авторська колонка Чорний ящик Банкової. Колонка Леоніда Швеця

15 липня 2026 р. 18:24

15 липня 2026 р. 18:24

Юлія Свириденко не дотягла до року на посаді прем’єр-міністерки всього кілька днів. Обґрунтовуючи необхідність зміни уряду, Володимир Зеленський заявив, що йдеться про зміну політичної стратегії. Щоправда, у поясненні нічого про нову стратегію не йдеться, лише про структурні зміни в Кабміні, коли «за кожен пріоритетний напрям відповідатиме людина зі значним досвідом». А напрями, власне, ті самі, тільки роботу за ними потрібно покращити, посилити, поглибити.

До речі, і названі на зустрічі з фракцією «Слуг народу» кандидатом на посаду прем’єра Сергієм Корецьким пріоритети на майбутній посаді нічим новим не відрізняються, ну ось взагалі: підтримка людей, підготовка до опалювального сезону, посилення Сил оборони, захист інфраструктури. Важка, виснажлива, але вже звична рутина.

Сам президент окреслив контури оновленої стратегії вкрай розмито: «Те, про що ми домовляємося на рівні лідерів і чого очікує український народ» . Хто, як не глава держави та верховний головнокомандувач, може розповісти українському народу, чого той, на його думку, очікує такого, чого не очікував під час призначення того уряду, який було призначено рік тому, та попереднього. Непогано б взагалі якось повнітніше спілкуватися з цим самим народом, а то Емманюелю Макрону, схоже, частіше вдається ґрунтовно поговорити з українським президентом, ніж тому – з нами. Відеозвіти, які Зеленський намагається робити майже щодня, зливаються в невиразну низку прохідних монологів-скороговок. Якщо зміна уряду не є приводом для чіткого пояснення ходу президентських думок і дій, то що тоді взагалі є приводом? Поки що виходить, як в анекдоті про чоловіка, якому лінь шукати для дружини виправдання, чому він прийшов з роботи в жіночих трусах: «Ну ти в мене така розумниця, придумай щось сама!».

Характерно, що й «слуги» про майбутні зміни дізналися з новин, як і решта простих смертних. Жодної попередньої розмови з власною фракцією чи – не дай Боже! – обговорення майбутнього «оновлення стратегії» з подальшим кадровим посиленням не було, і це, загалом, не дивує. Президент не бачить у депутатах інстанції, здатної вдосконалити вже ухвалені ним рішення, тому не витрачає на них зайвого часу: повідомив заднім числом – і цього достатньо. Досвід надзвичайно тривалої парламентської каденції так і не дав приводу змінити порядок взаємодії з депутатським корпусом. Суб’єктність народних обранців не виникає автоматично разом із появою значка ВР на лацкані, її треба постійно демонструвати, на ній наполягати, за неї боротися, її підтверджувати. А якщо ні, то ні – незатребувана влада завжди опиняється в руках тих, кому її більше потрібно. Зеленському, очевидно, потрібно більше.

Парламентарі так і не змогли об’єднатися у впливовий політичний механізм, незважаючи на Конституцію, яка була розроблена саме для них. Посилання на війну як на чинник, що заморозив політичні процеси, є справедливими лише настільки, наскільки вони не приховують їхнє власне небажання та/або невміння впливати на ці процеси попри несприятливі обставини. Якщо подивитися з іншого боку, саме надзвичайні обставини мали б, навпаки, стимулювати активність тих, хто претендує на звання політиків і хоче витягнути країну з біди. Але тут виникає інша проблема.

Володимир Зеленський керує Україною, як великою корпорацією: у зовсім вузькому колі формулює завдання, що стоять перед нею, з трохи менш вузького кола відбирає людей для їх виконання та повідомляє решту, залишених на узбіччі, про ухвалені рішення. Звідси схильність до «технократів» – виконавців, позбавлених політичних амбіцій: така безініціативність, як вважається, допомагає не відволікатися від «справжньої» роботи. А якщо у когось ці амбіції раптом зросли, як у випадку з Мішею Федоровим, корпоративним мисленням його позначають як токсичний елемент, що вносить деструктив. І це замість того, щоб порадіти, що в рідному колективі, який сильно порідів за останні сім років, вдалося виховати перспективного політика, зарахувати собі це як заслугу та використати утворений символічний ресурс. Може, все-таки ще використовують, хто знає? Здається, Зеленський у цьому питанні справді застряг.

Здогадки щодо того, що відбувається на Банковій, нагадують кремленологію, коли експерти за якимись зовсім вже непрямими ознаками намагаються зрозуміти, що відбувається в «чорній скриньці» влади. Це зовсім непросто, з огляду на те, що там іноді самі не дуже розуміють, що відбувається. Після війни доведеться розпакувати цю скриньку, і процес політичного розмінування, перезапуску демократичних механізмів стане одним із найважливіших і вкрай непростих завдань.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Політика