«Залаштунки»: Фільм про жовті шпалери й порожні коридори зібрав понад 390 мільйонів доларів. Чому глядачів притягує безвихідь

16 серпня 2026 р. 17:28

16 серпня 2026 р. 17:28

Досить одного кроку за двері, й реальність непомітно дає збій. Звичний світ зникає, а ви опиняєтесь у нескінченному лабіринті глухих кімнат із монотонними жовтими шпалерами. Повітря тут важке й затхле, просякнуте запахом старого пилу. Під ногами пружинить вогкий синтетичний ковролін, а мертве світло люмінесцентних ламп не залишає жодної тіні. Немає вікон чи дверей, що ведуть назовні. Тишу розтинає лише безперервне електричне дзижчання. Навколо — ані душі, та з кожною хвилиною дедалі виразніше відчуваєте: хтось чи щось у цьому порожньому просторі вже помітив вас.

Феномен Backrooms зародився 2019 року як інтернет-легенда про моторошний паралельний вимір. Це нескінченний лабіринт порожніх офісних кімнат, торговельних центрів і тунелів. Концепт став утіленням страху перед «лімінальними просторами» — знайомими, але неприродно порожніми перехідними зонами, з яких неможливо знайти вихід. Головна ідея полягає в тому, що людина може випадково «випасти» з нашої реальності (цей процес називають no-clip) і опинитись у пастці виміру.

У 16 років Кейн Парсонс перетворив інтернет-фольклор на YouTube-феномен. У 20 років він став наймолодшим режисером в історії студії A24, перенісши історію на великий екран. Знятий із бюджетом близько 10 мільйонів доларів, науково-фантастичний трилер Backrooms («Залаштунки») уже зібрав у світовому прокаті понад 390 мільйонів доларів.

Режисер і співкомпозитор стрічки розповів ZN.UA, чому свідомо залишає глядачів без остаточних відповідей.

У житті ніхто не пояснює фіналу

— Кейне, ти часто звертаєшся до неоднозначності. Це твоя особиста естетична потреба чи концепція фільму?

— Я завжди тяжію до неоднозначності. У житті ніхто не дає наприкінці короткого підсумку й не пояснює, що ти зрозумів правильно, а що — ні. Ця відкритість є частиною самого існування, тому вона стає фоновою темою майже в усьому, що я роблю. Мені дуже подобається відтворювати відчуття реальності.

Я шукаю неочевидні, приховані деталі, які з певних причин є універсальними для всіх, і надаю їм величезну вагу. «Залаштунки» — це кіно, глибоко зосереджене на архітектурі, й воно резонує з людьми саме тому, що всі ми формуємо сильний, часто негласний зв’язок із просторами, в яких колись жили . Ми можемо раптом згадати кімнату з нашого дитинства, про яку не думали сорок років.

— Твій YouTube-серіал давав змогу довго спостерігати, як герой іде нескінченним коридором. Це занурювало в атмосферу. Що довелося змінити у форматі повнометражного кіно?

— Це був обмін: у чомусь ми втратили свободу, а в чомусь отримали значно більше можливостей. Людям в онлайн-серіалі справді подобалася загадкова логіка системи — задоволення від того, що вони поступово складають її докупи. Але ми визнали, що в компактному кіно не варто залишати 25 хвилин ходіння одним коридором лише тому, що це реалістично. На YouTube людина може перемотати відео або подивитися його пізніше. У кінотеатрі потрібно точніше керувати увагою глядачів.

У повному метрі ми змогли зосередитися на одній емоційній лінії й показати конкретних людей, які стикаються із цим лабіринтом. Зате ми отримали ресурси й змогли фізично побудувати цей простір.

Машина часу

— Кейне, фільм охоплює різну аудиторію — від підлітків до людей, які зазвичай узагалі не дивляться горорів. Для кого ти його знімав?

— Я не визначав аудиторію за віком і намагаюся не мислити демографічними категоріями. У певному сенсі я робив фільм для себе — з надією, що люди відчують ті самі точки напруги. Я ніколи по-справжньому не сприймав «Залаштунки» як горор.

Я розумів, що його так прочитають і рекламуватимуть, але наша мета полягала не стільки в тому, щоби налякати, скільки в тому, щоби спонукати до внутрішньої розмови — поставити питання про стосунки людини із зовнішнім світом. В основі лежить послідовна логіка твердої наукової фантастики, огорнута таємницею, а в її центрі — ностальгія. Для людини, яка зайшла в глухий кут, двері відкривають можливість повернутися до простішого періоду життя або знайти те, що давно втрачено.

— У фільмі можна побачити історію про пам’ять, горе й травму. Наскільки ці теми були для тебе особистими, і чи залучав ти психологів до роботи над сценарієм?

— Я б не називав це «фільмом про травму» — такої мети не було, хоча сьогодні під цей ярлик масово заганяють дуже багато картин. Для мене це радше спосіб осмислити виправдання, які ми вигадуємо, перебуваючи всередині абстрактних суспільних і культурних систем.

