Насос не качає. Що не так з українськими установами розвитку

19 серпня 2026 р. 13:16

19 серпня 2026 р. 13:16

У найтяжчі часи, коли ринок сам не дає ради викликам, держави вмикають свої потужні «насоси», а саме — промоційні банки та установи розвитку. Вони мобілізують внутрішні ресурси, міжнародну допомогу і приватний капітал, поступово створюючи умови для відновлення та зростання.

Мірилом їхньої ефективності є не освоєні бюджетні кошти, а те, що залишилося після їхнього використання: робочі місця, нове житло, дороги, виробництва, експорт, інвестиції.

Україна опинилася саме в такій ситуації. Потреба в установах розвитку очевидна, і вони в нас уже є. Але виникає незручне запитання: чи справді вони виконують функцію розвитку, заради якої створювалися?

Коли «насос» перетворюється на касу

Є просте правило економічної політики: в умовах надзвичайного ризику приватний капітал стає надто обережним. Банки не готові брати на себе довгострокові й воєнні ризики, інвестори теж не фінансують проєктів із горизонтом у десять років, якщо незрозуміло, хто нестиме перший збиток.

Саме тут і потрібна установа розвитку.

Її завдання — не замістити собою ринок, а зробити можливим те, чого ринок сам зробити не може: взяти на себе частину ризику, структурувати проєкти, надати гарантії, залучити міжнародні ресурси й повернути в економіку приватні гроші.

У Німеччині цю роль відіграє KfW, у Польщі — BGK, у Франції — Bpifrance та Caisse des Dépôts. Це не просто «державні банки, які видають дешеві кредити». Це архітектори фінансового ринку. Їхня головна функція — перетворювати державний ресурс і довіру до держави на значно більший обсяг інвестицій.

Україна вже має елементи такої системи. Є Укрфінжитло, через яке реалізується «єОселя». Є Держмолодьжитло. Є Національна установа розвитку (НУР), створена на базі колишнього Фонду розвитку підприємництва.

З 1 січня 2026 року НУР офіційно запрацювала. Закон «Про Національну установу розвитку» визначає її як неприбуткову фінансову установу з особливим статусом, покликану сприяти економічному та соціальному розвитку й відновленню України. Закон передбачає фінансування, гарантування, реалізацію програм розвитку та підтримку тих цільових груп, які через недосконалість ринку не можуть отримати фінансування на доступних умовах. Тобто на папері ми вже майже прийшли до європейської моделі.

Однак є проблема — українська фінансова архітектура значною мірою залишилася старою.

Держава виділяє бюджетні кошти, установи запускають пільгове кредитування або компенсацію ставки, кошти доходять до кінцевого отримувача, і на цьому фінансовий ланцюг часто закінчується. Це не розвиток, а простий розподіл ресурсу.

У справжній моделі розвитку бюджетна гривня має бути лише першим внеском у значно більший фінансовий ланцюг. Держава може надати гарантію, покрити перші втрати (first-loss), забезпечити дешеве довгострокове фондування, структурувати портфелі. А далі в систему повинні зайти банки, міжнародні фінансові організації, інвестори та ринок капіталу.

Одна гривня державного ризику має породжувати кілька гривень інвестицій. Інакше ми не залучаємо приватного капіталу, а витісняємо його.

«єОселя»: житлова програма чи інструмент відновлення?

Найпоказовіший приклад — житло.

В Україні мільйони людей втратили житло або були змушені залишити свої домівки. Особливо це стосується жителів окупованих і зруйнованих промислових регіонів. Для них житло — це не просто фінансовий актив, це умова інтеграції в нову громаду, повернення до нормального життя і, зрештою, відновлення економіки територій, які прийняли переселенців. Саме тому державна іпотека могла б бути не лише житловою, а й регіональною та промисловою політикою.

Проте статистика « єОселі » демонструє значну концентрацію кредитування в Києві та Київській області. Сам собою цей факт не означає, що програма неправильна. Але він порушує принципове запитання: чи використовує держава дефіцитний довгостроковий ресурс там, де його суспільна віддача максимальна?

