Від зруйнованого будинку до доказу в суді: як документують злочини проти української культури

27 вересня 2026 р. 13:29

27 вересня 2026 р. 13:29

Конференція HeMo ( Лабораторія моніторингу української спадщини ) «Інтегральне документування спадщини у війні» зафіксувала перелом у тому, як країна говорить про збереження культурної пам'яті під час бойових дій.

Те, що чотири роки тому було антикризовим волонтерством кількох ентузіастів, сьогодні виросло у розгалужену систему з десятками учасників — і, схоже, саме Україна тепер здатна представити світу дієві методики кризового реагування.

Коли старі протоколи більше не працюють

«Війна остаточно оголила безпорадність класичних міжнародних протоколів, розроблених ще в середині XX століття. Західні концепції «превентивного захисту» чи «повоєнної відбудови» втратили сенс — пожежники не рятують музейні зали, коли під завалами люди, а очікування миру означає остаточну втрату спадщини. Формула роботи культурного сектору позбулася евфемізмів: це — не криза, це — війна. І відповідь на неї — виснажливе щоденне гасло: «Нам страшно, але ми працюємо», — наголосила керівниця проєктів World Monuments Fund в Україні Катерина Гончарова .

Керівник HeMo та засновник ГО «Тустань» Василь Рожко описує це як перехід від ситуативного «гасіння пожеж» до побудови сталої екосистеми. Спільна робота з міжнародними партнерами — WMF, Cultural Emergency Response, Smithsonian, CHML, а також підтримка Фонду підтримки спадщини України — дозволили перейти від хаотичної фіксації руйнувань до послідовної цифрової криміналістики.

Польова робота з документування руйнувань культурної спадщини виявила хронічну системну проблему сфери: чиновники переконані, що «у нас немає спадщини», бо визнають лише об'єкти з офіційним статусом, а фахівців для їх оформлення бракує. Так, у Харкові на 550 пам'яток припадає лише кілька спеціалістів, тоді як реальний масив історичної тканини налічує понад 3000 будинків.

Ця диспропорція має правову основу. Себто чинне законодавство захищає лише пам’ятки з офіційного реєстру, тоді як від атак і подальшої хаотичної відбудови страждає весь комплекс цінної забудови: школи, бібліотеки, житлові будинки кінця XIX — початку XX століття, пам'ятки національних меншин, радянська архітектура українських авторів. Саме це формує унікальні обличчя українських міст — і є найменш захищеним.

Польові виїзди: цифри та ризики

Кураторка документаційного напряму HeMo, архітекторка Єлизавета Євсеєва наголошує: документаційне поле HeMo принципово ширше за офіційний облік, не конкурує з ним, а доповнює. Фахівці вивчають довоєнну містобудівну документацію, історико-архітектурні опорні плани, а там, де фізичний доступ неможливий, ведуть дистанційний моніторинг.

За чотири роки команда провела 185 польових експедицій у 20 регіонах, здійснивши понад 2500 обстежень — цифра, яка перевищує кількість самих об'єктів, адже одні й ті самі локації обстежують по кілька разів після повторних ударів.

Лідер за інтенсивністю обстежень — Харків, де стало працює команда архітектора Віктора Дворнікова . Серйозну тривогу викликають Київ, Дніпро. Тут через удари по історичних центрах виходи в поле потрібні щотижня, тому велику роль відіграє співпраця з представниками міських органів охорони культурної спадщини. Серед лідерів дистанційного моніторингу цього року — Херсонщина, Запоріжжя та Чернігівщина: понад 500 об'єктів уже локалізовано, а більш як 250 усе ще потребують ідентифікації через брак первинних даних.

Логістика ламається на ходу: шлях, безпечний учора, сьогодні може бути смертельним. Через розвіддрони й зміну характеру бойових дій окремі райони — як-от Запоріжжя чи Павлоград — цього року взагалі залишалися закритими для виїздів. Тому команда дедалі частіше переходить на «бліц-експедиції»: нічний переїзд туди й назад та один надзвичайно щільний робочий день, під час якого обстежують до 20 об'єктів поспіль.

