Люди, яких не видно: як змінилися гуманітарні потреби українців на п’ятому році великої війни

09 серпня 2026 р. 13:10

09 серпня 2026 р. 13:10

Війна має наслідки, які легко побачити. Зруйнований будинок, евакуаційний автобус, квартира без світла після чергового обстрілу не потребують довгих пояснень. Значно складніше помітити те, що відбувається після: коли людина повертається до роботи, дитина — до навчання, родина винаймає нове житло, а життя зовні знову починає нагадувати звичайне.

За зовнішньою звичайністю можуть ховатися зовсім інші розрахунки: які ліки купити цього місяця, а з якими почекати? Чи заплатити всю суму за комунальні послуги? Чи можна витратити ще частину заощаджень? Чи варто знову переїжджати, якщо безпекова ситуація погіршиться? І скільки ще можна відповідати «нормально» на запитання про власний стан?

Масштаб цього менш видимого виміру війни показало мультисекторальне дослідження гуманітарних потреб, проведене Польською гуманітарною акцією ( PAH ). У шести областях — Дніпропетровській, Харківській, Херсонській, Запорізькій, Сумській та Миколаївській — дослідники опитали 3690 домогосподарств у 14 районах та провели 64 глибинних інтерв’ю з представниками місцевої влади, соціальної сфери та громадських організацій.

Результат важко назвати історією про поступове повернення до норми. 85% опитаних домогосподарств мають гуманітарні потреби: 56% — помірні, 23% — серйозні, ще 6% — критичні. Лише 2% не мали виявлених потреб. А майже три чверті домогосподарств не можуть стабільно забезпечувати свої базові потреби.

Проте за відсотками немає абстрактного «вразливого населення». Є люди, які навчилися пристосовуватись — іноді настільки добре, що їхню вразливість складно помітити.

Розповідаємо історії трьох із них.

Галина: «Нічого навіть планувати не можу»

Галина поспішає на потяг, тому одразу просить говорити недовго. Позаду вже дві доби дороги з Донецька, але до місця призначення вона ще не дісталася. Спочатку — Київ, потім — село на Черкащині, де живе її донька.

«Дорога була дуже довга, складна, важка», — каже вона. У Донецьку залишився будинок, але майже не залишилося людей, які робили його домом. Чоловік Галини помер, батьків теж немає. Сусіди переважно виїхали. Останніми роками вона майже весь час проводила вдома, доглядаючи тяжкохвору матір, і, за її словами, майже ні з ким не спілкувалася.

Тепер Галина їде до доньки — «надовго». Що буде після цього, не знає. «Нічого навіть планувати не можу в такій ситуації, як зараз».

У дослідженні PAH ця невизначеність постає як частина значно ширшої картини. Тривала війна поступово виснажує те, що роками допомагало людям триматися: доходи, заощадження, соціальні зв’язки, можливість залишатись у власному домі й планувати майбутнє.

Галина не працює. На запитання, яка допомога їй зараз потрібна, відповідає просто: «Фінанси завжди потрібні». І знову її особиста відповідь збігається з тим, що показують тисячі інтерв’ю дослідження: майже три чверті опитаних домогосподарств мають труднощі зі стабільним забезпеченням базових потреб. Люди скорочують витрати, витрачають заощадження, позичають гроші або відкладають оплату комунальних послуг.

Але в історії Галини є ще одна, менш очевидна вразливість — самотність. MSNA зафіксувало низькі показники психологічного благополуччя у 85% опитаних, причому майже половина з них (48%) перебувають у найнижчих категоріях.

Наразі майбутнє Галини має дуже короткий горизонт: наступний потяг, Черкащина й донька. «Далі планів поки що немає».

Олена та Інна: життя у двох сумках і плани на майбутнє

Олені — 83, її онуці Інні — 17. З окупованого Енергодара вони виїжджали разом. Дорога мала тривати щонайменше чотири дні: попереду були Вінниця, родичі, а для Інни — ще й Київ та вступ до університету. Із собою родина взяла дві сумки.

— Це все життя у двох торбах?

— Так, — відповідає Олена.

Головною причиною виїзду стало майбутнє Інни. В окупації вона продовжувала навчатися в українській школі онлайн. Робити це доводилося непомітно. Інна згадує, що майже не виходила на вулицю, бо боялася, що її змусять піти до російської школи. Олена додає: треба було стежити, «щоб ніхто нічого не чув, нічого не бачив», коли онука навчалась українською.

Тепер Інна готується вступати на економічний факультет в Україні. Їй подобається математика, у вільний час вона вивчає корейську мову, а професію пов’язує з майбутнім країни: «Потрібно починати із себе, щоб покращувати країну».

Олена дивиться на майбутнє інакше. Вона перенесла три операції, має проблеми із зором, після виїзду родині ще потрібно відновити для онуки виплати у зв’язку з втратою годувальника. На запитання про власну мрію відповідає: «Щоб мир був. Оце найкраща мрія. Більше нічого не хочу».

