П’ять кроків до ЄС: чому героїзму недостатньо для вступу України до Євросоюзу

06 серпня 2026 р. 13:09

06 серпня 2026 р. 13:09

Для України повноправне членство в Європейському Союзі — це не просто зовнішньополітична мета. Це одна з найнадійніших гарантій нашої незалежності, територіальної цілісності, демократії, безпеки та процвітання .

Саме тому сьогодні, в умовах війни, ми не маємо права втрачати час, можливості й довіру партнерів.

Переформатування уряду може дати стимул для прискорення реальної євроінтеграції, або ж можновладці знову застрягнуть у болоті продукування нових «турбопрограм», інституцій, посад, планів і конференцій. Такий ризик є, оскільки замість прискореного виконання Національної програми адаптації до законодавства ЄС обсягом понад тисячу сторінок, схваленої урядом іще 1 квітня цього року, новому уряду пропонують написати нову програму прискореного вступу . Це радше нагадує євроінтеграційний популізм та імітацію, ніж реальну інтеграцію та впровадження Копенгагенських критеріїв.

Вступ до ЄС — це не лише дипломатія. Це довгий і вимогливий шлях перебудови держави, економіки, суспільства та інституцій. І саме до кінця 2026 року Україна має довести, що здатна перейти від декларацій до виконання.

Я б виділив п’ять першочергових пріоритетів у відносинах між Україною та ЄС на цей період.

Перший і головний пріоритет — реальне виконання зобов’язань у межах переговорного кластера «Основи».

Це фундамент усього процесу вступу. Йдеться про верховенство права, демократію, незалежність судів, боротьбу з корупцією, публічну адміністрацію, фінансовий контроль, публічні закупівлі та статистику. Саме цей кластер відкривається першим і закривається останнім. Тобто Європейський Союз перевірятиме Україну не один раз, а протягом усього переговорного процесу.

Питання будуть дуже конкретними. Чи справді працюють демократичні інституції? Чи є незалежний суд? Чи захищено антикорупційні органи? Чи є парламентський контроль? Чи забезпечено свободу слова та політичний плюралізм? Які права має опозиція? Чи немає політично вмотивованого тиску на опонентів і громадянське суспільство?

11 грудня 2025 року було підписано декларацію Качки—Кос із переліком десяти першочергових кроків у сфері демократії, верховенства права, незалежності правосуддя та боротьби з корупцією. Українська влада зобов’язалася виконати їх до кінця 2026 року. На сьогодні, за оцінками експертного середовища, виконано менш як 20%, і перспективи є сумнівними. Тому постає просте питання: про який «турборежим» євроінтеграції можна заявляти, якщо навіть десять кроків виконують із шаленим запізненням ?

І треба усвідомлювати, що виконання критеріїв членства — це не десять і навіть не сто рішень. Це тисячі законів, постанов уряду, рішень міністерств, змін у роботі інституцій та щоденна практика їх виконання. ЄС оцінює не лише те, чи ухвалили ми правильний закон. Він оцінює, чи цей закон працює .

Другий пріоритет — забезпечити відкриття решти переговорних кластерів. Наразі відкрито два з шести. Україна має активно працювати з Європейською комісією, Радою ЄС і державами-членами для якнайшвидшого відкриття кластерів внутрішнього ринку, конкурентоспроможності, зеленої трансформації, ресурсів і сільського господарства.

Але паралельно треба відмовитися від політики штучних дат . Популістські слогани про членство України в ЄС із 1 січня 2027 року з тріском провалилися. Європейський Союз оцінює не забаганки і не політичні дедлайни, а виконання Копенгагенських критеріїв.

Швидкість нашого руху до ЄС залежить передусім від якості й темпу реформ . Не від гучності заяв. Не від емоційного тиску на партнерів. Не від аргументу, що Україна героїчно воює, хоча цей героїзм справді безпрецедентний.

Героїзм українців відчинив нам двері до Європи. Але крізь ці двері нас проведуть реформи, інституційна спроможність і довіра.

Саме тому завдання до кінця 2026 року — не вигадувати нових політичних формул, а виконати вже погоджені критерії, показати реальний прогрес і створити підстави для політичних рішень у ЄС.

Третій пріоритет — інклюзивність.

