Архіпелаг Україна. Як війна змінює українське суспільство

26 вересня 2026 р. 17:28

26 вересня 2026 р. 17:28

Україна після війни залишиться однією державою. Та чи залишиться вона одним суспільством? Повоєнна Україна вже зараз формується через мобілізацію, втрати, окупацію, вимушене переселення, життя за кордоном і дуже різний досвід однієї війни . Ми багато говоримо про відбудову міст, енергетики й економіки. Значно менше — про те, якою буде сама спільнота, що житиме в цій країні. Після 2022 року старі поділи, які десятиліттями допомагали пояснювати українську політику, втратили силу. Схід і Захід, українська й російська мови, проєвропейська й пострадянська орієнтації вже не описують суспільство так, як раніше. Але це не означає, що Україна стала однорідною. Бо війна не прибрала відмінності, а змінила їхню природу.

Дедалі важливішою стає не географія походження, а біографія війни . Є військовий, який роками живе між фронтом і короткими відпустками. Є людина з Маріуполя, яка втратила дім. Є родина у Львові, чиє життя війна змінила, але не зруйнувала. Є українка у Варшаві, яка працює, платить податки, а її дитина навчається у польській школі. Формально всі вони належать до однієї політичної спільноти, але дедалі менше живуть в одній соціальній реальності.

Цю нову форму суспільства я б назвав «Архіпелагом Україна».

Чому архіпелаг

Метафору архіпелагу запропонував французький дослідник Жером Фурке у книжці «Французький архіпелаг». Він пише, що французьке суспільство дедалі більше складається з різних соціальних і культурних світів, а спільний фундамент цінностей і культурних кодів слабшає. Відбувається занепад старої католицької матриці, зміна класової структури, віддалення еліт і автономізація різних соціальних середовищ. Тобто архіпелаг складається з багатьох соціальних світів, які залишаються в межах однієї держави, але соціальна відстань між ними зростає.

Україна теж набуває рис архіпелагу, де «острови» формує передусім різниця воєнних біографій. До цього додаються мільйони українців, які фізично опинилися поза межами держави, але залишилися частиною українського суспільства. Двоє людей можуть жити в одному будинку в Києві, але після років війни мають різний досвід фронту, мобілізації, втрат чи відносної безпеки і дедалі гірше розуміють одне одного. І навпаки, українець у Гамбурзі чи Відні може щодня читати українські медіа, донатити армії, працювати в українській компанії, брати участь у суспільних дискусіях і залишатися включеним в українське життя.

Географічна близькість уже не гарантує близькості соціальної. Але географічна відстань теж не означає повного розриву. Американська антропологиня Вікторія Бернал у книжці Nation as Network на прикладі еритрейської діаспори показувала, як міжнародна міграція разом із цифровими комунікаціями дозволяє людям залишатися політично й культурно включеними у життя країни, перебуваючи за її межами. Нація починає функціонувати не лише як населення певної території, а й як мережа. У Фурке одна територія містить різні соціальні світи. У Бернал фізично розсіяна спільнота функціонує як одна національна мережа. Україна переживає обидва процеси одночасно. Її суспільство стає більш неоднорідним за досвідом усередині країни й водночас більш транснаціональним за географією. У цьому й суть «Архіпелагу Україна».

Суспільство більше за територію

Це видно в тому, як українці визначають належність до нації. У серпні 2026 року 95% респондентів всеукраїнського опитування Rating Group називали важливою самоідентифікацію, 92% — відповідальність за ситуацію в країні, 88% — перебування в українському культурному контексті. Тривале проживання в Україні вважали важливим 74%. Територія не втрачає значення для держави, яка воює за власну землю. Але належність до української спільноти уже не визначається лише адресою проживання.

Станом на кінець липня 2026 року в ЄС під тимчасовим захистом перебували 4,43 мільйона українських мігрантів. У ФРН їх було близько 1,29 мільйона, у Польщі — понад 953 тисяч. Майже третина цієї групи є неповнолітніми. На п’ятому році війни важко стверджувати, що всі ці люди одного дня просто повернуться. Дорослі працюють, діти навчаються, виникають нові зв’язки. Частина майбутнього українського суспільства формується у Празі, Мюнхені чи Вроцлаві.

