авторська колонка Час для уряду: між річним імунітетом і постійною ротацією

20 липня 2026 р. 16:00

20 липня 2026 р. 16:00

Майже кожна зміна українського уряду супроводжується однаковою дискусією. Одні переконують, що Кабінет Міністрів необхідно змінювати якомога швидше, якщо він не демонструє миттєвих результатів. Інші, навпаки, говорять про необхідність дати новій команді хоча б рік спокійної роботи. Саме тому після формування нового уряду Сергія Корецького дедалі частіше лунають пропозиції ухвалити програму діяльності Кабінету Міністрів, яка забезпечила б йому передбачений Конституцією та законом річний політичний «імунітет» від відставки.

За останні три десятиліття Україна пережила понад два десятки складів Кабінету Міністрів. Одні уряди працювали кілька років, інші – ледве більше року. Для порівняння: в післявоєнній Італії середня тривалість роботи одного уряду становила близько 361 дня (майже як період роботи уряду Юлії Свириденко у 2025-2026 роках), тоді як у Німеччині зміна урядів відбувається в середньому майже раз на три роки, а окремі канцлери очолювали уряди по 16 років, змінюючи лише склад коаліцій.

Ці цифри самі по собі не говорять про ефективність чи неефективність державного управління. Вони лише підводять до значно важливішого питання: скільки часу насправді потрібно виконавчій владі, щоб реалізувати державну політику, а не просто розпочати її?

Коли уряд уже можна питати за результат?

Українська політика звикла вимірювати час місяцями. Державна політика вимірює його роками. Саме тому майже кожна зміна уряду знову повертає нас до питання, на яке українська політична система досі не дала чесної відповіді: скільки часу потрібно виконавчій владі, щоб її оцінювали за результатами реалізованої політики, а не за першими політичними враженнями?

Проблема полягає ще й у тому, що суспільство часто сприймає діяльність міністрів через інформаційний порядок денний. Нові призначення, кадрові перестановки, гучні заяви, конфлікти чи законодавчі ініціативи створюють враження постійної активності. Насправді ж більшість роботи виконавчої влади залишається непомітною для широкої аудиторії.

Міністр – це насамперед не публічний коментатор і не кризовий менеджер. Його головне завдання полягає у формуванні та реалізації державної політики у відповідній сфері. Це означає визначення стратегічних пріоритетів, підготовку нормативної бази, узгодження позицій між органами влади, планування бюджетних ресурсів, координацію роботи центральних органів виконавчої влади, взаємодію з парламентом та міжнародними партнерами. У багатьох випадках саме міністерство формує політику, результати якої громадяни відчують лише через кілька років.

Саме тому відповідь на питання, чи був міністр ефективним, далеко не завжди можна дати через шість місяців або навіть через рік після його призначення. За цей час можна оцінити якість управлінських рішень, професійність команди, темпи запуску реформ або здатність реагувати на кризові виклики. Але значно складніше оцінити результативність самої державної політики, якщо вона ще перебуває на етапі реалізації.

Фактично будь-яка державна політика проходить кілька послідовних етапів. Спочатку відбувається визначення проблеми та пошук оптимального рішення. Потім – підготовка законодавчих змін, міжвідомчі погодження, консультації, бюджетне планування. Після цього починається впровадження прийнятих рішень, а вже згодом – оцінка їхнього впливу. У більшості сфер цей цикл займає не місяці, а роки.

Саме тому політичний календар дуже часто не збігається з календарем державного управління. Політичні очікування формуються сьогодні, тоді як результати урядових рішень можуть проявитися через два, три або навіть п’ять років. Особливо це стосується освіти, медицини, енергетики, оборони, відновлення інфраструктури чи регіональної політики – сфер, де неможливо отримати системний результат за кілька кварталів.

Світова практика також демонструє, що універсальної «правильної» тривалості роботи уряду не існує. Вона залежить від форми державного правління, політичної культури, стійкості парламентської більшості та якості державних інституцій. В одних країнах уряди можуть працювати протягом кількох виборчих циклів, в інших – змінюватися майже щороку. Проте в усталених демократіях навіть часта зміна політичного керівництва далеко не завжди означає руйнування державної політики, адже її безперервність забезпечують сильні інституції та професійна державна служба.

Саме тому, оцінюючи українську практику, варто говорити не лише про частоту кадрових ротацій. Значно важливіше зрозуміти, чи встигає виконавча влада пройти повний цикл реалізації політики до того, як країна знову переходить до чергового переформатування уряду.

Скільки живуть уряди і чому це не головне

Світова практика переконує: універсальної «правильної» тривалості роботи уряду не існує. Післявоєнна Італія змінила понад 70 урядів, і середня тривалість роботи одного кабінету становила лише 361 день. Водночас у Німеччині уряди змінюються значно рідше – медіанна тривалість їхньої роботи після Другої світової війни становить майже 2,9 року, а окремі канцлери працювали по кілька виборчих циклів поспіль. Велика Британія також знала як багаторічні уряди Маргарет Тетчер чи Тоні Блера, так і прем’єрства, що тривали лише кілька десятків днів. Це доводить просту річ: сам по собі термін перебування уряду при владі ще нічого не говорить про якість державного управління. Значно важливіше інше – чи мав уряд достатньо часу, щоб пройти повний цикл реалізації державної політики, і чи оцінювали його саме за цими результатами, а не за політичною кон’юнктурою.

У парламентських республіках тривалість роботи уряду насамперед залежить від здатності зберігати підтримку парламентської більшості. У Німеччині канцлери нерідко працюють два і більше виборчих циклів, що забезпечує політичну передбачуваність і можливість доводити розпочаті реформи до завершення. У Великій Британії прем’єр-міністри та окремі міністри можуть змінюватися значно частіше , однак сталість державної політики забезпечує професійна державна служба, яка не змінюється після кожної кадрової ротації.