Одна родина тут одночасно стикається з потребами в освіті, соціальному захисті, здоров’ї, базовій допомозі та адаптації після переміщення. Саме таку множинність вразливостей фіксує дослідження. Також воно показує, що статус ВПО сам собою не пояснює рівня потреб: значення мають вік, стан здоров’я, доходи, склад родини, житлові умови та доступ до послуг. Коли кілька таких чинників збігаються, здатність родини впоратися самостійно суттєво зменшується.

Особливо це помітно серед переміщених родин. 70% опитаних ВПО не завжди можуть забезпечити базові потреби й змушені обирати, які витрати покрити першими; ще 15% не можуть забезпечити їх узагалі. Більш як половина скорочує витрати на непродовольчі товари, 36% використовують заощадження, кожне четверте домогосподарство позичає гроші або їжу.

Надія: «У нас було все. Не було світла, газу, води і зв’язку»

Надії 75 років. До грудня 2025-го вона з чоловіком залишалась у Куп’янську-Вузловому. Коли її запитують, чому не виїжджали раніше, спочатку відповідає: «У нас було порівняно тихо». А потім сама уточнює, що означало це «тихо»: «Нас обстрілювали, КАБи літали, все. Ну, не так, як Куп’янськ».

У власному будинку було те, що давало змогу триматися: город, запаси їжі, підвал. Не було іншого: понад два місяці — електрики, газу, води та зв’язку. Не працювали аптека, лікарня, пошта. Їжу готували на вогнищі, але з появою дронів робити це вдень стало небезпечно. Тож очікували сутінків. Згодом навчилися навіть розрізняти дрони за звуком.

Ця деталь добре пояснює один із висновків дослідження: наявність власного житла ще не означає, що людина має нормальні умови для життя. У прифронтових районах пошкодження енергетичної та водної інфраструктури, перебої з транспортом і зв’язком безпосередньо обмежують доступ до медицини, соціальних послуг та інших базових речей. Для старших людей і людей з обмеженою мобільністю ці бар’єри стають іще відчутнішими.

Зрештою залишатися стало неможливо. Під час евакуації Надія з чоловіком кілька разів потрапили під обстріл, одну з машин пошкодило. Їхній власний будинок теж серйозно постраждав: сусідка розповіла, що дах знесло, частина стіни обвалилася.

«Відновити будинок ми самі не зможемо», — каже Надія. Її історія відображає ще один висновок дослідження: пошкоджене житло рідко означає лише потребу в ремонті. Воно тягне за собою необхідність тимчасового проживання, фінансової підтримки та доступу до базових послуг. Людям старшого віку самостійно впоратись із цим особливо складно.

Але коли Надію запитують, що їй потрібно зараз, вона називає не будинок. І навіть не гроші. «Мені потрібна швейна машинка».

Надія 35 років працювала медсестрою, з них вісім — у пологовому будинку. Саме звідти почалася її колекція ляльок: коли жінки виписувалися з немовлятами, замість шампанського приносили їй ляльок. Згодом Надія сама почала шити, вишивати й робити мотанки. «Кожна дитина індивідуальна. Так само — кожна лялька», — пояснює вона.

У Куп’янську залишилися матеріали, роботи її матері та більшість колекції. Частина ляльок опинилася під уламками будинку, і сусідка намагалася їх відкопати. Розповідаючи про це, Надія плаче.

І, можливо, саме тут сухе поняття «гуманітарна потреба» набуває найточнішого змісту. Історії Галини, Олени та Інни, Надії — лише кілька з тисяч історій людей, чиї потреби не завжди помітні з першого погляду. Вимушене переміщення, життя під обстрілами й в окупації, втрата дому, доходу та звичних зв’язків часто створюють одразу кілька потреб. Саме тому PAH у своїй роботі застосовує комплексний підхід до гуманітарної підтримки, враховуючи не лише найнагальніші потреби, а й те, що допомагає людині поступово відновлювати своє життя. Адже таких «невидимих» історій в Україні сьогодні тисячі.

Польська гуманітарна акція (Polish Humanitarian Action, PAH) — найбільша польська гуманітарна організація, яка працює в Україні з 2014 року — після початку повномасштабного вторгнення значно розширила свою діяльність, надаючи комплексну гуманітарну допомогу людям, які постраждали від війни. Організація працює у сферах захисту, грошової допомоги, водопостачання та санітарії (WASH), забезпечення житлом і непродовольчими товарами, а також підтримує розвиток місцевих партнерських організацій.

Якщо вам або вашим близьким потрібна гуманітарна допомога чи консультація, ви можете звернутися на гарячу лінію PAH 0 800 750 678 або електронною поштою feedback.ukraine@pah.org.pl. Графік роботи: понеділок—п’ятниця, з 10:00 до 17:00.

Політика