Європейська інтеграція не може бути справою лише уряду, одного офісу чи однієї політичної сили. Це має бути загальнонаціональна платформа трансформації України. До цього процесу мають бути залучені парламент, влада й опозиція, місцеве самоврядування, бізнес, громадянське суспільство, експерти, університети, молодь.

Чому це так важливо?

Тому що вступ до ЄС змінить правила життя для всіх: підприємців, студентів, фермерів, суддів, чиновників, громад, університетів, лікарень, громадських організацій. Це не абстрактна дипломатія. Це нові стандарти конкуренції, нові вимоги до держави, нові можливості та виклики.

Якщо суспільство не розумітиме, що саме змінюється й навіщо, навіть правильні реформи можуть викликати втому, спротив або недовіру.

Тому євроінтеграція має стати чесною розмовою із суспільством. Не пропагандою успіху, не набором красивих звітів і презентацій, а відкритим поясненням: що ми змінюємо, скільки це коштуватиме, хто виграє, хто потребуватиме підтримки і як Україна готується до життя всередині ЄС.

Четвертий пріоритет — чесність реформ.

Якщо під європейськими гаслами ухвалювати рішення, які насправді суперечать європейським принципам, це дуже швидко зруйнує довіру. Довіра — це головна валюта переговорного процесу.

Якщо ми говоримо про судову реформу, то вона має реально посилювати незалежність судів. Якщо говоримо про антикорупцію, то НАБУ, САП та інші інституції мають бути незалежними, а Державне бюро розслідувань — реформованим. Якщо говоримо про парламент, то він має бути місцем справжньої дискусії, контролю та якісного законотворення, а не формального голосування.

ЄС дивитиметься не лише на тексти законів, а й на політичний контекст, процедури, інклюзивність, прозорість і реальний вплив реформ на інституції.

Тому євроінтеграційне законодавство має бути максимально захищене від політичних маніпуляцій. Воно не може перетворюватися на інструмент внутрішньої боротьби. І точно не може бути прикриттям для рішень, які суперечать духу європейських стандартів.

До кінця 2026 року Україна має показати не лише здатність ухвалювати європейські закони, а й політичну волю жити за європейськими правилами.

Своєрідну об’єктивну оцінку досягненням української влади на напрямку ЄС дасть Європейська комісія в регулярному щорічному звіті про прогрес України 2026 року наприкінці цього року. І наразі, судячи з перших сигналів з інституцій і столиць держав-членів ЄС, на нашу владу чекають серйозні випробування.

П’ятий пріоритет — дипломатія з державами-членами ЄС.

Навіть якщо Україна якісно виконуватиме реформи, процес вступу однаково залежатиме від політичних рішень усіх держав-членів. А там будуть складні питання: аграрна конкуренція, бюджет ЄС, фонди згуртованості, історична пам’ять, національні меншини, економічні інтереси сусідніх країн. Тому Україна має працювати не лише з Брюсселем. Треба системно працювати з Варшавою, Будапештом, Братиславою, Бухарестом, Берліном, Парижем та іншими столицями.

Нам потрібно не очікувати чергового вето, а запобігати йому. Не реагувати на кризи, а працювати з ризиками заздалегідь. Не створювати додаткових фронтів із сусідами, а будувати складні, але необхідні компроміси.

Окремо важливо не допустити, щоби проміжні формати інтеграції стали заміною повноправного членства. Передвступна інтеграція — так. Участь у програмах, політиках, секторах ЄС — так. Але «асоційоване членство» як політична стеля для України — ні. Українська позиція має бути чіткою: будь-який проміжний формат повинен наближати нас до повноправного членства, а не підміняти його.

Отже, до кінця 2026 року Україна має зосередитися на п’яти практичних речах — сильні демократичні інституції, реальні реформи замість декларацій, відкриття всіх переговорних кластерів, інклюзивність євроінтеграційного процесу, професійна дипломатія з кожною державою-членом ЄС.

Саме це може створити нову якість довіри між Україною та Європейським Союзом. І саме це може наблизити нас до головної мети — повноправного членства України в ЄС.

Якщо ми пройдемо цей шлях чесно, професійно й разом, то членство України в Європейському Союзі стане не просто дипломатичним рішенням, а справжньою історичною трансформацією країни.

Політика