Якщо людина у відносно благополучному регіоні могла б отримати ринкову іпотеку, але додатково отримує значну державну субсидію, держава фактично допомагає профінансувати житлову операцію.

А якщо та сама гривня допомагає інженеру з Бахмута придбати житло в громаді, де потрібні працівники, споживачі, діти в школах і платники податків, це вже зовсім інша економічна віддача.

Один кредит — це квартира. Але переїзд людини з окупованої території — це також новий працівник, ще один платник податків, споживач, попит на послуги та людський капітал для громади.

Отже, питання не лише в тому, скільки іпотек видано. Питання в тому, яку економіку ми відновлюємо за допомогою цих іпотек.

НУР: установа розвитку чи ще один оператор програм?

З Національною установою розвитку ситуація ще цікавіша. Закон орієнтує її на кредитоспроможні підприємства, які мають потенціал для розвитку української економіки або працюють у пріоритетних сферах, але через недосконалість ринку не можуть отримати доступне фінансування. Це дуже близько до класичного мандата промоційного банку. Ба більше, закон закладає для НУР саме модель другого рівня — роботу через банки-партнери, а не пряме кредитування. Тобто правильну логіку вже прописано; питання лише в тому, чи не сповзе виконання назад до звичного роздавання коштів.

Однак тоді виникає запитання: релокаційні гранти й ваучери існують, а де масштабний фінансовий інструмент — портфельні гарантії, first-loss, довге фондування для підприємств, які переміщують виробництво зі сходу України?

Підприємство з Харкова, Запоріжжя, Донецької чи Луганської області може потребувати обладнання, нових приміщень, найму людей і кредиту на 7–10 років.

Комерційний банк, звісно, бачить іншу картину: недостатнє забезпечення, довгий строк окупності та воєнний ризик.

І тут має з'явитися Національна установа розвитку. Але не зі своїми кредитами, а взяти на себе перші 10–20% портфельного ризику, а банки профінансують решту. Може також гарантувати частину портфеля релокованих виробництв. Може разом із ЄІБ, ЄБРР, Світовим банком та іншими партнерами залучити довгостроковий ресурс і передати його банкам-партнерам. Може зробити ще безліч корисних речей…

Це і є фінансова інженерія розвитку: портфельні гарантії, first-loss, довгострокове фондування, структурування портфелів, залучення міжнародного капіталу тощо. Тобто не просто компенсувати відсоткову ставку, а створити фінансовий продукт, якого без державного втручання взагалі ніколи не виникне. Саме в цьому полягає робота установи розвитку.

Не кожна бюджетна гривня однаково корисна

Україна має величезну кількість програм державної підтримки. Частина з них реально працює. Наприклад, за даними Мінекономіки, у межах програми « Зроблено в Україні », зокрема через « Доступні кредити 5–7–9% », станом на 13 липня 2026 року за час повномасштабної війни видано 121,7 тис. кредитів на 473,6 млрд грн.

Та проблема в іншому.

Чи вимірюємо ми результат цих програм за єдиною логікою?

Бюджет може одночасно субсидувати виробництво, торгівлю, енергетику, житло, мікробізнес і десятки інших напрямів. Кожна програма може формально бути успішною. Але суспільство має отримувати відповідь на інше запитання: що ми отримали на одну гривню державного ресурсу?

Скільки створено робочих місць? Скільки квадратних метрів житла? Скільки нових виробничих потужностей? Скільки експорту? Скільки приватного капіталу залучено? Скільки підприємств зі сходу відновили роботу?

Без таких показників ми приречені рахувати не результат, а «освоєння». І тут виникає ще одна небезпека.

Якщо держава роками компенсує різницю між ринковою та пільговою ставкою, але не створює механізму виходу підприємства на нормальне ринкове фінансування, ми отримуємо замість інструменту розвитку постійну бюджетну залежність. Підтримка має бути мостом до ринку, а не заміною ринку.

Найнебезпечніше те, що ми не бачимо повної картини

Окремо «єОселя» може здаватися логічною, як і програма «5–7–9» чи грантові програми. Але держава повинна бачити їх як єдиний портфель державного ризику, бо бюджет, державні гарантії, та й донорські кошти — це обмежений ресурс.

