Київ vs Сеул: Дипломатичний скандал, якого можна було уникнути

29 вересня 2026 р. 08:49

29 вересня 2026 р. 08:49

Усі ми сподівалися, що дипломатичний скандал між Києвом і Сеулом потихеньку вщухне, хай би що там раніше відбувалося, але він набирає обертів.

Ще ніколи так уважно не спостерігали ані партнери, ані вороги за взаємними висловлюваннями керівників України та Республіки Корея (РК), як після виступу президента України Володимира Зеленського на сесії Генеральної асамблеї ООН і різкої реакції президента Республіки Корея Лі Дже Мьона на згадку про передачу північнокорейських полонених до РК .

Дотримання к орейського принципу «інхва» — однієї з фундаментальних соціокультурних цінностей Південної Кореї, яка означає прагнення до абсолютної гармонії, миру, балансу в міжособистісних стосунках та уникнення конфліктів, що проявляється в міжнародних відносинах як «тиха дипломатія», та відповідне розуміння цього в Києві — ще давали якусь надію. Якщо виникає гостра суперечка чи серйозне непорозуміння, корейська культура вимагає вирішувати все непублічно, «за зачиненими дверима». Головна мета — зберегти обличчя ( «чемен») усім учасникам процесу і не підірвати авторитет лідера чи партнера. Але «не з нашим щастям».

Друге дихання цьому скандалу, на жаль, дала саме українська сторона. Зробив це не дипломат, не фахівець у питаннях міжнародної та зовнішньої політики України, а людина із зовсім іншим фахом — радник президента України з комунікацій Дмитро Литвин. Заперечення ним того, що Україна порушила домовленості з Південною Кореєю щодо нерозголошення інформації про передачу цій країні двох північнокорейських військовополонених, було однозначно сприйняте в Сеулі як звинувачення керівництва РК у публічній неправдивій заяві . Можна сперечатися, були домовленості про нерозголошення чи їх не було, але робити публічно такий коментар офіційній особі, яка представляє президента України, — це однозначно продовжувати і роздмухувати скандал . Погодьтеся, не найвдаліший крок у зовнішній політиці. Через це передбачувано Сеул виступив з демаршем , викликавши в МЗС тимчасового повіреного у справах України в РК Андрія Вешкіна. Заради справедливості маємо відзначити, що корейська сторона (несвідомо чи свідомо) наробила купу помилок і публічних заяв, «підкинувши хмизу в багаття, яке лише диміло».

Одне беззаперечно: невідкладні антикризові дипломатичні заходи та відновлення довіри потрібні обом сторонам. Інакше всі ті потенційні напрями й заходи співпраці, що вже були погоджені на зустрічі у Нью-Йорку делегацій України та РК (на чолі з міністром закордонних справ України Андрієм Сибігою та його візаві — Чо Хьюном), будуть відкладені дуже надовго. А ті, хто бажає використати цю ситуацію для підриву добрих відносин Україна—РК через кризу довіри , яка розгортається на наших очах, отримають додаткові аргументи для своїх провокацій. Спільні виклики, що виникли через військово-технічне співробітництво між РФ і КНДР, яке становить пряму загрозу безпеці як Європи, так і Індо-Тихоокеанського регіону, також нікуди не подінуться. А двостороння взаємодія України та РК надто важлива для партнерів, щоби криза довіри створила штучні бар’єри для реалізації національних інтересів обох сторін.

Для пошуку правильного антикризового дипломатичного менеджменту треба все ж таки розуміти базові речі .

По-перше , питання нерозголошення домовленостей не таке й просте, як здається. Тут головне не те, хто як інтерпретує ситуацію, а те, що про певні речі, які хочеш зробити публічними, тим паче з трибуни ООН, варто перепитати партнерів . Це — нормально. Для того і працюють дипломати, як у центральному апараті, так і в посольстві в країні перебування. Вищий пілотаж — мати таку довіру і розуміння партнера (специфіка внутрішньополітичної ситуації, відмінності азійської моделі від європейської, чутливість конкретного питання в контексті специфічних поточних обставин), щоб просто професійно це відчувати. Або навіть повідомити партнера про наміри через посольство України в Сеулі, або (за відсутності там посла України) через посла РК в Києві, і отримати зворотний зв’язок ще до оголошення контраверсійного питання у виступі на весь світ.

