити житлові питання й водночас забезпечити родину доходом.

Саме тому цифра у 174 дні має значення не лише для HR-фахівців. Це фактично середній час, необхідний людині для повернення до цивільного життя. Але держава не забезпечує ветеранів у цей перехідний період ані системою супроводу, ані достатніми фінансовими механізмами. Як наслідок, вони змушені шукати заробіток одразу після звільнення зі служби, часто ще до завершення лікування чи психологічної адаптації.

Фактично витрати на реінтеграцію держава перекладає на самих ветеранів, їхні родини, роботодавців та громадські організації. І поки чиновники звітують про нові грантові програми та ветеранські форуми, тисячі людей повертаються з фронту в ситуацію, коли між військовими виплатами та цивільним ринком праці утворюється фінансова прірва, яку нема чим заповнити.

Головний бар’єр — не ПТСР

Іще один міф, який руйнують результати дослідження, стосується психологічного стану ветеранів. Майже половина роботодавців визнає, що хвилюється через можливі психологічні проблеми кандидатів із військовим досвідом. Але коли дослідники запитали про джерела цих страхів, з’ясувалося: лише третина респондентів спирається на особистий досвід. Решта — на медіа, чутки або чужі історії.

Натомість реальні труднощі часто лежать у іншій площині. 52% ветеранів вважають, що їхній військовий досвід не є цінним для роботодавця. Майже половина не знає, як описати службу цивільною мовою. Більш як третина відчувала знецінення свого досвіду під час пошуку роботи.

Як наслідок, людина, котра керувала підрозділом, ухвалювала рішення під обстрілами, відповідала за життя інших і працювала в умовах постійного дефіциту ресурсів, у резюме пише лише одне слово: «служив». Проблема не в тому, що ветеран не має компетенцій, а в тому, що ні він сам, ні роботодавець часто не вміють їх розпізнати.

Міністерство є. Системи немає

Найнеприємніший висновок із дослідження стосується навіть не ринку праці, а якості державної політики. Формально ветеранська інфраструктура в Україні розбудовується. З’являються нові програми, компенсації роботодавцям, гранти на бізнес, центри підтримки, цифрові сервіси. Але що більше таких ініціатив виникає, то виразніше видно головну проблему: вони не складаються в єдину систему.

Держава і далі мислить окремими проєктами, тоді як ветеран потребує цілісного маршруту повернення до мирного життя. Від моменту демобілізації до працевлаштування, від лікування до перекваліфікації, від психологічної допомоги до фінансової стабілізації. Саме такого маршруту сьогодні немає.

Показово, що найуспішніші практики реінтеграції народжуються не в державних кабінетах. Їх створюють громадські організації, благодійні фонди та відповідальний бізнес. Саме вони займаються кар’єрним супроводом, перекваліфікацією, наставництвом і підготовкою колективів до роботи з ветеранами. Тобто найважливіші елементи ветеранської політики сьогодні реалізують ті, хто формально не зобов’язаний цього робити.

Це і є головний парадокс. Україна вже має Міністерство у справах ветеранів, але досі не має повноцінної державної системи повернення ветерана з війни до цивільного життя.

Виклик, який лише починається

Українське суспільство ще не до кінця усвідомлює масштаб майбутнього виклику. Сьогодні йдеться про сотні тисяч ветеранів. Після завершення війни їх буде в рази більше. Одночасно країна вже переживає гострий дефіцит кадрів майже в усіх галузях економіки.

На перший погляд, це ідеальний збіг. Бізнесу потрібні люди, ветеранам потрібна робота. Але дослідження Work.ua та SuperHumans показує: між цими двома точками лежить складний шлях адаптації, який не можна пройти за допомогою однієї вакансії чи одного курсу перекваліфікації.

Повернення ветерана до цивільного життя — це не питання працевлаштування. Це питання національної безпеки, соціальної стабільності та довіри до держави.

Україна вже довела, що здатна мобілізувати людей на війну. Тепер їй доведеться довести, що вона здатна повернути їх додому. І саме від цього залежатиме, чи стане ветеранська спільнота однією з опор повоєнної України, чи перетвориться на ще одне джерело суспільного розчарування.

Політика