авторська колонка Путін у яблуках. Колонка Леоніда Швеця

12 серпня 2026 р. 18:19

12 серпня 2026 р. 18:19

У політичному житті росії, яке не багате на значні події, стався сплеск суспільних очікувань. Спочатку влада дозволила внести партію «Яблуко» до виборчих бюлетенів на виборах до Держдуми, які мають відбутися у вересні, а потім рішенням суду відмовила яблучникам у цій можливості. У короткий проміжок часу між цими двома подіями певну частину росіян у країні та за її межами охопив ентузіазм.

«Яблуко» востаннє проходило до Державної думи ще в минулому столітті, у 1999 році. Уже в 2003 році партії не вистачило голосів, щоб подолати п’ятивідсотковий бар’єр, і відтоді вона перебувала десь у політичній глушині. Її незмінний лідер Григорій Явлінський з неприхованою зневагою ставився до інших опозиційних діячів у росії та їхніх рецептів боротьби за владу. Втім, як показало життя, боротьба за владу російській опозиції не дається в принципі, якими б відтінками вона не була, і різниця між Явлінським та іншими опозиціонерами полягала лише в тому, що когось із них вбивали й саджали до в’язниць, а в особі лідера «Яблука», який не дозволяв собі нічого, що в Кремлі вважали б зайвим, загрози не бачили.

Але цього разу викликати невдоволення керівництва виявилося простіше простого. «Яблуко» готувалося виступити на виборах під гаслами «За мир і свободу! За життя без страху!» , а це за обставин, що склалися в росії, все одно що обсипати Путіна лайкою. За який мир? Яку, до біса, свободу?! Без страху – це взагалі плювок у обличчя царя.

У колишніх умовах із ручною опозицією кремлівські технологи потішили б себе, відваживши їм показово принизливий відсоток, щоб продемонструвати забитому населенню, що жодних шансів ці жалюгідні пацифісти в росії не мають. Можливо, так спочатку й збиралися вчинити.

Проблема, яка постала перед організаторами виборів, полягала не в тому, що раптом якась неприпустимо велика кількість народу проголосувала б за «Яблуко», а в тому, що створювався б прецедент дозволеної розмови про мир. Настрої підконтрольного населення нині кислі, обіцяної легкої й швидкої перемоги за чотири з половиною роки не сталося, просвіту не видно, а тут хтось, отримавши санкцію зверху, починає агітувати за мир . Виходить, можна?

Піднесені мрійники вже почали обговорювати, як роздаватимуть на вулицях яблука, малюватимуть їх усюди або залишатимуть на видному місці, перетворивши цей популярний фрукт на знак протесту проти війни. Частина відомих опозиціонерів із тих, хто виїхав, зокрема Юлія Навальна, закликала підтримати «Яблуко», чия кампанія, таким чином, загрожувала перерости у свято народної непокори. А ось цього влада, звісно, ніяк не могла й не стала допустити. Партію зняли з виборів, давши зрозуміти нетямущим, що ігри закінчилися, далі – лише жорсткі заходи. І ці заходи тим жорсткіші, що Кремлю потрібно діяти проти наростаючого настрою якнайшвидше припинити війну. Явна нездатність влади це зробити підриває лояльність навіть найзапекліших ненависників України. Їх – навіть чи не в першу чергу.

У середовищі антипутінських активістів у еміграції виник черговий розкол щодо того, чи слід якимось чином намагатися використати виборчу кампанію на свою користь. «Форум вільної росії» заявив, що ні в якому разі не можна брати участь «у політичному спектаклі, метою якого є демонстрація того, що росіяни в більшості підтримують курс Кремля на продовження війни», а головне завдання тих, хто називає себе російською опозицією, – «підтримка України та сприяння повній поразці режиму в цій війні». Їхні опоненти досі вважають, що методи ненасильницького опору всередині росії також можуть бути ефективними, оскільки очікувати визволення від зовнішніх сил у росії не доводиться, все так чи інакше доведеться робити зсередини тим, хто там залишився.

Це той випадок, коли праві й ті, й інші. На п’ятому році війни можна з жалем констатувати, що жодного помітного припливу добровольців із багатомільйонної росії для участі у збройній боротьбі з путінським режимом на боці Сил оборони України не було і вже точно не буде. «Російський добровольчий корпус» так і не переріс у корпус, а Легіон «Свобода росії» легіоном так і не став. Це, нехай і побічно, але наочно показує рівень налаштованості росіян на боротьбу. Там чимало тих, хто ненавидить путіна, але мало тих, хто палає цією ненавистю. А без належного рівня люті та самопожертви неможливо розраховувати на успіх. Звідси стільки надії на Україну та її лють і самопожертву , які скорочують термін правління путіна.

Але це не тільки не знімає, а й загострює питання про внутрішній опір у росії, зростання якого значно полегшило б Україні її завдання. Опинившись на правильному боці історії, завоювавши свободу й продовжуючи за неї боротися, ми, українці, насилу можемо уявити, як це – бути зачиненим у величезну в’язницю на чолі з начальником-параноїком, зі злісною й жорстокою охороною, в оточенні зомбованих і часто до тупості байдужих співвітчизників. Чи дивно, що в цих нестерпно задушливих обставинах у простому яблуці може примаритися символ омріяного звільнення. До речі, ось зараз ніщо не заважає перетворити його на такий символ, поза контекстом «виборів» і всупереч йому.

Під час візиту путіна до Новосибірська якась смілива дівчина намагалася вручити йому пакет яблук. Це сталося вже після новини про зняття партії з виборів. Зрозуміле бажання мільйонів людей засунути йому весь пакет туди, куди треба, але поки що й так непогано. Головне – не зупинятися, щоб пожаліти свою нещасну долю й долю свого народу, який творить стільки зла й горя собі та іншим.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Політика