Польський приклад добре показує неоднозначність цього процесу. Серед опитаних Rating Group українських біженців у Польщі 73% мали роботу, 57% були задоволені соціальною адаптацією. Водночас 44% хотіли б залишитися за кордоном назавжди, а 51% в окремому запитанні декларували намір повернутися в Україну. Тут немає суперечності, бо людина може інтегруватися в Польщі та водночас планувати повернення і залишатися частиною українського суспільства.

До того ж рішення про майбутнє часто ухвалюватиме не одна людина, а родина. Значна частина воєнної міграції від початку означала розділення сімей. Жінки з дітьми виїжджали, тоді як чоловіки через різні обставини залишалися в Україні. Після війни питання для багатьох буде не лише «чи хочу я повернутися?», а «де наша родина житиме разом?». В одних випадках сім’я повернеться, в інших чоловік приєднається до дружини й дітей за кордоном. Ще частина родин розпадеться. Війна провела нові кордони не лише між державами й соціальними групами. Подекуди вона провела їх всередині сімей.

Можна повернутися в Україну і не повернутися додому

Навіть поняття повернення після цієї війни стає складнішим. За даними Міжнародної організації з міграції, близько 1,5 мільйона людей повернулися в Україну з-за кордону, але майже 398 тисяч із них після повернення залишалися внутрішньо переміщеними. Людина може пережити окупацію, стати ВПО, виїхати до Польщі, а потім повернутися до іншого українського міста, тому що її дім залишається окупованим. «Біженець», «поверненець» і «переселенець» можуть бути різними етапами однієї біографії. Те саме стосується ветеранів. Ветеран може одночасно бути переселенцем, людиною з інвалідністю, підприємцем, мешканцем зруйнованого регіону або батьком дітей, які кілька років живуть за кордоном. Сам статус дедалі менше пояснює цілу людину.

Ще небезпечніше, якщо різниця досвіду перетвориться на різницю політичної легітимності. Наприкінці 2025 року Центр Разумкова запитав українців, чи повинні ті, хто законно виїхав під час війни і не повернувся, мати можливість голосувати на перших повоєнних виборах. 48,4% відповіли позитивно, 39,7% були проти. Одне опитування не дає підстав для великих висновків, але показує можливий механізм.

Різна біографія сама по собі не розколює суспільство. Розкол виникає тоді, коли запитання «що ти пережив?» перетворюється на запитання «скільки права ти маєш?».

Як зберегти одне суспільство

У цьому контексті «Архіпелаг Україна» перестає бути описом і стає питанням державної політики. Україні доведеться визнавати нерівність воєнних досвідів. Людина після полону, родина загиблого, ветеран, власник знищеного дому чи переселенець мають різні потреби. Держава не може поводитися так, ніби війна торкнулася всіх однаково. Але визнання різниці не має створити ієрархію більш і менш легітимних українських біографій.

Так само політика щодо українців за кордоном не може зводитися лише до того, як повернути максимальну кількість людей. Частина повернеться, частина залишиться, частина роками житиме між двома країнами. Але чи залишаться ті, хто не повернувся, учасниками українського культурного, економічного, інформаційного і політичного простору? Для ветерана інтеграція не закінчується статусом і виплатою. Для переселенця вона не завершується новою реєстрацією. Для дитини, яка кілька років навчалася в Польщі або Німеччині, повернення не означатиме повернення в той самий соціальний світ, який вона залишила у 2022 році.

Головним завданням України після війни буде зберегти одну політичну спільноту в умовах, коли її члени дедалі менше матимуть одну географію і одну біографію. Острови архіпелагу не повинні бути однаковими, щоб залишатися частинами одного цілого, але між ними має зберігатися спільний політичний, культурний та інформаційний простір, а досвід іншого повинен бути частиною спільної історії.

Повоєнна Україна складатиметься з ветерана, людини після окупації, переселенця, мешканця відносно безпечного регіону, дитини, яка кілька років прожила у Варшаві, й українки, яка залишиться в Берліні. Вони не матимуть однакових біографій і не дивитимуться однаково на майбутнє. Питання — чи продовжуватимуть вони вважати себе частинами одного суспільства?

Острови вже існують. Майбутнє «Архіпелагу Україна» залежить від того, чи залишиться спільним простір між ними.

Політика