Це особливо помітно в історіях Мері (терапевтки у виконанні Ренате Рейнсве. — П.К. ) та Кларка ( Чиветел Еджіофор у ролі власника збиткового магазину, який намагається втримати справу на плаву. — П.К .). Кларк розгублений і ніби втратив напрямок у житті, тоді як Мері прагне пояснювати й упорядковувати чужі переживання, хоча сама не завжди здатна впоратися з тим, що відбувається довкола. Їхня взаємодія, робота та компроміси показують, як люди намагаються знайти опору й сенс у межах соціальної та економічної системи Америки 1990-х.

Усі персонажі обертаються навколо однієї порожнечі й намагаються отримати відповідь із нескінченної сингулярності, яка її не дасть. Тому це роздуми про те, що ми відкладаємо й чим поступаємося системам, у яких живемо.

Щодо психології, то моя мама — психотерапевтка, тому певну базу я засвоїв ніби через осмос. Партнерка одного з продюсерів також є терапевткою. Ми багато з нею консультувалися. Важливо розуміти, що Мері у фільмі не є взірцевою фахівчинею: ми навмисно показуємо конкретну версію терапії того часу й те, як її могли проводити неправильно. Сам простір «Залаштунків» не обов’язково працює за логікою пам’яті, яку описує Кларк. Це порожнє полотно, яке просто вбирає все, що на нього проєктують.

Магія магнітної стрічки

— Кейне, ти говориш про простір майже як про живу істоту. Наскільки глибоко довелося зануритись у це відчуття під час роботи над фільмом?

Я завжди відчував сильну «присутність» будівель, приписуючи просторам людські якості. Під час постпродакшну й дознімань я на кілька днів дозволив собі майже психотичну оптику. Я почав уявляти, як це насправді — коли простори живі, майже як дивний паразит, що існує поруч із людством. Це було химерно — я справді в це повірив, і з цього народилися дуже цікаві художні рішення.

— У фільмі відчувається фізична вага кожної кімнати, а камера майже ніколи не випереджає персонажів. А відео початку 1990-х виглядає не як сучасний цифровий фільтр, а як справжня стара касета. Як ти досяг такого ефекту?

— Тримати камеру разом із героями — це художнє рішення, а не спосіб заощадити. До фільму майже весь цей світ існував у форматі found footage ( псевдодокументального «знайденого відео». — П.К. ) — через суб’єктивну камеру. Нам треба було вийти з цього контейнера, але зберегти кіномову.

Коли глядач бачить конкретний маршрут і ми не перестрибуємо через три приміщення, виникає відчуття планування й ваги. Щодо картинки, то я прийшов у кіно через візуальні ефекти. Щоб продати ілюзію, я проганяв усе через справжній відеомагнітофон.

У повному метрі ми застосували ту саму установку з конвертером Sony, що й на YouTube. Спочатку матеріал знімали на камери RED Komodo в максимальній якості, зводили всі реальні та цифрові фрагменти, а вже завершену сцену записували на касету — іноді кілька разів із різним рівнем спотворення. Тобто це не імітація VHS-ефекту: зображення справді проходить через магнітну стрічку.

Покоління YouTube

— Чимало глядачів і критиків порівнюють «Залаштунки» з іншим малобюджетним хітом цього року — «Обсесією». Що, на твою думку, їх об’єднує?

— Спільне між цими фільмами — радше в зовнішньому контексті, а не в них самих. Обидва вони малобюджетні, хоча «Обсесія» коштувала значно менше — близько 750 тисяч доларів проти наших десяти мільйонів.

Але я розумію, чому виникає цей наратив про двох зумерів, режисерів-ютуберів, які випускають свої роботи в правильний час. «Обсесія» — чудове кіно, яке точно вловило мікровідчуття людей, зголоднілих за оригінальним кіно.

— Що режисери, які виросли разом з Інтернетом, інтуїтивно розуміють про сучасну аудиторію — і чому Голлівуд дедалі частіше звертається до авторів із YouTube?

— Усі хочуть перетворити здатність говорити з молодою аудиторією на формулу, але в моєму випадку це радше інтуїція — дрібні звички, запрограмовані в мозку людини, яка виросла з Інтернетом.

Наприклад, я постійно читаю коментарі під тим, що дивлюся. Це розвиває здатність прогнозувати, якою буде реакція соцмереж на твір. У молодших людей може бути вбудований сильніший PR-інстинкт просто тому, що вони виросли всередині цієї ехокамери.

Механізм інтересу Голлівуду очевидний: молоді люди використовують YouTube як інструмент для випуску проєктів. Сорок років тому ті самі люди просто пішли б іншими шляхами. YouTube одразу дає автору аудиторію та дає змогу перевірити ідею. Моє перше коротке відео вже за півтора тижня, ще до 20 мільйонів переглядів, стало сигнальним вогнем для індустрії. Це та сама боротьба ідей, просто нова технологія її прискорила.

— Після успіху «Залаштунків» плануєш залишитись у великому кіно?

— У мене кілька задумів у різних медіа. Передусім хочу краще зрозуміти повнометражне виробництво, через яке щойно пройшов, тому кіно піднімається на перше місце в моєму списку. Паралельно є телевізійні проєкти, і колись хотів би попрацювати над відеоіграми. YouTube нікуди не зникне — використовуватиму його як експериментальний полігон. Я не зачиняю жодних дверей, бо всі ці медіа дедалі активніше взаємодіють між собою.

Політика