По-друге , якщо вже так сталося, то і керівництво РК мало б бути більш стриманим і починати не з публічної заяви, тим паче на найвищому рівні, а, скажімо, з передачі своєї ноти дипломатичними каналами до Києва. Але навіть після різкої заяви партнера треба продумати подальші дії. Оцінити, наскільки довіра між країнами в умовах війни важливіша за відстоювання свого реноме всередині України. Розробити антикризовий план дій. Спробувати «загасити пожежу» на етапі, коли це ще можливо. Проаналізувати, чому так сталося, і внести відповідні корективи до механізмів підготовки важливих міжнародних виступів президента України та алгоритмів публічного реагування в разі суперечливих ситуацій з міжнародними партнерами.

По-третє , за проєкт тексту виступу, крім президента (власне — це його виступ, а промова — остаточна редакція), відповідають ті, хто його остаточно оформлював. МЗС у таких випадках не готує остаточний текст виступу, а лише пропозиції (хоч би як вони були оформлені — проєкт усього виступу, тези або ключові позиції). Тому з 99-відсотковою ймовірністю остаточний варіант текста виступу для папки президента готували спічрайтери, а не дипломати . Буває, що це одні й ті самі фахівці, але не в цьому випадку. «Вузькі місця» в промовах президента Володимира Зеленського з трибуни ООН були й раніше, але загалом за структурованістю, емоційністю, правильною розстановкою акцентів питань до спічрайтерів і до промовця раніше практично не виникало.

Що ж сталося? А сталася дуже проста річ — послаблення внутрішніх комунікацій: між МЗС і ОП; між посольством України в РК і МЗС; між ОП і посольством РК в Україні; між радниками й посадовцями в оточенні президента.

Що ж тепер робити? Відоме «маємо право на помилку» тут не пройде. Треба зробити хоча б три кроки . До того ж — негайно !

Перший: нефаховим офіційним представникам припинити коментувати це (та інші специфічні зовнішньополітичні питання), тим паче тим, хто дуже далекий від дипломатії, але надто «близький до вуха» президента України.

Другий: запитати про телефонну розмову міністра закордонних справ України з колегою в Сеулі. Краще, звісно (щоб не робити знову цапом-відбувайлом МЗС, тим паче що вже була нещодавно і телефонна розмова, і навіть їхня особиста зустріч у Нью-Йорку), зателефонувати з офісу президента. Це зазвичай робить дипломатичний радник президента України (зараз, щоправда, важко визначити, хто це саме, а тому відповідальність розмита), або навіть провести переговори на рівні керівників держав (тут треба зважити на всі нюанси, які ми достеменно знати не можемо).

Третій: ретельно проаналізувати відповідність внесеної кандидатури для призначення послом України в РК з огляду на зміну ситуації. Тепер головне — не економічні проєкти і навіть не військово-технічні (навряд чи в цих умовах можливе просування без подолання бар’єрів, що виникли), а насамперед — відновлення довіри ! У короткі строки це може зробити лише фаховий дипломат (бажано — «важковаговик», з досвідом роботи в регіоні).

І головне. Спостерігаємо збільшення кількості помилок в українській зовнішній політиці, яка цілком справедливо вважалася успішним напрямом роботи президента України. Може, скинути налаштування системи до базових? І вже від базової — професійної та перевіреної версії операційної системи «апгрейдити». Додатки можуть бути, навіть найсучасніші, але без надійного «заліза» новий «прикладний софт» навряд чи буде ефективним. Радше, як ми бачимо, — навпаки.

Політика