Власне, ключем до успіху залишається мережева солідарність, неможлива без місцевих партнерів, як-от «Суми майбутнього», «Амадока» на Херсонщині, «Наукове товариство імені Якова Новицького» у Запоріжжі та «Гуляйпільські старожитності». Саме вони допомагають звіряти логістику, будувати оптимальні міські маршрути, проводити локалізацію об'єктів з онлайн-моніторингу.

Особливою сторінкою сезону стала робота південної команди під керівництвом херсонського історика Сергія Дяченка, який розпочав сезон в Одесі. Історичний центр цього міста — жива містобудівна тканина, де більшість пошкоджених будинків не мають офіційного статусу пам'яток, але лишаються серцем культурної спадщини. Одна з історій, яку запам'ятала команда: жінка, чия квартира була вщент зруйнована, розпачливо трималася за єдине, що вціліло, — металеву решітку, яку викував її прапрадід.

Від хаосу до даних: народження нової парадигми

Озираючись з 2026-го на 2022 рік, Рожко фіксує момент народження нової пам'яткоохоронної парадигми. На початку повномасштабного вторгнення спільнота намагалася закрити всі прогалини одночасно — від гуманітарної допомоги до евакуації колекцій. Усвідомлення, що охопити все одразу неможливо, викристалізувало головний вектор — цифру та дані. Саме тому лабораторія HeMo сконцентрована на надійних базах даних про руйнування в культурі (консолідований перелік охоплює близько шести тисяч об’єктів), актуалізації перепису українських музеїв та роботі з оцифрування колекцій. Надважливо також встигати документувати і власний досвід, розвиваючи знання та маючи можливість ділитися. Вдосконалені методології, як власні, так і партнерські, що стосуються роботи з культурною спадщиною в кризі, структуровані у відкритій базі знань HeMo. Наукова координаторка бази знань Наталія Рак підкреслює, що важливо не лише розбудовувати системи управління знаннями та захисту даних, а досягти стратегічної мети — перетворити архів на живий майданчик для фахових обговорень і розвитку.

Доведення геноцидального наміру

Діяльність учасників місії громадської спілки «Товариство Рафаеля Лемкіна» ознаменувала поворот пам'яткоохоронного руху — від реставраційної оптики до правозахисної. Команда сконцентрована на перетворенні зібраних HeMo даних про нищення української культури на докази геноциду — тобто нищення України як такої.

Матеріали HeMo вже стали процесуальними документами: у співпраці з СБУ та Офісом генпрокурора відкрито кримінальні провадження, за окремими епізодами оголошено підозри й обвинувачення. Дослідники фіксують три типи злочинів — цільові удари по спадщині, масовані атаки на міста та пограбування музейних цінностей. Точність тут критична: наприклад, наслідки удару по Києву 24 травня задокументовано по всіх 60 пошкоджених спорудах із визначенням епіцентрів, типу озброєння й напрямку ударів.

На відміну від анонімного OSINT-моніторингу, ланцюжок походження якого суди не можуть підтвердити, дані HeMo зібрані за криміналістичною методологією Smithsonian Cultural Rescue Initiative (досвід Сирії та Іраку) і придатні як докази.

Товариство наполягає на розширеному розумінні потерпілих — це не лише музейники, а й усе цивільне населення, чий культурний простір знищено.

Що далі

HeMo вже виводить український досвід на міжнародний рівень: фахівці лабораторії навчають музеї оцифровування спільно з ЮНЕСКО, УКФ та Мінкультом, проводять тренінги в інших країнах.

Як резюмує Рожко, самотужки таку роботу не подужати — вона тримається на щоденній залученості всіх небайдужих до української спадщини, відповідальному лідерстві експертів та глибокій взаємній довірі. Саме ця «щоденна залученість» має цілком конкретний вимір — приєднатися до моніторингу може будь-хто, заповнивши форму на сайті HeMo. Лабораторія спирається на Конвенцію Фаро , яка проголошує спадщину спільною відповідальністю суспільства.

Політика