Якщо кожна інституція створює власну програму, держава може не побачити головного: скільки коштів вона витратила на субсидування одного й того самого ризику і скільки приватного капіталу могла б залучити замість цього.

Європейська логіка принципово інша.

KfW використовує державну кредитоспроможність для створення дешевого довгострокового ресурсу, який через банківську систему доходить до позичальника.

BGK працює з банками, муніципалітетами, інфраструктурними й експортними проєктами, а також державними та європейськими програмами.

Французька модель додає довгостроковий інституційний капітал та інвестиції у промисловий і технологічний розвиток.

Тому питання для України не в тому, скільки державних банків ми маємо. Питання в тому, чи має Україна системну політику відновлення та розвитку.

Що потрібно зробити?

Перше — перестати оцінювати установи за обсягом виданих коштів.

KPI мають вимірювати суспільний ефект: робочі місця, житло, виробничі об'єкти, експорт, приватний капітал, інвестиції в регіони. Не «видано 10 млрд грн», а «залучено 30 млрд грн приватних інвестицій і створено 15 тисяч робочих місць».

Друге — відокремити соціальну політику від фінансової інженерії.

Якщо держава хоче зробити іпотеку доступною певній категорії громадян, тоді це нормальна соціальна політика. Але не обов'язково десятиліттями фінансувати весь кредит із бюджету. Держава може компенсувати соціальну частину ризику або ставки, тоді як довгий ресурс має приходити з фінансового ринку.

Третє — перетворити НУР з оператора програм на справжній промоційний інститут.

Закон уже дає для цього основу: кредити, гарантії, роботу з міжнародними фінансовими організаціями, підтримку цільових груп й оцінку ефективності програм. Потрібно перейти від логіки: «Ось наш бюджет. Кому дамо пільговий кредит?» до логіки: «Який ринковий провал ми усуваємо і скільки приватного капіталу залучимо на одну державну гривню?».

Четверте — створити єдину систему установ розвитку.

Не обов'язково негайно об'єднувати НУР, Укрфінжитло і Держмолодьжитло в одну юридичну особу. Це навіть може бути помилкою. Потрібні спільний стратегічний мандат, єдина політика ризику, єдині принципи роботи з міжнародними фінансовими організаціями та єдина система оцінки результатів.

А всередині можуть працювати спеціалізовані «вікна»: житло, інфраструктура, промисловість, МСБ, енергетика, зелений перехід.

П'яте — створити ринковий вихід для державних програм.

Особливо це важливо для житла. Держава не повинна роками накопичувати на власному балансі портфелі пільгових іпотек. Потрібен ланцюг: гарантія → формування портфеля → сек'юритизація (covered bonds) → приватний капітал .

Тоді державний ресурс перестає бути одноразовою бюджетною витратою і стає револьверним фінансовим інструментом.

Шосте й головне — Україна входить у період, коли грошей завжди буде менше, ніж потреб. Потреби відновлення вимірюватимуться сотнями мільярдів доларів. Бюджет цього не витягне. Міжнародна допомога також.

Тому нам не потрібна держава, яка намагається власними грошима профінансувати всю економіку. Нам потрібна держава, яка вміє структурувати проєкти, брати на себе частину ризику та залучати приватний капітал. У цьому й полягає сенс установи розвитку. Бо це не гаманець держави. Це її інвестиційний насос, який має збирати ресурси з бюджету, міжнародної допомоги та державних гарантій і проштовхувати їх через фінансову систему в економіку, збільшуючи їх на кожному наступному етапі.

Якщо одна гривня державного капіталу породжує 3, 5 чи 10 гривень інвестицій, тоді система працює. Якщо ж на вході ми маємо 100 млрд грн державного ресурсу, а на виході — черговий пакет пільгових кредитів, які держава десятиліттями повинна субсидувати, то це вже не установа розвитку, це просто дорогий бюджетний розподільник.

І, можливо, саме зараз настав момент перестати звітувати, скільки грошей ми роздали, і нарешті почати замислюватися, що змінилося завдяки цим грошам .

Політика