Існують і протилежні приклади. Італія традиційно вважається однією з європейських держав із найвищою частотою зміни урядів. За післявоєнний період країна пережила понад сім десятків кабінетів міністрів, а середня тривалість роботи одного уряду нерідко становила трохи більше року. Водночас це не означало повного паралічу державної машини. Політична нестабільність значною мірою компенсувалася інституційною сталістю державного апарату, чітким розподілом повноважень та довгостроковими стратегічними документами , які переживали зміну урядів.

А ще у демократичних країнах траплялися уряди, що існували лише кілька днів або тижнів через провал коаліційних переговорів чи втрату парламентської підтримки. У січні 1954 року перший уряд Амінторе Фанфані в Італії проіснував лише 23 дні: Кабінет не отримав довіри Палати депутатів, після чого прем’єр подав у відставку. У 2021 році кандидатура Магдалени Андерссон була схвалена парламентом Швеції, однак уже того самого дня вона попросила звільнити її з посади після виходу Партії зелених із запланованої коаліції – фактично формування уряду зірвалося за кілька годин. Згодом Андерссон була обрана повторно й сформувала однопартійний Кабінет. Нарешті, уряд Ліз Трасс у Великій Британії протримався лише сім тижнів – 49 днів: після провалу економічної програми, внутрішньопартійної кризи та втрати політичної підтримки прем’єрка визнала, що не може реалізувати отриманий мандат, і оголосила про відставку.

Водночас історія знає й прем’єр-міністрів, які очолювали уряди понад десять років. Наприклад, федеральний канцлер Німеччини Гельмут Коль перебував на посаді 16 років (1982–1998), а пізніше ще одна канцлерка-рекордсменка Ангела Меркель – також повторила досвід Гельмута Коля і керувала урядом ФРН 16 років (2005–2021).

Але усі наведені випадки радше демонструють різноманіття політичних моделей, ніж дають відповідь на питання про оптимальну тривалість роботи виконавчої влади. Вирішальним є не календарний термін перебування при владі, а те, чи мав уряд можливість реалізувати власну програму та чи існували зрозумілі критерії оцінки її виконання.

Український досвід: на що спертися в оцінюванні ефективності?

Український досвід суттєво відрізняється. За роки незалежності Україна змінила понад два десятки урядів, не рахуючи постійних кадрових перестановок , перерозподілу повноважень і реорганізацій міністерств усередині самих Кабмінів.

Формально Україна є парламентсько-президентською республікою, де уряд формується парламентською коаліцією і несе перед нею політичну відповідальність. Проте політична практика часто розвивалася за дещо іншою логікою.

У багатьох випадках вирішальним фактором кадрових змін ставало не переформатування парламентської більшості, а зміна політичних пріоритетів Президента або його команди . Саме тому відставки урядів нерідко були наслідком не парламентської кризи, а зміни політичних очікувань на Банковій. Така практика поступово сформувала своєрідний дисбаланс: конституційна модель залишалася парламентсько-президентською, тоді як політична відповідальність уряду дедалі більше концентрувалася навколо президентського центру ухвалення рішень.

Остання урядова ротація лише підтвердила цю тенденцію. Після призначення нового Кабінету Міністрів знову заговорили про необхідність забезпечити йому щонайменше рік стабільної роботи. Одним із можливих механізмів називають ухвалення Верховною Радою програми діяльності уряду, що відповідно до законодавства унеможливлює його відставку протягом року.

На перший погляд, така пропозиція виглядає цілком логічною. Проте варто згадати зовсім недавній досвід. Попередній уряд також подавав програму діяльності, однак парламент її так і не підтримав. У результаті Кабінет Міністрів не отримав передбаченого законом «імунітету». І символічно, що його відставка відбулася буквально за кілька днів до першої річниці роботи.

Але навіть якби такий захист було надано, це навряд чи вирішило б головну проблему.

Рік – це безумовно краще, ніж кілька місяців постійної політичної невизначеності. Проте один рік також не є природним горизонтом для більшості державних політик. За цей час уряд здебільшого лише завершує формування команди, адаптує міністерства до власних пріоритетів, запускає нормативні зміни, ухвалює бюджетні рішення та починає реалізацію реформ. У багатьох випадках перші відчутні результати з’являються вже після завершення цього етапу.

Саме тому річний «імунітет» не варто розглядати як самоціль. Він може стати лише мінімальною гарантією політичної стабільності, але аж ніяк не відповіддю на питання про ефективність виконавчої влади. Якщо оцінювати уряд лише за перші дванадцять місяців роботи, то ми фактично оцінюємо не результати реалізованої політики, а лише якість її запуску.

Насправді українській політичній системі потрібна значно ширша дискусія. Не про те, як довше утримати конкретний уряд при владі, а про те, як створити правила, за яких виконавча влада отримуватиме достатньо часу для реалізації власної програми, але водночас залишатиметься політично відповідальною перед парламентом і суспільством. Саме така рівновага між стабільністю та підзвітністю є ознакою зрілої парламентської демократії.

У зрілих демократіях питання полягає не в тому, скільки років уряд перебуває при владі. Питання в тому, чи встигає він пройти повний цикл державної політики – від формування рішення до оцінки його наслідків. Якщо ж уряди змінюються швидше, ніж починають працювати їхні рішення, держава ризикує опинитися у стані безкінечного перезапуску реформ.

Державну політику неможливо реалізувати за законами політичного календаря. Вона потребує іншого ресурсу – часу. І, можливо, саме час сьогодні є найважливішим, але водночас найбільш недооціненим ресурсом української виконавчої влади.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»

Політика